– Трохи забарився, вибач.

Оля вже чекає на мене на перехресті двох сільських вулиць. Її ніхто не проводжає, на відміну від мене, і її скромна валізка нагадує радше сирітський вузлик порівняно з двома моїми великими баулами, ще й солдатським ранцем, ущерть набитим ковбасами – вуджениною – солодкими калачами та іншим добром.

– Ого! Що в тебе там?

– Та, це одяг… А ще ковдру й білизну дали… Рушника великого… Такі подарунки…

Ольга зітхає. Мабуть, згадує всі пережиті докори – приниження – сварки – найбруднішу роботу без продиху й відпочинку – і жодного доброго слова чи бодай найменшої подяки… Усе, з чого складалося її існування тут. Їй дивно, що до мене ставилися інакше, мені невтямки, чому до неї весь час присікувалися. Хіба ж я не знаю, що вона моторна й працьовита («Sie ist faul!»,[10] – це точно не про неї). Але таким хазяям, як ці Дунау, чи й догодив би хто? На їхньому обійсті пустка й тиша – ніхто й не вийшов провести наймичку (Горбатилася на них? То й що? Була війна… І, зрештою, вони її годували).

У центрі Айгаха шум, курява білими стовпами, нерівний хор голосів: американці розсаджують остарбайтерів у всюдихідні машини, попередньо звіряючи зі списками їхні тутешні німецькі паспорти. Видивляюся в натовпі тендітну постать. Ні, нема. І Ваньки з Воронежа теж не видко. Чую краєм вуха балачку про те, що частину «остів» повезуть завтра.

– Не знаєте, куди нас?

– Чи довго будемо добиратися?

– Спершу десь будемо квартируватися?

– А ви ж що собі думали?

– Одразу на поїзди й додому?

– Усе ж, мабуть, розбомблено?

– Як воно там, удома?

– Що на нас чекає?

– Та й чи є ще той дім?

– Хоч би всі живі-здорові!

Фантастичні чутки, вигадки й версії, таємниче поєднання двох літер «Ді-Пі» (Displaced Persons) – усе це миттєво поширюється між нами, обростає новими подробицями, набирає цілком несподіваних, вигадливих форм. Лунає команда, і машини одна за одною виповзають на пагорб, залишаючи село в долині. Великий красивий будинок Майєрів, який височіє на іншому боці Айгаха, видно звіддаля (майоріє символом моїх нездійснених мрій… чи мрій? чи лише марев? ілюзій? міражів? а ось поруч цілком земна притискається до моєї руки, шукаючи опертя – долі – майбутнього).

– І по той бі-і-ік гор-а-а-а, по цей бі-і-ік гора-а-а, поміж ти-и-ими крутими гора-а-ами сходи-и-ила зоря!

Наші співуни затягнули. Ледь вловний мотив пісні (якби не знав слів, то й не розібрав би) перекриває ревище моторів. Оля й собі долучається, але навіть я, сидячи поруч, майже не розрізняю її голосу. Розглядаю цей американський всюдихід (може, і не доведеться більше ніколи на такому проїхатися, хтозна).

– То не ясна-а-а зоря, то дівчина мо-о-оя! Чорнява-а-ая, чорнобривая, ясочка-а-а моя!

Чим ближче до Ауґсбурґа, то більше трапляється машин на узбіччі – німецьких, американських, легкових і вантажних (правда, таких гігантських, як та, на якій ми їдемо, нема). Затор. Перевіряють документи. Досі війна? Досі війна…

Центром Ауґсбурґа, бруківкою якого раніше шпацирували попід ручки вродливі панії з кавалерами, – під парасольками від сонця чи від дощу, – зараз гори битого скла, вивалені вітрини, зірвані вивіски, вітер ганяє якесь шмаття, рвані газети, гори сміття… І в кожному магазині смертний бій – сплетені руки й ноги, вигнуті спини, неприродно вивернуті голови (як у казці про Рукавичку, тільки не звірина набилася в неї, а живі люди) – не можна ні зайти, ні вийти. Хтось спритніший жбурляє якусь коробку просто на вулицю, але поки він ледь не по головах виборсується назовні, якийсь спритник уже втік із його здобиччю. «Ошуканий» намагається пробитися назад. Та де там! Лави щільно зімкнулися. Йому вже не втрапити всередину, точнісінько як ото двічі неможливо ввійти в одну й ту ж річку.

– Чого ж американці таке дозволяють?

– А що їм? Це ж Німеччина, а не Америка.

– Грабують німців серед білого дня.

– А вони? Що вони в нас робили?

– Ага… Так їм і треба! Хай знають!

Зупиняємося біля взуттєвої крамниці, точніше, біля того, що від неї залишилося. Наш водій підходить до двох чорношкірих американців, що, незворушно покурюючи, «патрулюють» вулицю. Поки вони про щось перемовляються, найспритніші з нас і собі заскакують до потовченого, ущент розгромленого магазину.

– То що, Стефане? Роздобув щось?

– Еге ж. Ось, два черевики… Малі на мене, правда… І обидва на ліву ногу…

Злочин і кара? Злочин і кара. Усі ці люди, яких упослідженими рабами було зігнано сюди з усіх східних теренів Європи, морено голодом і холодом, бито, відкинуто, огорнуто зневагою… або й ситі та не перепрацьовані (як оце я) сьогодні відчули себе повноправними господарями тут. Роль «пана» (від учорашнього пана й перейнята) незвична, виконувана по-аматорському, у міру сил та вміння. І поза «господаря життя», якому все дозволено сьогодні (а дозвіл прописано згідно із законом, гарантовано «визволителями» так само, як для вчорашніх «господарів життя» це було окреслено й стверджено Рейхом), природна настільки, наскільки дозволяють досвід – освіта – мораль – совість «виконавця». І ті, що, не криючись, грабують зараз магазини, ніби підтверджують не раз тут чуте від німців «русіше швайне». А хто не скористався з цієї нагоди (не арійці за походженням, прості остарбайтери, переважно не надто освічені) – лише винятки з цього правила? Чи, навпаки, вони і є тим єдиним, істинним правилом?

Урешті всюдиходи спиняються навпроти височезних яскраво-червоних автобусів, бік кожного з яких прикрашає слово «London» великими білими літерами. На цих автобусах нам їхати далі – до Мюнхена. Коли ми вмощуємося в зручні крісла і вже готові розпакувати щойно отримані обіди, до нас звертається «супроводжувальник». Він стоїть попереду в проході, щоб його всім було добре видно. Його російська майже бездоганна, а слова про «синівську» любов до Батьківщини вливаються в душі, як добре вино. Його мова заколисує. І лише коли заходиться про «червоний терор», «небезпеку для життя», «а тут – нові можливості для розвитку й кар’єри», нарешті стає зрозуміло, до чого йдеться. Зрозуміло? Кому? Чи всім? Чи лише… Лише мені? Агітатор? Агітатор.

– Вы теперь свободные люди. У вас есть время подумать. Тут не Советский Союз! Вы сами вольны распоряжаться своей судьбой. Вам решать! Предпочесть свободную жизнь тут или возвратиться и стать рабами.

Їжа духовна й не лише. На щодень чи на визначення долі? Пожива для розуму затурканих остарбайтерів (більшість із них так і не дослухалися до порад «доброго дяді», якому відверто начхати на їхні долі! йому треба їхні мозолясті руки! тут треба працювати! підіймати з руїни країну! чим може зарадити тут план Маршала, якщо не буде кому його втілити)? Більшість із нас нічого не тямлять у політиці – ми звичайні, пересічні, шеренгові, але нам хочеться додому, до наших родин, до рідних покинутих гнізд, хай і розорених, спустошених війною, та й до війни бідних і злиденних.

Нам хочеться додому.

Зустріч

Американці катають наших дівчат на танку. Вереск – регіт – страх – захоплення – шал – шок…

– Злізайте, бо попадаєте!

– Іще одненьке коло!

– Дивіться! Як грушки, пообсипаєтеся!

А чого ж? Чого б їм не кататися? Вони молоді й гарні, ці наші дівчата, обтесалися тут, у Німеччині, за два роки, вбрані по-панському, із зачісками (не впізнати вже тих закутаних у хустки, обперезаних плахтами, голоп’ятих сільських дівок).

На околиці Мюнхена, біля аеродрому, низка п’ятиповерхівок. Німців виселили з них не знати й куди (мабуть, робили це швидко, бо в покинутих помешканнях лишилися майже всі речі попередніх хазяїв – від меблів до гребінців і зубних щіток), а натомість розквартирували нас – колишніх остарбайтерів, військовополонених, в’язнів концтаборів, працівників секретних виробництв (ці вирізнялися не лише страшною худизною, а й сірувато-сивою, ніби притрушеною попелом шкірою) – усіх нас, учорашніх рабів, зігнаних сюди звідусіль і в різний спосіб.

10

Вона ледащиця! (нім.)