Глянув на бабу суворо: заклякла, дивилася на Перегуду розгублено.

— І ще одне! — додав. — Тільки спробуйте ще хоч раз до Галі присікатися! Не пожалію, бабо! Їй-богу, не пожалію! Бо я, бабо, ще та тварюка: живцем з’їм і не вдавлюся! Так що можете мене пиляти. Я не проти. Я ж розумію, бабо, що ви вже ніколи не змінитеся.

— Ах ти ж падло!

— Молодець, бабо! Усе чітко зрозуміли, рухаєтеся у правильному напрямку! — до дверей пішов, озирнувся. — Два дні! На третій переїжджаємо.

На хутір повернувся під ранок, бо ще з Галею посидів, ще розмірковували разом, за що найперше братися, щоб і на життя заробити, і хату добудувати, наче давно були подружжям, наче не сталося нічого трагічного, — звичайна буденна ніч.

— Шовкоплясову хату продам, — сказала Галя. — Думала на Лєнку переписати, після похорону кажу їй: хата твоя, повертайся, доню. А вона каже: ніколи не повернуся, мамо. Навіть ночувати не залишилася: справи в неї. Які справи?

— Їй видніше.

— Може, й так.

— Продай хату, віддай доньці гроші, — сказав. — Сяку-таку квартиру в місті купить собі. Буде ніби від батька, від батьків.

— Так і хотіла.

— А я в новій хаті Валєрчикову половину, мабуть, геть окремою зроблю. І землю поділю. Щоб хлопцеві було своє господарство, бо Валєрчик із хутора не поїде. Він теє… мріє про крила, а лине до землі.

— Коли молоді поряд, жити веселіше.

— Молодих на хуторі зараз побільшало, — відказав. — Сусіди нові поселилися: з дитиною, з собаками.

— І добре. Забути б уже про Карасівку. Виїду, не повернуся.

— А я ще зазирну, — сказав Перегуда. — Справа в мене тут одна лишилася…

Наступного ранку після похорону Шовкопляса Карасівка гула від разючої новини.

— Перегуда забирає Галю зі старою стервою до себе на хутір! — розповідала продавчиня єдиного карасівського магазину всім і кожному, хто заходив. — Їй-богу, не брешу! Стара Шовкоплясиха розказала. Прийшла, очі мокрі, ледь не плаче, каже: Перегуда вчора вночі до хати вломився, бабу за шию вхопив і сказав, щоб збирала лахи, бо придушить!

— Слава Тобі, Боже! — вигукнула Іванова дружина. — Хоч воду з колодязя питимемо без остраху!

— А коли забирає? — насторожився Іван. — Чи вже і перевіз бабів?

— Стара Шовкоплясиха сказала: оце сьогодні день дав, завтра, а післязавтра перевозитиме, — оголосила продавчиня.

— Сьогодні. І завтра, — повторив Іван. Тільки два дні мав, щоби із Перегудою покінчити. Від післязавтра Перегуда вже не буде сам-один на подвір’ї.

Іванові це геть не підходило. Збрехав дружині, що має зустрітися на хуторі з новими хазяями батьківської хати, бо вони ж «городські», нічого в сільському житті не тямлять, от і дзвонять йому щодня на мобільний: то питають, як виноград підрізати, то не знають, чи треба картоплю поливати після того, як відцвіте.

— І що мені — всі гроші з мобільного на них витратити? — буркнув.

Упхав потайки від дружини сокиру за пазуху, пішов на хутір. Перегуду вбивати.

«Городські», що купили в Івана Оверкову хату, наче підслухали, що Іван на них посилався. Не сиділося їм на подвір’ї: чоловік із дитиною ганяли м’яч прямо на вулиці, жінка з книжкою сиділа в траві біля паркану, поблизу собаки вешталися.

— Зарази, — пробурмотів Іван.

Хотів було повернути, через городи до Перегудиного подвір’я дістатися, та дівчинка першою помітила його, загорлала:

— Дядько Іван! Дядько Іван!

— От же суки! — посмішку начепив, пішов вулицею, гукав «городським»: — А що це ви, як безхатьки, по вулиці бігаєте? Чи вас хто з хати вигнав? — до чоловіка підійшов. — Романе! Чого гуляємо? Роботи нема? Та не повірю! На селі робота ніколи не закінчується.

— Сусід попросив за його обійстям наглянути, а з вулиці видніше. Ми час від часу виходимо, перевіряємо, — Роман потиснув Іванові руку. — А ви до нас?

— Та ні! Іду у своїх справах, — пробелькотів. — Я що спитати хотів. А чого ви сусідове обійстя охороняєте? Хазяїн де?

— Павло Петрович поїхав у Київ. Повернеться увечері. А ви до нього?

— Петрович?! — процідив злостиво. — Нащо мені ваш Петрович? Ох, ти настирний, Романе! «Куди я», «до кого»! Ні до кого! Корова заблукала. Шукаю!

У Карасівку повертався, матюччя гнув: «Не вислизнеш, Перегудо! Я тебе дістану, гандон драний! Уночі повернуся! Дочекаюся, поки дружина закимарить, перед тим пожаліюся їй, що живіт прихопило, що пластом лежатиму, а коли жінка вирубиться, підкрадуся нишком до твого обійстя. Та не вулицею, городами проберуся, щоби ніяка сука не побачила. Давай уже, повертайся, Перегудо! Поряд із Шовкоплясом покладу».

3.

Ще зранку Перегуда і не збирався їхати до столиці. Зателефонував хазяїнові грузинського ресторану, щоб вибачитися, бо геть нічого з сироварінням не виходило, а він же чоловікові слово дав сири привезти.

— Шукай собі іншого постачальника, Гіві, — сказав. — Я, може, взагалі до сирів не повернуся. Не знаю тепер, чи потрібні вони мені.

— Не подобаються мені, Пашо, твої слова! Геть не подобаються, — відказав Гіві. — Голос твій не подобається. Може, не ти дзвониш, інший хтось?

— Я це…

— Тоді заїдь до мене. Сьогодні ж заїдь. Разом подумаємо, кому твої сири потрібні, якщо не тобі!

Перегуда сів у «Ниву», скерував на Київ і, поки їхав, усе думав, що от Сашко Шовкопляс помер, а він і далі продовжує в столицю мотатися. Наче має ще когось мертвого з Києва додому привезти. Про Галю думав, бо не було в Павла таких планів, щоби після смерті Шовкопляса його жінку до себе перевезти, а от сказав — і ніби все нормально, ніби так і має бути.

Крутив кермо, вглядався у чорні хмари над столицею.

— Дощу мені тільки не вистачало, — бурчав.

Дощ у Києві вщух, коли Перегуда Набережним шосе тільки під’їжджав до Подолу.

Дощ такий теплий, наче прагне обманути мене, навіює: ще літо!

— Мене? Прошу!

Дощ припиняється. Почув? Ховаю парасольку: сама більше не чую шепоту вітру, дощу, сонця. Не звертаю уваги на схвальні чи осудливі погляди людей. Все те лишилося в справжньому літі, а в цій осені єдина справжня — це я.

Чистий аркуш. Ніяких сновидінь і мордувань. За тиждень починається мій перший авторський тренінг з ефективних комунікацій як способу виживання, і хай я не встигла підготуватися до нього ґрунтовно, проте і хвилюватися нема за що. Хто судитиме? Розгублені слухачі, які позбігаються навчитися виживати за допомогою вербальних і невербальних меседжів, нових точок відліку і зміни системи координат? Розгублені жадають казок, а я вже назбирала їх, замісила тісто з уривків випадкових знань, телевізійних новин, сльозливих серіалів і нотаток діда Реформаторського про світ майбутнього, в якому не буде держав, кордонів, всіх нинішніх суспільних інститутів і заборон. Хай мріють, однаково їм там не жити! Не гідні!

І вони вже заплатили за право послухати мене! А я вже встигла домовитися про оренду приміщення для тренінгу на Подолі. Зараз віддам орендодавцеві гроші, піду в «Лондон» каву пити.

Орендодавець запізнюється, хоч я погодилася зустрітися з ним поблизу Контрактової площі на його ж прохання.

«Нащо він поповнює перелік вад, за які варто зневажати людей?» — роззираюся, помічаю посеред людського виру знайомий інвалідний візок із двигуном.

Придивляюся: Господи, Боже ж ти мій! Ма.. ти моя Мотря! Яке ж блюзнірство! Альонка штовхає візок із бабцею просто в бік метро, поряд брьохає кудлатий пес. Значить, погодилася впрягти стареньку в жебрацький бізнес! Прикрила очі козирком дурнуватої чорної бейсболки з неоковирним червоним орлом, аби сховати очі від людей. Краще би бабці чимось голову прикрила, бо пече ж, хоч і осінь!

Вже прямую до них, бо Альонка саме зупинила візок, нахилилася до бабці, а та випростала тремтячу руку… Саме так випростала, як жебраки роблять. І вже хтось один навіть поклав в її руку купюру. І пес поряд. Охороняє.

Психую, суну до Альонки. Хіба ти людина? Підійду і перше, що скажу: ти взагалі — людина? Хіба можна так ницо використовувати стару?