Хай так…

Не встигаю закрити ноут, бо до салону раптом вривається весела метушлива ватага: молоді матусі з малюками на руках. Малі репетують, а матусі встигають усе: сварити малих, перемовлятися, мацати вишиті сукні і коралові намиста. Ґвалт, шум, метушня. Тільки я стою каменем.

— Ви тут хазяйка? — гукає мені одна із матусь.

— Я? — Язик проситься сказати «так, я хазяйка», та сором їсть. Я ж не злодюжка якась, їй-богу!

— Ви тут? — повторює матуся.

— Помічниця, — кажу.

— То поможіть! — Енергійна матуся віддає свого малюка подрузі, і та вже стоїть — на кожній руці по дитині, а матуся спішить до вішаків із вишитими сукнями, знімає одну, показує мені.

— Оцю приміряю! Де у вас дзеркало?

Де у нас дзеркало? Я роззираюся розгублено, малі верещать, матусі гомонять. Моя рука з синім каменем на пальці живе окремим життям. Піднімається у плавному жесті, показує на стіну, завішену східними килимками.

— Там…

Там у нас дзеркало? Малі верещать, матусі гомонять. Я дивлюся на килимки. Від кольорів в очах — екзотичні метелики, та я бачу вузьке і високе, ніби готичне, дзеркало поміж східних візерунків. Матуся вже скинула свій одяг. Вдягла вишукану вишиту сукню. І всі — тільки на неї. Ах, як же гарно! Як прекрасно та файно! І подруга, що матуся віддала їй своє маля… І вона сплескує долонями:

— Як же файно!

У мене холоне серце: чому в неї руки вільні? А де діти? Роззираюся: дітей нема! Матусі гомонять навколо подруги у вишитій сукні: як файно! Я відчуваю: моє серце зупиняється. Не кричу. Не біжу до матусь, не питаю їх похапцем: де ваші діти?! Затуляю рота долонею, суну геть з освітленої зали до зміїного чорного коридору, бо тільки через нього — на світ Божий. Якби тут був другий запасний вихід, я б знала. Тобто я точно знаю, що знала б! Та вихід лише один.

Суну чорним коридором, у мене мета: наздогнати малих мандрівників, вхопити за шкірки, тягти назад, сварити:

— Ви куди?! Хіба можна отак самим у світ… без мами?! Ви ж погубитеся!

А чорний коридор ніяк не закінчується, і я вже втрачаю відчуття часу, просто суну і суну. Двері виникають так несподівано, що я лякаюся. Заклякаю на мить. Де ж діти? Вони би не змогли самостійно відчинити ці важкі дубові двері.

Щосили штовхаю двері — піддайтеся, та двері раптом відчиняються так легко, що мене виштовхує у світ Божий, як легку пір’їнку. Хитаюся біля розчахнутих дверей. Роззираюся: тут вітер, галас, метушня. І моторошний жіночий крик, що він — біда. Біда. Крик заповнює простір, і я так лякаюся, що одразу забуваю про чужих погублених дітей. Що мені до тих дітей? Мені — я.

Страх хазяйнує. Скручує біля розчахнутих важких дверей. Витягую шию, вдивляюся у вулицю. Звідки ці страшні волання? Такі відчайдушні і розгублені. Голова обертом — і не зрозуміти, звідки лине той жахливий крик. Звідусіль.

Страх хазяйнує. Ріже вуха, віддає накази:

— Сховайся в салоні! Зачинися! Забийся під килимки, забудь дихати.

— Як же так?! Не хочу! Якщо сховаюся, то не дізнаюся причин страшного волання, не побачу!

— Зате виживеш. Ховайся!

І я біжу в салон — довгим ієрогліфічним коридором. Нарешті і зала. Нікого. А де… Де дурні матусі, що погубили дітей через вишиті сукні?

— Забудь! Ховайся!

— Не можу!

— Чому?

— Тут не моє місце! Чуже! — кричу я страхові.

— І що?

— Тільки в своєму місці можна надійно сховатися! У своєму! Я пошукаю своє…

І знову я в тому клятому чорному коридорі. Суну до дверей, бовтаюсь у власних сумнівах: чи дійду до свого місця? А воно де? Може, варто було дослухатися до власних страхів?

Крики не змовкають. Я прочиняю двері, визираю на вулицю, та бачу тільки безпорадну метушню розгублених людей. Раптом із хаотичного натовпу стрімко вибігає мужчина, мчить у бік салону. Мужчина молодий, у нього блискучі чорні очі, біла майка і жовтий ланцюжок на спітнілій шиї. І враз метушливий хаос набирає конкретної форми: мужчина тікає, відчайдушно намагається врятуватися, та це майже неможливо, бо за ним женеться озвірілий розлючений натовп.

Ми зустрічаємося поглядами лише на мить. Чорні очі кричать:

— Врятуй! Благаю!

— Як?!

— Сховаюсь у салоні, добре? Інакше вони мене вб’ють.

— Ховайся! Я не можу заборонити тобі тут ховатися, — пояснюють мої очі. — Тут не моє місце. Я тут не хазяйка.

Він стрімко прослизає в салон. У чорний ієрогліфічний коридор і далі, далі. Я більше не бачу його, але знаю: він усередині, і це дуже, дуже небезпечно для мене. Смертельно небезпечно! Бо ж він може бути злодієм, шахраєм, убивцею. Варто мені вслід за ним зайти в чорний коридор і зачинити двері, як він уб’є мене. Точно вб’є! Бо ж ми розмовляли. Очима. І я тепер ніби причетна до всього, що накоїв мужчина. І я чомусь впевнена: він — не жертва, він таки скоїв щось дуже огидне, раз розбурхав стільки людей.

Я намагаюся зрозуміти: що ж мені тепер робити? І геть гублюся від страхів. І бовтаюся біля розчахнутих дверей, як поміж двох світів, на сходинках — у найнебезпечнішому і найбезглуздішому місці, наче саме воно і є моїм місцем.

А навколо кружляє розлючений люд. Хижо шкіриться, шукає свою здобич, шукає. Розтікається простором, засмоктує у натовп все нових і нових учасників так фатально, що відчуваю: скоро мене теж затягне в той натовп. Наче тільки там, у натовпі, можна надійно сховатися. Від натовпу. Та раптом повз агресивне хвилювання до салону спокійно йде хазяйка салону, усміхнена темноволоса дівчина. Спускається сходами, і моя присутність її аж ніяк не дивує. Каже мені:

— Треба зачинити двері і вікно.

— Тут є вікно? — питаю, мов із конопель. І бачу поряд із важкими дубовими дверима вузьке готичне віконце.

— Звичайно, — усміхається дівчина, починає опускати важкі жалюзі, а вони не піддаються.

— Допоможеш? — просить мене.

Я чую не тільки її. Розлючений натовп кружляє-нишпорить зовсім поряд.

— Він десь тут! Зовсім поряд! — сичать люди.

— То допоможеш? — спокійно перепитує дівчина.

Я б допомогла, та в мене на пальці без імені — ідіотська каблучка з пласким синім каменем. І сором, якщо хазяйка салону побачить її. Ще подумає, що я злодюжка, що вкрала каблучку! І я не допомагаю.

— Не можу! — відказую розгублено. І навіть роблю три кроки сходами наверх, до натовпу, подалі від дівчини. Щоби вона не помітила на моїй руці каблучки з салону.

І я не допомагаю. Кажу щось пусте, непотрібне і неважливе. А потім — важливе.

— Там, у твоєму салоні… Певно, за килимками сховався мужчина з такими блискучими чорними очима, що я зроду-віку не бачила таких блискучих чорних очей. Він, певно, жертва. А може, навпаки — злочинець. Знаєш, такий: ніж за пазухою, хижі наміри, холодне серце.

Темноволоса дівчина відмахується легковажно:

— Усе гаразд.

Нарешті опускає жалюзі, ступає в чорноту вузького коридору, тримається за двері, озирається до мене:

— Ти зі мною? Чи посеред цього всього залишишся?

І не питає: а ти хто така? Як ти в моєму салоні опинилася?

— Я… тут! — відповідаю розгублено, опускаюся на сходинки — і не в салоні, і не з натовпом. Завмираю.

Важкі дубові двері зачиняються. Розлючений натовп, так і не знайшовши втікача, громить усе навкруги, а я забуваю про розгніваних людей. Сиджу на сходинках, думаю про темноволосу дівчину. Вона… недовго проживе. Бо хіба можна бути такою легковажною?! Впускати до себе будь-кого, допомагати, ховати? Ще й посміхатися при тому! Не можна посміхатися кожному зустрічному! Це небезпечно, тому вона таки… недовго проживе. Її згубить молодий мужчина з такими блискучими чорними очима, що їх не забути. Ніколи не забути. У чорному коридорі налетить на дівчину, вчепиться в неї, потягне до зали, де байдуже сяє електричний день. Потягне, аби роздивитися, бо тим чорним очам треба бачити здобич. Вона не встигне вимовити ані слова, бо він схопить дівчину за шию… Душитиме до хрусту кісток, по-звірячому затято. Вона вже перестане дихати, а він все душитиме і душитиме її, аж поки сам не знесилиться вкрай. Тоді відштовхне недвижне тіло, втомлено сповзе по стіні на підлогу, тремтячою долонею зітре щедрий піт з чола і знай шепотітиме: «А що такого я зробив? Що вам усім взагалі від мене треба?!» А коли перепочине і заспокоїться, вхопить темноволосу дівчину за ноги і чорним коридором потягне до виходу. До важких дубових дверей, і тут залишить — ногами до виходу. А сам просто розчахне важкі дубові двері і назавжди зникне. А згодом, може, зовсім скоро, за годину чи дві, до салону залетить зграйка радісних людей, аби надихнутися хенд-мейдом і атмосферою, штовхоне важкі двері і перше, що побачить на підлозі в чорноті коридору, — важкі черевики підошвами до світу Божого. Не порожні черевики.