— У мене в Києві колега був, він загинув нещодавно. Дуже пристойний чоловік. Ми товаришували, виручали одне одного. І от восени минулого року я у своїх справах у Києві була, за день не впоралася, довелося на ніч у готелі зупинитися. Увечері самотньо стало, я зателефонувала колезі, а він каже: «Тасю, хочеш у клуб? Ходімо, пригощаю». Він дуже добрим був, щедрим. І я погодилася. У клубі ж цікавіше, ніж самій у готельному номері стирчати. Ну, і пішли. У клубі колега зустрів приятеля. А приятель із сестрою там був. Вона така, знаєте, особлива. Я одразу відчула, що вона особлива. І вона… Вона так дивилася на мене. Так дивно, так відверто, що мені аж захотілось утекти. А ми ж там випили. І чоловіки відійшли від столика, де ми сиділи. І ми з нею вдвох залишилися. А мене розвезло, певно, бо я взяла і поклала руку на її долоню. А потім узяла її долоню в обидві свої руки, а вона своєї руки не відняла. Ну, і… Уже чоловіки поверталися. Я їй адресу готелю проторохтіла і сказала, що чекатиму. І як дала дьору з того клубу!

— Вона не прийшла?

— Прийшла! А я вже протверезіла! І ще гірше стало. Розумієте? Усвідомлюю: все гаразд, вже не п’яна, вже можу міркувати тверезо. І все розумію: що я нормальна, що треба перед дівчиною вибачатися. Глянула їй в очі — і аж серце впало! Бо на тверезу голову мене до неї ще дужче потягнуло. А до того дня ж — ніколи! Ніколи!

— І як ви вчинили, Анастасіє?

— Вам розповідати все чисто, що сталося?

— Здогадуюся. Ви не вибачилися. Не було за що. Опишіть мені одним словом: що ви відчули після того, як відмовились вибачатися?

— Немає таких слів! Більше, ніж радість. Більше, ніж любов. Більше, ніж легкість і молодість. Більше, ніж силу. Не знаю! Я просто не можу без неї жити!

Знову зависла пауза. Я чула, як мама встала: ходить повільно кабінетом. От зупинилася.

— Ви і досі разом зі своєю дівчиною? — спитала пацієнтку.

— Так. Тільки ми не разом.

— Тобто?

— Разом — це коли день і ніч. Завжди. А ми… Я в райцентрі за сто кілометрів від Києва живу, вона теж не киянка. Приїхала до брата. У нього живе, тому мені туди ходу нема. Незручно якось при інших свої почуття демонструвати. Та й не уявляємо ми, як брат відреагує на те, що його сестра зі мною. Ми криємося, якщо чесно. Ніхто не знає. Тільки те і маємо, що раз на тиждень примчу до неї, заїдемо «Маздою» в якесь тихе місце, і… Ну, ви розумієте! Надивитися одна на одну не можемо. — Пацієнтка зітхнула. — І що мені з цим робити?

— Ви знаєте, що вам робити, Анастасіє. І ви це робите. Ви сильна жінка. Та навіть у сильної жінки є життєво необхідна потреба поділитися з кимось своїм щастям. Це природно. Тим паче, коли суспільство не готове лояльно сприймати такі стосунки. Тому ви прийшли до мене. За підтримкою. І поділитися радістю.

— А ви підтримуєте, Евеліно Василівно? Це ж не сором?

— Будь-які стосунки можна опустити до найганебнішого сорому, а можна піднести на недосяжну для бруду висоту. Ви і самі це знаєте.

— Знаєте, що я знаю?.. — пацієнтка, певно, метушливо підвелася, бо з кабінету почувся шурхіт, тихий шепіт.

Я відсахуюся. Запихаю в рот банан — глибоко, аж до горлянки. Повертаюся на диван і, коли хвилин за десять повз вітальню до вхідних дверей проходять мама з пацієнткою, навіть не озираюся, щоби роздивитися провінційну лесбіянку-мученицю. Хіба то біда, коли тебе любить не той, кого дозволяють люди? Біда, коли той, кого ти любиш, зраджує. Зраджує, викидає і забуває. Блек уже забув мене. Навіть не передзвонив.

Мій неабиякий словниковий запас скорочується до трьох дієслів, у мізках акценти: використав, зрадив, кинув. З-за спини, із минулого: використав, зрадив, кинув. Що чекає на людину в майбутньому, коли в потилицю їй дихають тільки три дієслова: використав, зрадив, кинув?

Мама ставить мені діагноз за хвилину. Повертається після того, як проводжає пацієнтку, всідається поряд зі мною на диван, мить роздивляється уважно, врешті питає:

— Хочеш поговорити?

— Можна, — відповідаю нахабно. — Розкажи про свою пацієнтку!

— Дивне запитання, люба. І тобі відома відповідь: не можу обговорювати з третіми особами проблеми пацієнтів, це лікарська таємниця.

— Мамо, якщо хочеш зберегти таємниці, прикривай щільніше двері в кабінеті!

— Ти підслуховувала?

— Ні, — брешу, оперативно починаю іншу тему, бо давно запитати хотіла. — Послухай! Скажи як психотерапевт, поясни свою логіку. Чим ти керувалася, коли назвала Ромку Ромою, а мене — Меланією! Мамо, про що ти думала, коли назвала свою дитину «темною, чорною»! Ти знала, що з грецької Меланія перекладається як «чорна»?! Що твою дочку через те може тягнути до людей із чорною душею! І це вирок! Вирок на все життя.

— Відколи ти стала розмірковувати такими примітивними категоріями, люба?! Людина сама наповнює змістом і своє життя, і власне ім’я.

— Ти не відповіла! Чому Меланія?!

— Бо ваші з братом імена звучали мені. І досі звучать. Розумієш? У них присутня чудова мелодика. — Мама знову уважно роздивляється мене. — Тобі стало заважати твоє ім’я?

— Я взагалі перестала бачити сенс в іменах. Важливіше те, що криється за іменем.

— І давно ти це усвідомила?

— Відучора! Повернулася додому і дізналася, що хазяїн квартири підвищує платню! — брешу безсоромно. — Без попередження, без будь-яких пояснень! А в нього красиве ім’я, до речі: Ернест Олексійович. Звучить, так? Але це не означає, що він порядна людина. І це не змінить мого рішення, бо я вирішила розпрощатися з квартирою на Ентузіастів. Нащо витрачати на житло більше грошей?! Краще куплю «Мікру», сяду за кермо і поїду… на схід! На самий-самий схід. Аж до Китаю чи Японії. Хто мені заборонить? Для вільної людини не існує кордонів, скажи? — І понесло: брехня алогічна, гаряча, з льоту, а далі вже заздалегідь підготований текст. — Тому в мене прохання! Зможете забрати з Ентузіастів мої речі? Бо не встигаю. Роботи багато.

— Без проблем.

— Я тобі детально перерахую, що там мого. І ще. Я у вас поживу трохи. Добре, мамо?

— Нащо питаєш? Це твій дім, люба.

— Звісно. Але в моїй колишній кімнаті тепер твій кабінет. І взагалі, мабуть, ви з татом звикли жити удвох. Я відсьогодні почну шукати нову квартиру.

— Знову на Лівому?

— Ноги моєї більше там не буде!

— Але на Лівому дешевше. А ти ж хочеш зекономити.

— Є речі, важливіші за мої бажання! Заради них варто йти на компроміс.

— Зневажання власних бажань — уже компроміс, люба.

— Неправильно сформулювала. Я ж не така розумна, як ти, мамо. У мене є проблеми з формулюванням власних думок. Так, хочу зекономити, але з урахуванням деяких факторів… — плутаюся-замовкаю, і раптом прозріння. Офіс «Кресала» — ось він, майже поруч. На Жилянській, неподалік залізничного вокзалу.

Приймаю цей факт, веду далі вже впевнено:

— Справа в тому, що я врешті знайшла дуже перспективну роботу. Від вас до офіса — пішки десять хвилин. Тому і шукатиму собі житло десь тут: поряд із роботою, з вами. Зекономлю на таксі.

— Логічний план, — погоджується мама, питає: — А що за робота? Цікава? До душі?

— Згодом розповім.

— Добре. — Мама вже дивиться на годинник: певно, у неї на сьогодні заплановано ще безліч справ. Підводиться.

— Зачекай, мамо! — Я теж встаю. Дивлюся мамі в очі, як психотерапевт намагався б роздивитися в пацієнті перші ознаки страшної хвороби. — Ти взагалі як? Усе нормально? Просто давно не бачилися. Тому питаю.

— Ми ж зідзвонювалися кілька днів тому. Невже не пам’ятаєш, люба?

— Мамо, з моєю пам’яттю все гаразд. Чи я не можу спитати наживо? Зневажаєш дублі?

— Ми живемо без прикрих несподіванок, доню. Тато став більше на роботі затримуватися, але то зрозуміло. Війна. І все це я казала тобі два дні тому по телефону.

— А Ромка? — нарешті видушую полохливо. — Ромка як? Він же не я. Це я можу на кілька днів щезнути, а він тобі щодня дзвонить. Дзвонив. Так?

— Рома більш сентиментальний, ніж ти.

— То що, мамо? Дзвонив? Сьогодні, вчора…