– Погоджуюся, – з полегшенням видихнула дружина. – І ще мене цікавить, де вона ці газети взяла.

Донька прийшла додому, геть нічого не підозрюючи.

– У школі все добре, – ніби випереджаючи запитання батьків, промовила Ольга. – Мамо, а що в нас є їсти? Голодна, як вовк!

Дівчина забігла в кухню, та, побачивши, якими «стравами» застелили стіл, остовпіла.

– Знайшли, – усе, що вона спромоглася сказати.

– Так, знайшли, – повторив батько й, виправдовуючись, продовжив: – Цілком випадково, мама шукала підручник із хімії, а там знайшла це.

Ганна-Софія подивилася на чоловіка з осудом за м’якість, з якою він говорив до доньки, і вирішила повести розмову сама:

– Звідки в тебе газети?

– Знайшла, – промовила донька перше, що спало на думку.

– Не кажи дурниць, – підвищила голос мати.

– Так, я принесла. Я вже давно хотіла з вами поговорити. Я хочу знати правду. Читаю не тільки газети. Ось, сьогодні взяла.

Ольга вийшла в коридор за сумкою, повернулась і на ходу витягла якусь книгу, обгорнуту звичайною газетою. Дівчина поклала її перед батьками на стіл. Дмитро прочитав кілька заголовків часопису. Судячи з прочитаних кількох речень, це або «Труд», або «Правда».

Ганна-Софія перша наважилася розгорнути палітурку. На першій сторінці прочитала назву «Нарис історії ОУН». Унизу місто та рік видання – Мюнхен, 1968 р.

На кухні запанувала тривала пауза, яку порушив батько:

– Тепер поговорімо спокійно й серйозно. Ти розумієш, чим це може обернутися? Я не знаю, де ти береш цю літературу. Ти через два місяці переходиш у випускний клас. Тож коли тебе впіймають, це поставить хрест на твоєму житті. Майбутнього в тебе не буде – ні інституту, ні роботи.

– У нас усіх сумнівне майбутнє, – філософськи відповіла донька й продовжила: – Я нічого такого не роблю, просто читаю книги, цікавлюсь історією. І ніхто мене не впіймає. Я вже доросла, самі сказали, ще рік – і випуск. Усе буде добре.

У розмову втрутилася мати:

– Я надіюся, що ти все зрозуміла. Будь обачною.

На цих словах Дмитро встав з-за столу, обережно взяв книгу й попрямував до кімнати. Побачивши здивовані погляди рідних, пояснив:

– Іду читати. Я теж хочу знати історію.

Та через два тижні відбулася подія, яка показала, що Ольга ще не досить доросла й здатна на звичайні дитячі витівки.

Якось за буденними турботами непомітно настало 30 квітня. Весна в повну силу увійшла у свої права. Природа розквітла й тішила око. Надходило свято Першого травня. Ніщо не віщувало біди. Ганна-Софія була вдома. Ольга прийшла зі школи й сіла за книжки. Треба віддати належне дівчині, що перед іспитами батьки таки бачили в її руках шкільні підручники. Повернувся з роботи Дмитро. Родина почала вечеряти. Повечерявши й подякувавши, Ольга намірилася кудись збиратися.

– Ти куди збираєшся? – запитала мати.

– До подруги, – відповіла дівчина, – будемо разом вчитися. Повернуся пізно.

Батьки знали подругу Ольги. Вона жила в сусідньому будинку. Тож нічого незвичного не помітили.

З часом на вулиці почало сутеніти. Ганна-Софія й Дмитро дивилися телевізор. Та раптом у двері різко постукали. Подружжя переглянулося, мов запитували одне в одного, хто б це міг бути. Дмитро підвівся з канапи й пішов відчиняти двері. На порозі він побачив чоловіка у військовій формі, котрий тримав за руку Ольгу.

– Що трапилося? – вигукнув батько.

– Нічого страшного, – відповів незнайомець.

На гамір із кімнати вийшла Ганна-Софія.

– Можна ми зайдемо? – тихо запитав військовий.

– Так, звичайно. – Дмитро відійшов від дверей і пропустив їх у коридор.

Старший лейтенант, як розгледів звання гостя Дмитро, зайшов у приміщення й відпустив руку Ольги.

– Старший лейтенант, – почав представлятися незнайомець, та раптом замовк, не назвавши прізвища, – я з військового патруля. Упіймали цю дівчину, коли вона зривала прапори з будинків.

Побачивши спантеличений погляд батьків, незнайомець пояснив короткими реченнями, чітко, по-військовому:

– Завтра свято. Прапори вивісили на фасадах будинків сьогодні ввечері. Ваша донька зривала їх. Для чого – не знаю. Сподіваюся – з’ясуєте.

Ганна-Софія й Дмитро з несподіванки остовпіли. Лейтенант продовжував:

– Ви дивіться за донькою. За такі речі й у колонію загриміти можна. До побачення.

Військовий попрямував до виходу. І тільки в цей момент батьки немовби ожили й почали дякувати лейтенантові:

– Дякуємо, що привели її додому, а не в міліцію!

– Та нема за що. Вік у неї зараз критичний. У самого сестра така вдома. – Він похитав головою, показуючи, що розуміє батьків Ольги, як ніхто інший.

Коли гість зачинив за собою двері, запанувала тиша. Першим заговорив Дмитро:

– Знімай куртку, пішли в кімнату.

Ольга почала якось незграбно стягати із себе куртку, і з-під неї на підлогу випав якийсь великий червоний згорток.

– Що це? – запитала мати.

Та запитання вже було зайве. Дмитро піднімав із підлоги великі червоні ганчірки, які ще годину тому гордо майоріли на будинках, готуючи місто до свята.

– Раз, два… п’ять, шість… – то вголос, то про себе рахував батько. – Ти уявляєш? – звернувся він до дружини. – Вісім, вісім прапорів.

Та Ганна-Софія вже цього не чула. У неї перед очима постала інша картина. Це відбулося через два роки після війни. Вони з батьком ще жили у родинному будинку. Був пізній вечір. Час наближався до дванадцятої години. Ганна-Софія вже вкладалася спати, а Василь Захарович працював у кабінеті. У вікно спальні дівчини хтось тихенько пошкрябав. Так, не постукав, а саме пошкрябав, немов боявся налякати. Ганна-Софія тихенько підійшла до вікна й побачила Ольгу – батькову сестру, що приклала палець до вуст. Дівчина кинулася відчиняти двері. Ольга зайшла всередину.

– А що, дівчатко, ще пам’ятаєш мене?

– Ольга… Ольга приїхала! – з тими словами дівчина кинулася на шию тітки.

На гомін із кабінету вийшов батько. Він завжди був стриманий, але тут емоції переповнили його. Адже вони не бачили Ольгу вже кілька років. Проговорили з нею майже всю ніч. Це була їхня остання зустріч.

А чому саме зараз Ганна-Софія згадала цю історію? Тому що під час цієї останньої зустрічі на підлозі під її ногами лежали такі самі червоні прапори. Тітка Ольга після довгих привітань присіла на стільчик і почала знімати чоботи. І раптом із них з’явилися великі шматки червоної тканини. У тітчиному взутті були зірвані червоні прапори. Побачивши братове здивування, Ольга сказала:

– Їхні прапори добрі на онучі…

Так у свідомості Ганни-Софії поєдналися дві події, що відбувалися в різних часових вимірах. З царини спогадів її вивів Дмитро, узявши дружину за руку. Чоловік запросив усіх у кімнату. По дорозі шепнув на вухо чи то жартома, чи серйозно:

– Мабуть, не потрібно було називати доньку Ольгою. – Очевидно, він також пригадав цю історію, яку розказала йому колись дружина.

Розмова з Ольгою вийшла складною. Дівчина пообіцяла більше не робити дурниць. Але, попри те, заявила, що тільки-но стане повнолітньою, буде сама вирішувати, що і як їй вчиняти. На тому й погодилися.

16

Восени 1979 року в їхній сім’ї відбулися одразу дві події. Перша – Ольга пішла у випускний клас. Друга, мов грім серед ясного неба, – Остап одружився.

Про одруження син повідомив батькам у черговому листі. Написав: «Все хорошо, женился. Жену зовут Лиза». От і все. Пояснював, що весілля не справляли, на реєстрації шлюбу були тільки близькі друзі. З дружиною обов’язково приїде в гості. І, як завжди, завершував листа «поздравлением сестренкам».

Лист надійшов у жовтні, а у грудні Остап повідомив, що в нього народився син. Свого первістка вони з дружиною назвали Нікітою. Син вибачався, що не має часу приїхати. І, напевно, не скоро приїде, бо відправляють його в тривале відрядження. Писатиме й надалі. І писав. Правда, листи стали приходити ще рідше, зміст став якийсь офіційний, а слова чужі. Мов і не рідний син пише. Та що робити, видно, військова служба таким чином на нього вплинула.