Ми стояли й мовчки дивилися. Людина йшла вже по груди в землі, бредучи через неї, як через воду. Не виказувала ані неспокою, ані тривоги. Йшла покірно й спокійно, бо навколо не чулося ані звуку. Ішла й поринала в землю, яка неквапливо й безпристрасно її покривала.

Мені здалося, що в останній момент почується крик. Розпачливий крик-прохання, крик-скарга і крик-печаль. Але нічого цього не сталося. Сірий спокій, певне, має свої закони — людина лишалася незворушна. Видно було тільки її голову, яка рухалася посмикуючись, немов пливла між рудувато-синіх застиглих хвиль.

ВІРШІ ДЯКА СТЕФАНА САВИЧА, ВИПИСАНІ З ЙОГО «КНИЖИЦІ»

ПІСНЯ СВІТОВА Веселися, ясний цвіте, день у дзвони дзвонить, Юж ця жінка-чарівниця так мене полонить. Цівки злотні, цівки злотні дощ із хмар пускає, Краплі б'ються і сміються — жінка не чекає, А лиш манить, тяжко манить, вже душа дощ сипле — Мої сльози непролийні, — серце туга щипле. Он як тяжко світло зріти, що з очей спадає, Як те личко чарівниче в сутіні палає. Любо, любо, квітко цвітна, несмертельна згубо, Юж не знаю, де подітись, — занедбала люба. Бачить бог моє страждання, бачить — не збавляє, А у мене в серці чорна квітка виростає. * * * Спів тихий чую, птиця десь там піє, А в мене серце б'ється, тужно мліє. Тепер я бачу: день і ніч влилися, В коханні чи у герці ізплелися! Етер тепліє, нива червоніє, В рудавім пилі стежка даленіє. Приходить туга в душу і гнітить, Спинити хочу цю біжущу мить. Аж ні! Безсилля серце мені млоїть, Невгадна думка мозок непокоїть: Нема у світі забічі-притулку, Без свого дому серцю завше мулко. Спів чую тихий, чарівниче грання, Приходить знову ще одне світання, А я у поле йду незвідь-чого, Шукати щастя, розвіту свого. Вітаю день я теплий, променистий, Що світлих рос одяг тремке намисто. «Ізгинь, печале!» — шепчу сам до себе, А туга в серці, наче чорний лебідь. Чи перебуду й чи прийду колись ще До обрію, ідо сонцем ясно блище? ПІСНЯ СВІТОВА Сіро навкіл, хоч у барви світ увесь вдягнувся, Хоч розбризкує він соком, наче лук напнувся, І стріла ось-ось помчиться в простір миготливий, В небо вдарить і розколе, кров проллє на ниви. І в червоному тумані раптом зрине цокіт, Кінь іржисто засміється, кінь вогненноокий, Кінь помчить в рудавій хмарі, поламавши путо, Кінь вогнистий і шалений — полетить розкуто. Ще хвилина невелика. Що ся воно діє? Що це сталося у миті? Кінь чомусь шаліє! Криком трусить, грива має, полум'я вергає, Землю топче, розбиває, скоку добавляє. Не торкається дороги: тінь злетіла біла — Розгорнулися по небу велетенські крила. Я біжу відтак по грудді, червонястім грудді, Роздимаю, роздираю криком собі груди. Почекай-но, коню віщий, дай на себе сісти, Бо земля мене вже хоче проковтнути, з'їсти! О, ковтає! Постривайте! Я загруз по ноги, Вже не маю чим дихнути, вже нема нічого! Почекай-но, коню віщий, занеси швидкіше В те червонеє безмежжя, у криницю виші. Дай напитися із неї, не доводь пропасти, У вогненно-синю пащу не давай упасти! Кінь шаліє, хмари топче, іскри — як пороша, Я, в землі по пах, волаю і молюся-прошу: Дай води своєї, коню, хоч одну краплину З-під свого копита, коню, бо навік загину! Крапля крапле, синя крапля, світоньку широкий! Але що це? То сльозина впала з мого ока.

РОЗДІЛ II

Петро утеклий перший

1

Рудівська історія, здається, не мала б продовження і залишилася б назавжди нерозгадана, коли б не заїхав до нас лохвицький сотник Гамалія. Саме він і розповів про Петра Запаренка, жителя міста Лохвиці, і про Оришку, дочку козака Костя Греся.

— Чи не той це Петро, що знайшли у вас його вбитим? — спитав сотник і описав Запаренка.

Той теж був русявий і мав таку ж одежу, що й убитий, але скільки їх, русявих, ходить по нашій землі? Скільки їх, однаково одягнених, подумалося мені, адже люди завжди і скрізь намагаються одягатися подібно один до одного.

Я вислухав розповідь сотника Гамалії й дещо розпитався. Ввечері я знову про те думав; здалося мені, що той убитий Петро й Петро Запаренко таки міг бути один і той же. Вже покоїться він у землі, і та смокче його і з'їда; сам він ніколи нікому не оповість своєї історії. Думав про те з притамованим, не зовсім збагненним смутком. Попри все те, що відбулось у Рудівці, весь час тривожило мене. Часом згадував і дивну жінку В'юцку Безкровну, і те, що саме вона могла знати в цій історії більше. Але, здається, нікому вже не потрібно такого більшого знаття: справу записано в міські книги, і тільки хтось із писарів, стираючи порох, може її прочитати. Таким писарем є і я, отож і думаю часто над речами занехаяними.

У ту ніч, коли ходив я неспокійно по своїй хаті й думав про нерозгадане вбивство, гуляв надворі великий вітер. Весь дім, у якому я мешкав, було заповнено густим тривожним шелестом та шумом. Я перечитав уголос вірші рудівського дяка, але сьогодні це не принесло мені полегші. Через те сів до столу й почав писати вірші власні.

Писав про море, між велетенських хвиль якого борсається човен. У тому човні був я, море — то життя наше, і не знаємо, що пошле нам завтрашній день. Але я не дописав тих віршів: забракло слів. Окрім того, щось подібне завіршував був знаменитий Стефан Яворський у «Арктосі вибраних планет», він порівнював із човном нашу землю й могилянську школу, — колись ці вірші мене вражали. Зараз же непоясниме хвилювання і знесила бентежили мене. Відчував, що все повітря в моєму покої повне грозового неспокою, що воно тремке й колюче на дотик, — щось мене таки в цій ночі турбувало. Може, тому підійшов до вікна. Надворі було місячно, але вітер гнав по небі розкошлані хмари. Гойдав деревами, які тривожно шуміли, і я раптом здригнувся, вдивляючись у синій морок. Там, глибоко, на самому краю його, привиділася мені самотня хатка, біля якої побачив білу пляму. Вдивлявсь у неї й думав, що то поранений птах. Ні, то забитий птах, котрий упав із неба й розкинув там, унизу, біле спотворене тіло. Я наблизив його до себе силою уяви, і він таки відірвався від землі. Плив і плив за разючою невідхильністю, і я аж губу закусив: таку картину вже бачив, коли ночував у В'юцки. Переді мною стояло обличчя двадцятип'ятирічного чоловіка, русявого і з русявими вусами. Очі його були заплющені, а над бровами та біля волосся запеклися рани…