ПІСНЯ ВОСЬМА

ДУМА ПЕРВАІ Горить лам­па­да яр­ко, аж па­лає, Неугасима жерт­ва, дар лю­бові, Що й тур­чи­нові ду­шу просвіщає. Дає ви­сокі мислі й ко­за­кові… Се чис­те сер­це так го­рить-сіяє У мо­році гли­бокім ізувірства, Що з Бо­га прав­ди лю­дям ви­роб­ляє Чудовище не­на­висті да звірства. Ума й на­уки бич, ко­ро­ну суєвірства. ІІ Постила цілий день ста­ренька ма­ти, Крижем пе­ред Пре­чис­тою ле­жа­ла, Щоб не­по­роч­ну трис­вя­ту вбла­га­ти, Немов яко­го тур­ка-яни­ча­ра, Послать її дочці ти­ху кон­чи­ну. «А на ме­не, ста­ру, - ре­че, - всі му­ки, Що ма­ли впас­ти на мою ди­ти­ну, Перенеси - аж до душі роз­лу­ки… Нехай за доч­чи­ну ви­ну стра­шен­но ги­ну! ІІІ Нехай до Бо­га я, мов дим од жерт­ви Кривавої, здіймусь і преб­ла­го­го Умилосерджу, щоб сі кості мертві Воскресли для бла­женст­ва не­зем­но­го, І вкупі з ним, вовіки не­за­бу­тим, І бідною Ма­ру­сею моєю В Твоїм чер­тозі свя­топ­рес­ло­вутім Жили й цвіли щас­ли­вою сім'єю… О Бо­же! Не ка­рай нас помс­тою твоєю! IV Се, мо­же, нас біда за те пос­тиг­ла, Що я доч­ку в ко­ханні пок­ри­ва­ла, її лю­бов, мов не­мов­ля, пес­ти­ла І рідним си­ном бе­сур­мен­ця зва­ла. Чи, мо­же, я Тобі не до­го­ди­ла, Що і в неділю де­щи­цю ро­би­ла, - Не кож­ну п'ятінку пос­том пос­ти­ла, Не кож­не свя­то при­но­са­ми шти­ла… Ой, чи не тим же я доч­ку мою згу­би­ла!» V І, впав­ши ниць, хрес­том ста­ра ле­жа­ла, Стогнала сти­ха, мов уже кінчи­лась, І, як лис­ток осінній, тре­пе­та­ла: Бо їй Пре­чис­та в ом­ряці з'яви­лась. Мережаний бож­ник зро­бивсь прес­то­лом; Божниця тем­на зо­ря­ми ок­ри­лась, І ян­го­ли, злетівшись там со­бо­ром, Співали, ніби ар­хи­рей­ський кри­лас; А се­ред них якась лю­ди­на засвіти­лась. VI О Бо­же! Се ж сіяв не­бес­ним світом Той, хто явив їй об­раз Твій пре­чис­тий. Як сон­це пра­вед­не бар­вис­тим літом, Блищить на нім оде­жа снігом чис­тим. Возносить він мо­лит­ву, мов ка­ди­ло, І воздіяніє ру­ку своєю тво­рить… Ущухло все кру­гом і заніміло: Бо Прес­вя­та, мов сти­ха грім, го­во­рить: Тим, як лис­ток, трем­тить за­пос­ту­ва­не тіло. ДУМА ДРУГАІ «Матусю, зіронько! - ре­че Ма­ру­ся, До ма­тері при­пав­ши го­ло­вою. - Чого ви трем­ти­те? Я не бо­юся Тепер і пек­ла, й са­та­ни са­мо­го». - «О до­ню!.. - І встає мов з мерт­вих ма­ти. - Я ба­чи­ла свя­те, пре­див­не ди­во… Не маю сло­ва, щоб оповіда­ти… Боюсь про­мо­ви­ти що-не­будь кри­во Про те, що про­рек­ла Ца­ри­ця ми­лос­ти­ва». - ІІ «Яка ца­ри­ця?» - «Пресвята, пре­чис­та І по­ки світу преб­ла­гос­ло­вен­на. Тепер уже в квітках тро­па тер­нис­та; Тепер бли­щить, мов рай, тем­ни­ця тем­на. Я ба­чи­ла й йо­го в вінці свя­то­му, Кому не­ма в ме­не іме­ну­ван­ня, - Отця твой­ого у житті зем­но­му… Сподобивсь він на небі царст­ву­ван­ня. О до­ню! Вже не­ма пе­чалі й воз­ди­хан­ня». - III «І не по­вин­но бу­ти!» - Чий се го­лос? Чи з-під землі, чи з не­ба?.. Стуманіли Обидві, і за­во­ру­шив­ся во­лос В обох на го­лові, і поніміли… І незримою рукою Занавіс одкрилась; Мов зорею огняною Хата освітилась. Сонечко, мов жар, горіло, Жевріло над морем, Як надія в серці тихім Над бездонним горем. Освітило теплим світом Божники з богами, Що стояли під квітками Та під рушниками. А Пречиста в ту хвилину Як жива стояла, І дитину, мов картину, На руках держала, - Вірної любові й жизні Символ благодатній… Його й простий розуміє Серцем розум хатній. І в тім світі теплім, тихім, Що мов з неба лився, Вісник мира і утіхи Ангелом явився. Став і до Марусі руки Простирав, мов крила, І мовчав: сама за нього Постать говорила. І немовби їй молився, І немов журився: Бо до неї якось любо Стиха похилився… Се був той, хто дав їй берло Власті над військами, Над галерами, скарбами, Землями й морями, - Берло, жизні знак і смерті, Ключ, що відмикає Всі в'язниці і на волю В'язнів випускає. І взяла той ключ Маруся, І поцілувала, І з плачем цареві в ноги Мовчазна упала. Мовчазна, бо повна дяки За можбу велику, У неволі повертати Волю чоловіку… «Встань, свята, небесна діво! - Прорече він тихо. - Встань, сердець великих диво, Чистих душ утіхо! Я у тебе сей знак власті І можби зоставлю, І себе, мов той преславний Аль-Рашид, [70] прославлю. Положи його, кохана, У ногах в богині, Що твій розум осіяла, На чужій чужині. І нехай дива він творить, Тюрми відчиняє, Про мій дух тобі говорить І напоминає». - «О грозо і каро миру! - Прорекла Маруся. - Я тобі сказати тиру Правду не боюся. Смерть мою я, царю, знала, Знала, що робила: Я його поцілувала, Бо й люблю, й любила. І люблю, й любити буду Над усяку душу: Покіль серце б'ється в грудях, Перестать не мушу!» Осміхнеться цар: «Кохана! Ти мене не знаєш, І к о з а ц ь к о ю султана Лютостю сповняєш. Тільки помисли від мене У серцях закриті: Я все добре і мерзенне Знаю скрізь по світі. Щирого й єхиду знаю, Друга й супостата І на всяку кривду маю І суддю, і ката. Се ж не кривду ти вчинила». О ти наш великий! Дай нам правдою Твоєю Дихати вовіки! Ти його тогді любила, Як мене й не взріла… За його любов ти царства Взяти не схотіла. Чи мені ж тебе карате, Ясноока зоре, Діво, повна благодаті, Правди й честі море! Дай мені на тебе серцем Праведним дивитись, Образом твоїм небесним, Тільки веселитись!» Ще цареві не діймає Українка віри, Думку думкою впиняє, Каже до невіри: «Я в галеру тріумфову Золота поклала І йому, мов ту полову, Все подарувала». - «Коли б ти в моєму домі Всі скарби забрала І на спомин козакові їх подарувала; Коли б царство все забрала З землями, морями, І Стамбул попаювала Проміж козаками, А зо мною стала жити У мужичій хаті, - Не схотів би я й гледіти На царські палати. Моя зоре, моя доле! Відай щиру правду: Ми держали з Кантемиром Таємничу раду, І звелів я в таємничій Раді Кантемиру, Щоб він, так як ти б хотіла, Обманив Заїру. Заслужив козак твій смерті, Но його скарати Се було б найкраще в світі Серце розтерзати. Ні, Осман твоїм великим Саном не жартує: П о л о в и н у власті й сили Він тобі дарує. Ти чинила, що хотіла, Як верховна сила, І мені дарами тими Духа веселила». - «Знай же й ти, великий царю, Щиру й повну правду… Не прийми сього за зраду Ні в тяжку досаду: Коли б хто мені корони, І царськії трони, І всі берла, і всі перла, І всі міліони, Міліони міліонів Дав із рук у руки, - Не взяла б я під умову З любленим розлуки. У гіркій, мізерній долі З ним воліла б жити, Ніж на пишному престолі Над царми сидіти». - «Ой, мій царю, ти правдивий! - Прорече тут мати. - Нехай світить Божа правда На твої палати! І нехай тебе наставить, Як у світі жити: Що любові ні купити, Ані заслужити. Бо за гроші - всі розкоші, За труда - награда, А любов… Із нею й жити, І вмирать одрада. Ся велика Божа тайна Цілим світом править І турецького султана Рівно з нами славить. Зрозумій сю тайну, царю, Серця глибинею: Розлучися, не лицяйся З донею моєю. Нехай любить непорочна, Кого серце каже, З ким її рука Господня Без примусу в'яже!» - «Щира правда! Ти сердечна І розумна мати: Мова в тебе чоловічна, Повна благодати. Знай же: волею моєю Править інша воля. І з дочкою в нас твоєю Нероздільна доля. В людські душі ще за предків Два духа вселились І владиками сердець їх Тайними вчинились: Дух любові і дух злоби, Правди і неправди, Дух прихильності благої І дух ниций зради. Один хоче по всіх землях Світло засвітити, Всі народи, ніби сім'ї, Рідними зробити. Другий хоче мраком ночі Божий світ окрити, Посліпити людям очі, Душі показити. І бере дух злоби дикий Гору над любов'ю, І ввесь Божий світ великий Заливає кров'ю. І воює, і руйнує Всюди духа правди, І нема людському серцю Між людьми відради. Я одну відраду маю, Що меча стискаю, Світ широкий озираю І за лжу караю. Сим мечем я покарати Хочу в Римі папу, Що криваву простягати Звик по світу лапу. І найперш усього вдарю В передмур'є церкви, Баламутниці народів, За живих і мертвих, - В передмур'є, де руками Русь ляхові служить» З єзуїтами ксьондзами Накладає-дружить. Ми чотири вже столиці Взяли в християнства, В ницого сього ублюдка Древнього поганства, Що своїм кощунством в Римі Вірі в Бога шкодить І гарем в Єрусалимі Для прочан заводить. [71] Гроб замученого Бога [72] Кров'ю обливає, Чистоту його чертога Торгом оскверняє. А я п'яту завоюю, Як ляха зруйную, І тобі, царице люба, Київ подарую. Слухай же, моя надіє, Правди чисте око! Зазирни Осману в душу Розумом глибоко. Зваж обох нас духом щирим, Серцем дивом дивним: Від кого добра постане Більше нещасливим, - Тим, що в тьмі сидять і в сіні Смертній погибають, Ні впокою на Вкраїні, Ні пуття не мають. Я в твоїх руках престольну Цеху зоставляю: І тебе, царицю вольну, Чтить повеліваю. Вже одна в нас Роксоляна Розумом світила, Мого предка Солимана [73] Над усе любила. Полюби мене за душу, Що жадає правди: В тебе я шукати мушу Щирої поради. Я з усіх до тебе земель Буду посилати На поклон посли з їх почтом У твої палати. Розпитайте в них обидві, Де які звичаї, Де такі видали злидні, Як у вашім краї. Де таке видали п'янство, Дике грубіянство, Всегубительне козацпво, Люте гайдамацтво? Ти людей між ними знайдеш, Що світ облітали, Навкруги землі дорогу По морю верстали. Може, й інше станеш мислить Про свою країну І не рай побачиш дома, А страшну руїну. Може, так як я, побачиш, Хто ваш край пліндрує І татарськими руками Рік у рік руйнує, Бо піснями хижу здобич Славить-вихваляє, По старих нові нещастя В селах засіває. Ще ти по світу, серденько, Оком не ширяла, У віконечко маленьке З хати визирала. За віконечком же світу Крильми не злітати, Мислями не перемірять, В книгах не списати. Ще не вповні сад розвився У твоїй ограді, І не все благоухає В пишнім вертограді. Пасучи щасливі очі, Будем літа ждати, Як на сонечку закаплють З нарду аромати. А тим часом, о царице! Глянь на Україну, Спогадай свою останню В тій землі годину. Побіч серця золотого, З розумом високим Ти не вдіяла б нічого В тім багні глибокім, Де одно одного топить, Одно 'дного давить, Собі славу з того робить, Чим себе безславить. Тут живеш ти в упокої, Пані повна дому, Не підвладна в нім нікому І мені самому. А щоб жити й не тужити По тій Україні, Ти собі знаходиш пільгу В щедрій милостині. Паніматко! Я й до тебе Річ мою 'бертаю: Вас обох до діл спасенних Добрих призиваю. Серце чисте, милостиве - Дар найкращий Бога: Найповніша, найпростіша До небес дорога. Ти з Письма Святого знаєш, Що сини Адама Прийдуть од восток і запад В рай до Авраама [74] І возляжуть опочити На святому лоні, У якому б не родились Темному законі. Серце чисте, без лукавства - Дар найкращий Бога, До небесного нам царства Всім одна дорога». Тут Осман мій до Марусі Стиха похилився, Приложивши к серцю руку, Тихо віддалився. вернуться

70

- Халіф Гарун аль-Рашид правив у 786-809 pp., один із персонажів «Тисяча і однієї ночі». Відомий своєю любов'ю до розкошів, науки, поезії і музики.

вернуться

71

- Сей гарем существовав під кришею так названого Храму Господня, спорожнено його недавно, вже за нашого часу. (Читай вояжуваннє в Палестну француза Габріеля Шарма.).

вернуться

72

- Тобто гріб розіп'ятого на горі Голгофі поблизу Єрусалима Ісуса Христа. Тепер місце паломництва християн. З кінця XI ст. до другої половини ХІІІ ст. відомо вісім хрестових походів у Єрусалим під гаслом визволення гробу Ісуса Христа від мусульман.

вернуться

73

- Солиман - Тобто Сулейман І Кануні (Сулейман Пишний; 1495- 1566) - турецький султан з 1520 до 1566 р. За його володарювання Османська імперія досягла найвищої могутності і найбільших розмірів.

вернуться

74

- Авраам як «отець вірних» усиновляє по смерті кожного, хто увірував в істинного Бога, пригортаючи до свого лона. Див., наприклад, притчу про багатого й Лазаря.