IX Стара яго! В мою гли­бо­ку ду­ту Ти сер­цем ма­тері чуй­ним прозріла, Що сло­ва я сво­го до­дер­жать му­шу, Хоч би, мов лю­тий ад, у ме­не кров кипіла». «Невіро! - знов рек­ла не­щас­на ма­ти, - Щоб знав єси, що в нас Ісус наш зна­чить І з ним со­суд пре­чис­тий бла­го­да­ти, То дай мені доч­ку мою по­ба­чить, Тоді го­то­ва й я від те­бе смерть прий­ня­ти». - X «О ро­де лю­тий, ро­де не­щас­ли­вий! - Промовив Кан­те­мир, з гніву поблідши, - Нехай те­бе ти­ран не­ми­лос­ти­вий У ру­ки візьме, у залізні кліщі! Живи, як пес у нього на при­кові, Вищи та скиг­ли, пот­ва­ре пе­кельна! Не мав­ши волі і в людсько­му слові Біснуйся, мов за ґра­та­ми гієна, І мук твоїх не­хай жа­хається все­лен­на! XI Заїро, сон­це лю­бе, рай­ське, ти­хе! Пожалься над дур­ною по­па­дею: Вона зро­би­ла діло в нас ве­ли­ке З Ма­ру­сею врод­ли­вою своєю. Увесь па­рад­ний шмат своїх га­рем­ниць Порозсилав Ос­ман, ку­ди схотіли; Зоставив тільки трид­цятьох слу­жеб­ниць, Щоб їй у вічі, мов ті пси, гледіли І ви­пов­ня­ти все, що по­ве­лить, летіли. XII Хасеки-Хуррем [58] се но­ва в нас бу­де; Нові зви­чаї пійдуть у се­ралі; Нові за­ся­дуть у ди­вані лю­де; Нові по­ряд­ки за­ве­дуться в краї. Одна біда: ся дру­га Рок­со­ля­на Х а с е к и - Х у р р е м наз­вою гор­дує, Без лас­ки по­зи­рає на Ос­ма­на, їсть не­хо­тя і знай су­мує; Но су­мом тим ще більш ви­со­кий дух ча­рує. XIII При ній він, ка­жуть, мов ди­ти­на смир­на, До неї до­торк­ну­ти­ся не сміє, І, мов убо­га, бо­яз­ка лю­ди­на, Перед ца­ри­цею по­туж­ною німіє. Коли б ти ба­чи­ла, як зве­се­лив­ся, Як став ме­не при­люд­но обійма­ти, Довідавшись (Ред­шид мені хва­лив­ся), Що у ме­не Ха­се­ки-Хур­рем ма­ти… - «Вези її, ве­зи в Ца­ри­цині Па­ла­ти!» XIV І, мов за пок­ли­ком гуч­ним Ос­ма­на, Галера зо­ло­та під бун­чу­ка­ми Назустріч прип­лив­ла і привіта­ла З гар­мат гетьма­на із дво­ма жінка­ми. «Одна яса гетьма­ну та гетьманші, А дру­га - рідній ма­тері Ха­се­ки, Великої й мо­гу­щої сул­танші». - Так до­нес­ли га­лерні гре­ки, Хибкі по­тур­на­ки, в ісламі не­до­пе­ки. XV Босфорські во­ди, мов срібло, кипіли Під вес­ла­ми га­ле­ри зо­ло­тої, І очі оча­ро­вані гледіли На го­род Софії, ко­лись свя­тої, [59] Тепер слу­жеб­ки грішної про­ро­ка, Покутниці за лжу на аріанство, [60] На ту звізду ту­ман­но­го Вос­то­ка, Та за го­неннє на нес­торіанство, [61] Котрим спас­ти свій ум хотіло хрис­ти­янст­во. XVI «Заїро! На всьому ши­рокім світі Нема й не бу­де дру­го­го Стам­бу­ла. Мов зо­лоті Ал­лах розвішав сіті Вподовж сво­го квітчас­то­го аву­ла. Крізь зо­ло­то са­ди бла­го­уха­ють. Понад сніга­ми мурів зе­леніють, І міна­ре­ти, міся­цем вінчанні, На го­рах рай­ських, бла­го­дат­них мріють!» А во­ди дзер­ка­лом про­зир­час­тим леліють!» - XVII «Благословен Ал­лах! - ре­че Заїра, - Вінець землі віддав він пра­вовірним. Хранителям прав­ди­вості і ми­ра, Служителям своїм не­ли­цемірним». - «Так, міч наш прав­ду й мир обо­ро­няє; Жезлом желізним па­се­мо на­ро­ди, І покіль він в ру­ках у нас сіяє, Не хли­нуть із не­бес по­топні во­ди І за людські гріхи не зніве­чать при­ро­ди. XVIII Коли ж підіймуться джа­ву­ри з пра­ху Та зав­да­дуть Ос­ман­ли­сам зне­ва­гу Мечем і прав­дою, тогді Ал­ла­ху Зістанеться од­дать їм пе­ре­ва­гу. І ска­ла­му­титься Ду­най ши­ро­кий Від на­шо­го без­чес­но­го втікан­ня… І Пор­ти пиш­ної поріг ви­со­кий Страшенного доз­нає по­ру­га­ния… Аллаху! Не впи­няй тво­го ме­ча-ка­ран­ня! XIX Нехай над світом той гос­по­да­рює, В ко­го ду­ша міцна в міцно­му тілі, Хто прав­ду сер­цем чис­тим, чес­ним чує, Хто в слові вірен, не­по­хи­бен в ділі. А ви, фальшиві мідя­ки-червінці, П'яниці, бабії та ле­же­бо­ки, Блудні з пар­ши­вої ота­ри вівці, Занепаду Ос­ман­лисів про­ро­ки! Да бу­де ваш уділ кри­ва­вий і жорс­то­кий!» - вернуться

58

- Хасеки-Хуррем - Так називали Роксолану, дружину султана Сулеймана II. Див. примітку П. Куліша у тексті нашого видання.

вернуться

59

- Йдеться про Константинополь, захоплений у 1453 р. турками і перейменований ними у Стамбул. У 532-537 pp. за вказівкою імператора Юстиніана І (бл. 482-565) був споруджений храм Софії. Вважався святинею християнської церкви до 1453 р. Згодом турки перетворили храм Софії на мечеть, а у XVI-XVIII ст. добудували чотири мінарети.

вернуться

60

- Аріанство - течія в християнстві, засновником якої був александрійський священик Арій (кінець III ст.- 336). Аріани заперечували, зокрема, єдиносутність Бога-отця і Бога-сина (тобто Ісуса Христа). Вселенські собори 325 і 381 pp. засудили аріанство як єресь. У дещо зміненому вигляді аріанство (як соцініанство) було відоме у Польщі, а також на Україні і Білоруси в XVI-XVII ст.

вернуться

61

- Несторіанство - християнська єретична секта, заснована константинопольським патріархом Несторієм у першій половині V ст.