XII Чи подужав піп за морем, Пастух не питався; Найшов церкву за горами І до тої вдався. Там і сповідь проказали, І запричастили, І без плати на Великдень Паски освятили. Забув пастух їдно горе, Друге наступає: Що день божий з його стада Все щось пропадає. А то качка десь пропаде, А то і овечка, А то гуски не долічить, А то і бичечка. Різно бідний пастух думав. Звісно, в кого згуба, Ще й у того до причинку Гріха повна губа. Напослідок - що робити! Пастух засідає. Коли гляне, поміж терен Німець пролізає. Пролізає... Ще нічого: Може, і не красти, Може, в гості йшов, сердешний, Та не міг попасти. От пастух і виглядає, Що то буде з того. Німець виліз, кругом глянув... Ні, нема нікого. А тут саме коло терну Череда стояла. Він живенько за ягнятко - Та у терен драла!.. «Почекай же, бісів німче!» - Пастух розважає. Взяв сопілку, засів знову, Німця виглядає. Тілько німець заліз в терен - Дудка як заграє! Німець скаче, німець плаче - Не рад, та гуляє! І обдерлась сурдутина, Стало тіло голе; Німець плаче, німець скаче, А тернина коле. І пограла ще сопілка, И перестала грати, Ледве живий вийшов німець І став промовляти: «Нех же ему маць мордує З такем дудкем его! Троха-троха не змордовал Немца убогего!» Аж відтоді на долині Жив пастух щасливо; його щастя, його долі Ніщо не мутило.

ЧАСТЬ ТРЕТЯ

I Що ж царівна злотокрила На степу гадає? Чи по неньці-голубоньці Сльози проливає? Чи літає в степу, грає? Чи хазяйством рядить? Чи затялась із сусідом І війну провадить? Чи й її «ламане штуки» Німці приставляють? Чи і в неї десятини Люди вимагають? Проливала вона сльози По неньці-цариці, Та що ж мертвому поможуть Наші жалібниці? Проливала вона сльози У мертвого тіла, Поховала, й перестала, І повеселіла. І жиє собі на полі Молода царівна, Куди гляне не погляне - Земля рівна-рівна!.. Її шати - пишні крила, Ліжко - пух-травиця, Дах палацу - синє небо, А стіни - границя. В її крилах, злотих крилах, Слуги й оборона, Її сила, її слава, Доля і корона. І не знає вона смутку; Не відає горя, Встане рано, пролетиться До синього моря. Умиється, як лебідка,- І в стару столицю! І молиться там за себе, Царя і царицю. І лроскури лиш дождеться - На степ відлітає І о світі, і о людях Думоньку гадає. І щасливо упливали Дні її за днями, Доки й туди не забралось Лихо з пазурами. То не німці гнули штуки, Добро розкрадали, Не попи то десятину В неї вимагали. То все війни тяжкі були, Де крівля все лилась, Де й царівна злотокрила Ледве не залилась. II Раз десятий чи двадцятий Пташка злотокрила В синє море купатися Через небо плила. І тоненькеє повітря Крила розсікали, І на крилах лучі сонця; Як діамант, грали. І прибула аж до моря, Звилась над скалою І на скалу опустилась Легкою ногою. І дивилась довго в море, Довго виглядалась, Знать, собою, як у люстрі, Пишна, любувалась. І махнула криленьками, І на воду сіла, І облилась вода чиста Кругом її тіла. І облилась кругом тіла, І що ї чарує, Коло того вона в'ється, То вона цілує. Аж тут, мабуть, від причепи На ту саму пору Прибув кримчук молоденький В невидимці к морю. І поглянув - що за диво! Дівчина і птиця! Крила злотом відбивають, Сама - як зірниця. І поглянув - серце мліє! Так би й розтопилось! Так здається, що б водою Навкруги обвилось! Але дівчина на морі, Як її достати? Хіба, заким з моря вийде, Треба почекати. І обмилася царівна, І з води виходять, І на ній вода росою Сходить і не сходить. Ніби трудно, ніби нудно З нею розлучатись, Ніби б хтілось ще минутку З нею позостатись. А царевич чуть не гине!.. Лиш з води ногою - У царівни стан тоненький Обвинув рукою. Вона чує, та не видить, Мов дух святий з нами, І злякалась, обмахнулась Обома крилами. І, на щастя, невидимка З голови злетіла. Той - до кримки-невидимки, Вона й полетіла.