X Росте дочка злотокрила, Краси добирає, А тим часом її ненька З силоньки спадає. Обсіклися пишні коси, Снігом забіліли, Поспадали повні личка, Воском зажовтіли. Очі в лоб позападали І там позгасали, І на лобі літа сумні Сліди поорали. І ослабли сухі руки, Підкосились ноги, Похилилась, як билина Суха край дороги. І згадала стара ненька Смертную годину, На могилу Соловея Повела дитину. І говорить: «Доню мила, Поглянь кругом себе: Доки зглянеш - все то буде Суджено для тебе». І поглянула царівна, Видить - синє море. Подивилася на захід - Манячіють гори. На восході чорний ворон Понад ліс літає. На опівніч орел сивий Когті розправляє. І говорить до царівни Бідная цариця: «Де спочили твої очі, Там твоя границя. Будь довільна своїм краєм. Не бажай чужого, Але нехай і чужії Не займають твого. Єсть у тебе в крилах сила - Бийся, відбивайся. Єсть у тебе в лобі розум - Звести не давайся. Стережися, доню, хмелю: Хміль - погане зілля: Платить мукою-тугою За часок весілля. Будь царівною довіку, Замуж - то недоля: Нема в світі, моя донько, Як власная воля. Рік від року сповідайся У старій столиці І не забудь царя-батька І мене, цариці». І цариця свою доньку Поблагословила І навіки свої очі Темнії закрила.

ЧАСТЬ ДРУГА

І Незабаром на степові І Канчук конає, Свої діти, свої слуги З шатра висилає. І виходять його діти, Слуги виступають, Ломлять руки, по цареві Плачуть і ридають. Лиш мізинець не ридає, Шатра не кидає: Заховався під постелю І все розважає. Встає Канчук із постелі І трьома ключами Відмикає круглу скриню, Збиту обручами. Достає нагай ремінний, Кримку витягає, Достає казан чугуниий, Стиха промовляє: «От нагай, що вражій силі Давав наганяю, Як бувало говорив я: «Погуляй, нагаю!» А то кримка-невидимка, Що мене ховала, Як у полі вража сила Мене наганяла. І казан!.. Не раз варив я, Що йно попадалось; І все військо було сите, І ще зоставалось». І узяв він тії річі, К серцю пригортає, Заливається сльозами, Стиха промовляє: «Річі мої дорогії! Де мні вас подіти? Віддав би вас своїм дітям, Та не варті діти! Закопаю я вас в землю, Там лежіть довіка. Нехай до вас не доткнеться Рука чоловіка». І викопав в шатрі яму, Річі укладає І землею засипає, Тричі примовляє: «Хто їх буде добувати, Нагле най сконає; Чия рука закопала, Та най відкопає». І втиснув коліном землю І підвівся стиха. Положився на постелю І сконав до лиха. II «Добре, батьку, що сконав-єсь! Синок промовляє. - Чия рука закопала, Та і відкопає». І ще теплого з постелі Волоче до ями І розкопує ту яму Мертвими руками. І,розкопує, гадає: «Все то моє буде, І не видітимуть браття, Не знатимуть люди». А тим часом його браття Своє пам'ятають: Поробили в шатрі діри, В шатро заглядають. І но тілько докопався - В шатро повбігали І над батьком своїм діти Сварку розпочали. «Моя кримка!» - каже менший. «Моя!» - середущий. «Моя кримка! - каже старший. - Я старший і дужчий». І вхватили кримку в руки, Кримки не пускають. А тут раптом нахилились І нагай хватають. «Мій нагай! - говорить менший.- «Ні, мій!» - середущий. «Мій казан! - говорить старший. Я старший і дужчий. І всі троє заціпились, І нагай тримають, І ще раптом нахилились - Казан підіймають. «Мій казан!» - молодший каже. «Ні, мій!» - середущий. «Мій казан! - говорить старший. Я старший і дужчий». І зчепились за дідизну І не помиряться. І водяться по шатрові, День і ніч сваряться. І сваряться, не миряться, Батька проклинають, А тим часом ходять слуги Да їм розважають: «Царевичі наші любі, Сваром не сваріться! Ходіть лучче до причепи, Миром помиріться». І подумали три брати, Покидають степи І на північ, у столицю, Ідуть до причепи.