Був собі журавель куций,

Хвіст закарлючив,

Наносив сінця

Повні ясельця.

Червона шапочка,

Красная казочка.

Чи казати, чи ні?

Приказка

Руданський С. В.

ЦАР  СОЛОВЕЙ

(Казка)

ЧАСТЬ ПЕРША

I

   За горами, за морями

Єсть велике царство: Могучого Соловея Сильне государство. І в тім царстві круту гору Річка підмиває; Над горою Соловея Пишний палац сяє. Стіль - шкляная, в діамантах, Стіни - криштальові, Скрізь підлога золотая, Двері - брильянтові. У палаці на високім Золотім помості Стоїть престол Соловея З слонової кості. І на нім лежить держава, Скіпетр і корона, І шайки правдиві висять На вагах закона. І брилює царський палац, Грає, як зірниця, А навколо розвинулась Пишная столиця. І столиця вся обмита Крепкими мурами, І ті мури замикають Дві залізних брами. І від мідної дороги З брами, як віднога, Йде до самого палацу Срібная дорога. І землі ж мав Соловей-цар - Боже, твоя воле! На полудень степ тягнувся, На опівніч - поле. І як степ той, так і поле Упирали в море; На заході цілу землю Розділяли гори. І на північ від тих горів Землю пущі вкрили, На полудень росла травка І джерела били. І щасливо царював він: Ворогів не було; На заході було тихо, Ніби сном заснуло; З опівночі і з полудня Брилювало море, Да й з восходу йому було Не велике горе. Хоч Канчук, царевич сильний, По степу шатався, Но і той із Соловейком Воювать боявся. II Була в царя Соловея Красная столиця, Но ще краща в него була Молода цариця. І любились цар-цариця, Нігде правди діти; І на радість і потіху Дав їм господь діти. Мали вони за три роки Три хороших сина. І першая із них була Добрая дитина. Така тиха, така мила! Лиш на попі стала. Вже від рання до смеркання Поля не кидала. Все на полі, все на паші З чередою ходить І всі думи свого серця Співами виводить. І найбільше з него втіхи Цар з царицей мали І царевича малого Пастушком назвали. Середущий не так добрий, Як проворний вдався І ніколи, як і перший, Дому не тримався, Вигнув дужку з обичайки, Зав'язав струною, Зробив стрілку з очерету, Засмолив смолою. І бувало тілько встане, З рання до смеркання Скрізь ганяє і стріляє, Робить полювання. І із него цар-цариця Свою втіху мали І царевича малого Всі мисливим звали, Третій син їх був причепа, Так і називався. Чи від того, що він льоху Нігди не кидався, Чи від того, що до бочки Коли прип'ялиться, То бувало тягне-тягне, Поки не звалиться; Чи від того, що бувало П'яним хилитався І, щоб тілько не упасти, Він за все чіплявся. Так і жили й виростали Царськії синочки; Іден в полі, другий в лісі, Третій коло бочки. III Ще цариця чує силу, Ще й надію має, Но Соловей занедужав, Смерті виглядає. Виглядає свої смерті На гладкій підлозі, Збілів волос його чорний, Ніби на морозі. І ослабли сухі руки, Холодіють ноги, І не може він підняти Голови з підлоги. Гаснуть очі, як ті зорі, І життя згасає; І жахнувся Соловей-цар І дітей скликає. І царевичі зійшлися, Коло него стали, Коло него разом стали, Гірко заридали. «Діти мої! - батько каже. Нічого ридати! І цареві, хоть і цар він, Треба ж умирати. Як умру я... Діти-діти... Станьте, не ридайте!.. Як умру я, моє тіло В степу поховайте. І по колії три ночі Ходіть вартувати: Там я буду свою землю Дітям роздавати». І насилу Соловей-цар Руку підіймає; Сини плачуть і ридають, Він благословляє. І царевичі склонились, На коліна стали І останній раз живого Батька цілували. Незабаром по умершім Діти голосили; Незабаром мертве тіло В степу хоронили. Хоронили й поховали, Богу помолились, Повернулись до палацу, Сіли, зажурились. Стали вагу розважати, Думоньку гадати, Як-то каждому прийдеться Нічку вартувати.