9.07.1900

ВІЧЕ

Ще старість не прийшла, а все минуле не раз мені стає перед очима, і я дивлюсь так пильно, мов боюся, що більш мені не прийдеться побачить того садочка спогадів моїх, що міниться барвистими квітками при світлі мрій, мов при західнім сонці. Ось і тепер повстав дитячий спогад і кличе, й вабить: глянь на мене ще раз! В дворі старого замчища-руїни зібрались ми на віче, все поважні, учені голови, гладенькі й кучеряві, і віком не малі – якби зложити літа усіх, либонь, століття вийшло б! Ми всі були на зборах, всі дванадцять. Обачні люди, тямили ми добре, що ми живем у небезпечний час: поставили сторожу біля брами, – як хто надійде, щоб давала гасло, – і раду радили. Таємне товариство ми закладали, і ніхто з «великих» до нього доступу не мусив мати. Зложили всі обітницю врочисту ховати таємницю до загину. Яка ж була мета у товариства? «Мета?» – «великі» вже б не обійшлися без сього слова, ми ж були щиріші: в нас не було мети. Було завзяття, одвага, може, навіть героїзм, і з нас було доволі. Ще ж до того була в гурті маленька Жанна д'Арк: тоненька, блідолиця, голосочок бринів, немов дзвінок, її очиці блакитні блискавиці розсипали, злотистеє волосся розвівалось, мов орифлама. В нас її вважали за речницю великої снаги. Вона сиділа в замковій бойниці, неначе в ніші, і навколо неї було ще досить неба весняного в тій рамці кам’яній; західне сонце вінцем її голівку червонило. Вона держала слово, і багато великих слів у ньому поміщалось: братерство, рівність, воля, рідний край… Так, так, те все було. А далі слово змінилося у спів, і вся громада до дзвінкої промови прилучилась. О, то були такі «червоні» співи, яких, либонь, не чув старезний замок і в ті часи, коли червона кров йому красила тверді, сиві мури. «Гартовані ножі» були в тих співах, а в серці у співців була любов до тих «великих», що були малими на бенкеті життя. Летів той спів геть за зубчаті стіни і котився зеленими моріжками до річки, немов хотів поплисти за водою до вбогих сел, що мріли навкруги… Зубчата тінь від замкового муру все довшала, а далі й двір покрила. В бойниці небо стало темно-синім, не стало вже червоного віночка на голові малої Жанни д'Арк, а ми співали… Раптом наша варта нам гасло подала: «Гуси, додому, вовк за горою!» – Все затихло миттю: «великі» йшли!.. Під муром притаївшись, ми бачили, як постаті незграбні, хитаючись та пишучи «мисліте», блукали по замковому дворі, – «великі» йшли з веселої беседи. Ой, видко, шлях був довгий та трудний, либонь, їм там судилось ночувати… Таємне віче розійшлось таємно: скрадалися ніжки маленькі тихо у темряві; ніхто не озивався: ручки стискались мовчки на прощання; за брамою всі різно подались… Де ви, мої товариші колишні? Ми розійшлися, мов стежки по лісі. Чи ви коли ще згадуєте замок і всі ті речі, співи, таємниці? Чи, може, вам – «великим», мудрим людям тепер уже не до дитячих мрій?..

10.08.1901

«ЗАВЖДИ ТЕРНОВИЙ ВІНЕЦЬ…»

Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона. Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний. Так одвіку було й так воно буде довіку, поки житимуть люди і поки ростимуть терни. Але стане вінцем лиш тоді плетениця тернова, коли вільна душею людина по волі квітчається терном, тямлячи вищу красу, ніж та, що кричить на майданах: «Гей, хто до мене? Ходіть, я кожному в руки даюся». Путь на Голгофу велична тоді, коли тямить людина, нащо й куди вона йде, не прагнучи інших тріумфів, знаючи іншу величність, ніж ту, що на троні гукає: «Я з ласки бога цариця, бо, гляньте, – сиджу на престолі!» Хто ж без одваги й без волі на путь заблукався згубливу, плачучи гірко від болю, дає себе тернові ранить, сили не маючи стільки, аби від тернів боронитись, – боже, пожальсь тої крові, що марно колючки напоїть ! Ліпше б вона на обличчі краскою втіхи заграла, очі комусь звеселяючи десь на невинному святі.

30.11.1900

«ЗАВЖДИ ТЕРНОВИЙ ВІНЕЦЬ…»

[1-Й ВАРІАНТ]

Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний; так з передвіку було і так воно буде довіку, поки житимуть люди і поки ростимуть терни. Але стане вінцем лиш тоді плетениця тернова, коли вільна душею людина по волі квітчається терном, гордо й одважно скидаючи з себе квітчасті покраси, тямлячи вищу красу, ніж ту, що кричить на майданах: «Гей, люди добрі, ходіть, я кождому в руки даюся!» Путь на Голгофу велична тоді, коли знає людина, на що й куди вона йде, не прагнучи інших тріумфів, знаючи вищу величність, ніж ту, що з престолу гукає: «Я з ласки божої цар, бо, гляньте, сиджу на престолі!» Хто ж без одваги й без волі дає себе тернові ранить, – сили не маючи досить, аби від тернів боронитись, – боже, пожальсь тії крові, що марну колючку напоїть, ліпше б вона на обличчі краскою втіхи заграла, очі комусь звеселяючи серед безжурного свята. Крик Прометея лунає безліч віків скрізь по світі, він заглушає собою потужні громи олімпійські. Тисячі тронів упало і людських, і божих, але Титанова круча стоїть, наче вічна твердиня духа того, що, немов ураган, без упину іскорку, вхоплену з неба, в могутній вогонь роздимає. Краще бринять від того урагану пошарпані струни, ніж у майстерних руках срібнострунні злотистії арфи, зграйно й добірно настроєні до дифірамбів облесних. Так було завжди і так воно буде довіку, поки житимуть люди і поки бринітимуть струни. Тільки ж той крик Прометея на струнах удати здолають руки того, хто у серці іскру небесну ховає, рід свій веде з Прометея і предківський спадок шанує, тямлячи іншу красу, ніж ту, що на ярмарку завжди руки до бубна призводить, а ноги до скоків безладних. Той Прометея нащадок, дотепний до струн найдорожчих, руки до крові скалічить об струни незграйні волові, серця риданням домовить тих струн недомовлені жалі, – знаючи добре ціну і музиці, й музикам, і струнам, щирого злота пісень не продасть за злотистую арфу.