V Так Ро­берт за сна­гу та од­ва­гу Королем у Шот­лан­дiї став, В Едiн­бур­гу, прес­лав­но­му мiс­тi, Привселюдно ко­ро­ну прий­няв. Урочиста одп­ра­ва скiн­чи­лась, Вийшов з церк­ви ко­роль на май­дан, Люд гу­кає: "Ро­бер­то­вi сла­ва! Хай жи­ве! вiн до­вi­ку наш пан!" Коли се рап­том стих­ло гу­кан­ня, I весь люд мов че­кає чо­го. З юр­би вис­ту­пив гурт не­ве­ли­кий, - То об­ра­нi вiд лю­ду всього. З них один на­пе­ред вис­ту­пає, Короля вiн пок­ло­ном вi­та, Поглядає нав­ко­ло по лю­дях I та­кую про­мо­ву чи­та: "З лас­ки бо­га й на­ро­ду об­ра­ний, Наш ко­ро­лю! вi­таєм те­бе! Ми пiд­да­ни­ми вла­ди твоєї Признаємо охо­че се­бе. Коли ти бо­ро­ни­ти­меш во­лю Й са­мос­тiй­нiсть на­ро­ду тво­го, Ми по­вiк ша­ну­вать те­бе бу­дем I лю­би­ти, як дру­га сво­го. Ти клик­неш на вiй­ну - ми збе­ре­мось Пiд твою ко­рог­ву всi гур­том, Ми го­то­вi то­бi i країнi Послужити ме­чем i щи­том. Та ко­ли ти за­бу­деш про спра­ву Честi й во­лi на­ро­ду сво­го, Схочеш iн­шi, ба­гат­шiї зем­лi Прилучати до панст­ва тво­го, Ми не пi­дем то­дi за то­бою, Щоб чу­жо­го доб­ра здо­бу­вать, Нам не тiс­но у рiд­нiй країнi, Нам не тре­ба в чу­жу манд­ру­вать! Коли ти се­ред панських роз­ко­шiв Продаватимеш люд свiй па­нам, Ми са­мi бо­ро­ни­ти пот­ра­пим Тi пра­ва, що на­ле­жаться нам. А ко­ли ти анг­лiй­ськiй ко­ро­нi Вiддаси ко­ро­лiвст­во своє, - Знай, що в тую га­неб­ну го­ди­ну Пропаде й па­ну­ван­ня твоє. Ми те­бе ко­ро­лем увiн­ча­ли, Ми те­бе й роз­вiн­чаєм са­ми, I ко­ли про­ти нас ти повс­та­неш, Проти те­бе повс­та­не­мо ми. Дай нам, бо­же, ра­дi­ти до­вi­ку, Що об­ра­ли те­бе в ко­ро­лi, Хай цвi­те при то­бi та пи­шає Вiльна во­ля в шот­ландськiй зем­лi!" "Дай то, бо­же! - Ро­берт їм вiд­мо­вив. - Буду зна­ти, на що я iду, Дай нам, бо­же, до­вi­ку про­жи­ти В щи­рiй зго­дi, у доб­рiм ла­ду!" VI Щира зго­да, доб­рий лад зiс­тав­ся, Не зла­мав Ро­берт свой­ого сло­ва. Не про­па­ла, не пiш­ла по вiт­ру Та гро­мадська чес­ная умо­ва. Дивувались на шот­ландську во­лю I сто­рон­нiї чу­жiї лю­де, Всi ка­за­ли: "По­ки свi­та сон­ця, У яр­мi шот­ландський люд не бу­де!” Не при­гас i не про­пав нi­ко­ли Вiльний дух в шот­ландсько­му на­ро­дi. Стала вiльна сто­ро­на шот­ландська Навiть дав­нiм во­ро­гам в при­го­дi. Як пiз­нiш анг­лiй­цi i шот­ланд­цi Поєднались в спiльную дер­жа­ву, То анг­лiй­цi вчи­лись вiд шот­ланд­цiв, Як лю­би­ти во­лю, честь i сла­ву. I за те хва­ла Ро­бер­ту Брю­су, - Вiн бор­цем за рiд­ний край з'явив­ся. Так! од­ва­ги та зав­зят­тя в пра­цi Вiн в ма­ло­го па­ву­ка нав­чив­ся. Вiн здо­був со­бi ве­ли­ку сла­ву, I не вмре та сла­ва, не по­ля­же, В пiс­нi, в сло­вi бу­де вiч­но жи­ти I про се­бе свi­то­вi роз­ка­же.

1893 ро­ку, літом в Гадячі

ДАВНЯ КАЗКА

Може б, хто пос­лу­хав каз­ки? Ось пос­лу­хай­те, па­но­ве! Тiльки ви­бач­те лас­ка­во, Що не все в нiй бу­де но­ве. Та чо­го там, лю­ди доб­рi, За но­вин­ка­ми впа­да­ти? Може, ча­сом не за­ва­дить I дав­нi­ше при­га­да­ти. Хто нам мо­же роз­по­вiс­ти Щось та­ке цiл­ком но­веє, Щоб нiх­то з нас не вiд­мо­вив: "Ет, вже ми чу­ва­ли сеє!" Тож, ко­ли хто з вас цi­ка­вий, Сядь i слу­хай дав­ню каз­ку, А ме­нi ко­ли не лав­рiв, То хоч буб­ли­кiв дай в'язку. I Десь, ко­лись, в якiй­сь країнi, Де за­хо­че­те, там бу­де, Бо у каз­цi, та ще в вiр­шах, Все мож­ли­во, доб­рi лю­де. Десь, ко­лись, в якiй­сь країнi Проживав по­ет не­щас­ний, Тiльки мав та­лан до вiр­шiв, Не по­зи­че­ний, а влас­ний. На об­лич­чi у по­ета Не цвi­ла уро­да го­жа, Хоч не був вiн теж по­га­ний, - От со­бi - лю­ди­на бо­жа! Той спi­вець - та що ро­би­ти! Видно, прав­ди не схо­ва­ти, Що не був спiв­цем по­ет наш, Бо зов­сiм не вмiв спi­ва­ти. Та бу­ла у нього пiс­ня I дзвiн­кою, i гуч­ною, Бо роз­хо­ди­лась по свi­ту Стоголосою лу­ною. I не був по­ет са­мот­нiм: До йо­го ма­лої ха­ти Раз у раз хо­ди­ла мо­лодь Пiснi-слова вис­лу­ха­ти. Теє сло­во всiм да­ва­ло То роз­ва­гу, то по­ра­ду; Слухачi спiв­цю за теє Дiлом скрiзь да­ва­ли ра­ду. Що мог­ли, то те й да­ва­ли, Вiн зо всього був до­год­ний. Досить з нього, що не був вiн Нi го­лод­ний, нi хо­лод­ний. Як на­вес­нi шум зе­ле­ний Оживляв сум­ну дiб­ро­ву, То щод­ня по­ет при­хо­див До дiб­ро­ви на роз­мо­ву. Так од­но­го ра­зу ран­ком Наш по­ет ле­жав у гаю, Чи вiн слу­хав шум дiб­ро­ви, Чи пiс­нi скла­дав, - не знаю! Тiльки чує - го­мiн, гу­ки, Десь мис­ливськi сур­ми гра­ють, Чутно ра­зом, як со­ба­чi Й людськi кри­ки десь лу­на­ють. Тупотять пруд­кiї ко­нi, Гомiн ближ­че все лу­нає, З-за ку­щiв юр­ба мис­ливська На до­лин­ку ви­бi­гає. Як на те ж, ле­жав по­ет наш На са­мi­сiнькiй сте­жи­нi. "Гей! - кри­чить вiн, - обе­реж­но! Вiку зба­ви­те лю­ди­нi!" Ще, на щас­тя, не за звi­ром Гналася юр­ба, - спи­ни­лась, А то б, мо­же, на по­ета Не ко­неч­не по­ди­ви­лась. Попереду їхав ли­цар, Та ли­хий та­кий, крий бо­же! "Бачте, - крик­нув, - що за пти­ця! Чи не встав би ти, не­бо­же?" "Не бi­да, - по­ет вiд­мо­вив, - Як ти й сам з до­ро­ги звер­неш, Бо як ри­ми пов­тi­ка­ють, Ти ме­нi їх не за­вер­неш!" "Се ще так­же по­лю­ван­ня! - Мовить ли­цар з гуч­ним смi­хом. Слу­хай, ти, втi­кай лиш кра­ще. Бо пiз­наєшся ти з ли­хом!" "Ей, я ли­ха не бо­юся, З ним но­чую, з ним i днюю; Ти втi­кай, бо я, мосьпа­не, На та­ких, як ти, по­люю! В ме­не ри­ми - со­ко­ля­та, Як зле­тять до ме­не з не­ба, То во­ни ме­нi впо­лю­ють, Вже ко­го ме­нi там тре­ба!" "Та який ти з бi­са муд­рий! - Мовить ли­цар. - Ще нi ра­зу Я та­ких, як ти, не ба­чив. Я те­пер не маю ча­су, А то ми б ще по­ди­ви­лись, Хто ко­го ско­рiй впо­лює. Хлопцi! геть йо­го з до­ро­ги! Хай так ду­же не муд­рує!" "От спа­си­бi за пос­лу­гу! - Мовить наш по­ет. - Не­сi­те. Та вiзьмiть лист­ки з пiс­ня­ми, Он в тра­вi ле­жать, вiзьмi­те". "Вiн, на­пев­не, бо­же­вiльний! - Крикнув ли­цар. - Ну, ру­шай­мо! Хай вiн знає на­шу доб­рiсть - Стороною об­ми­най­мо. А ти тут заж­ди, не­бо­же, Хай-но їха­ти­му з гаю, Я ще дам то­бi гос­тин­ця, А те­пер ча­су не маю". "Не на те­бе ждать я бу­ду, - Так по­ет вiд­по­вi­дає, - Хто ж ко­му по­дасть гос­тин­ця, Ще то­го нiх­то не знає". Лицар вже на те нi­чо­го Не вiд­мо­вив, геть по­дав­ся; Знову юр­ба за­гу­ка­ла, I лу­ною гай оз­вав­ся. Розтеклись лов­цi по гаю, Полювали цi­лу дни­ну, Та ко­ли б же впо­лю­ва­ли Хоч на смiх яку звi­ри­ну! А як со­неч­ко вже ста­ло На ве­чiрньому уп­ру­зi, Стихли сур­ми, го­мiн, кри­ки, Тихо ста­ло скрiзь у лу­зi. Гурт мис­ливський зго­лод­нi­лий Весь пiд­бив­ся, уто­мив­ся, Дехто ще зос­тавсь у гаю, Дехто вже й з до­ро­ги збив­ся. Геть од­бив­ши­ся вiд гур­ту, Їде ли­цар в са­мо­ти­нi. Зирк! - по­ет ле­жить, як пер­ше, На са­мi­сiнькiй сте­жи­нi. "Ах, гос­тин­ця ти че­каєш! - Мовив ли­цар i лап­нув­ся По ки­ше­нях. - Ой не­бо­же, Вдома гро­шi я за­був­ся!" Усмiхнувсь по­ет на теє: "Не тур­буй­сь за ме­не, па­не, Маю я ба­гатст­ва стiльки, Що йо­го й на те­бе ста­не!" Спалахнув вiд гнi­ву ли­цар, Був вiн гор­дий та зав­зя­тий, Але ж тiльки на упер­тiсть Та на гор­до­щi ба­га­тий. "Годi жар­тiв! - крик­нув згор­да. Бо за­дам то­бi я гар­ту!" А по­ет йо­му: "Та й сам я Не люб­лю з па­на­ми жар­ту… Бачиш ти - оця дiб­ро­ва, Поле, не­бо,синє мо­ре - То моє ба­гатст­во-панст­во I роз­кiш­не, i прос­то­ре. При всьому сьому ба­гатст­вi Я щас­ли­вий завж­ди й вiльний". Тут пок­лик­нув ли­цар: "Бо­же! Чоловiк сей бо­же­вiльний!" "Може буть, - по­ет вiд­мо­вив, - Певне, всi ми в бо­жiй во­лi. Та я справ­дi маю щас­тя, I з ме­не йо­го до­во­лi. Так, я вiльний, маю бист­рi Вiльнi ду­ми-ча­рiв­ни­цi, Що для них не­ма на свi­тi Нi зас­та­ви, нi гра­ни­цi. Все, чо­го ду­ша зап­раг­не, Я ство­рю в од­ну хви­ли­ну, В таємнi свi­ти надх­мар­нi Я на кри­лах дум­ки ли­ну. Скрiзь гу­ляю, скрiзь бу­яю, Мов той вi­тер дзвiн­кий в по­лi; Сам я вiльний i нi­ко­ли Не зла­мав чу­жої во­лi!" Засмiявсь на теє ли­цар: "Давню бай­ку пра­виш, дру­же? Я ж то­бi ска­жу на теє: Ти щас­ли­вий, та не ду­же. Я б вiд­дав отой хи­мер­ний Твiй таємний свiт надх­мар­ний За на­зем­не справжнє графст­во, За пiдх­мар­ний за­мок гар­ний. Я б вiд­дав твоє ба­гатст­во I не­пев­нiї країни За єди­ний по­цi­лу­нок Вiд ко­ха­ної дiв­чи­ни…" Щось по­ет хо­тiв вiд­мо­вить На нед­ба­лу гор­ду мо­ву, Та вже со­неч­ко чер­во­не Заховалось за дiб­ро­ву. Надiйшла сiльськая мо­лодь, Що з ро­бо­ти по­вер­та­лась, I по­ба­чи­ла по­ета, З ним при­яз­но при­вi­та­лась. Тут по­ет взяв ман­до­лi­ну, I на вiд­по­вiдь гур­то­вi Вiн заг­рав, i до му­зи­ки Промовляв пiс­нi чу­до­вi. Всi нав­ко­ло не­ру­хо­мi, Зачарованi сто­яли, А най­бiльше у дiв­ча­ток Очi втi­хою па­ла­ли. Довго й ли­цар слу­хав пiс­ню, Далi мо­вив на вiд­хо­дi: "Що за див­на си­ла сло­ва! Ворожбит який­сь, та й го­дi!"