1893 року, літом в Гадячі
ДАВНЯ КАЗКА
Може б, хто послухав казки? Ось послухайте, панове! Тiльки вибачте ласкаво, Що не все в нiй буде нове. Та чого там, люди добрi, За новинками впадати? Може, часом не завадить I давнiше пригадати. Хто нам може розповiсти Щось таке цiлком новеє, Щоб нiхто з нас не вiдмовив: "Ет, вже ми чували сеє!" Тож, коли хто з вас цiкавий, Сядь i слухай давню казку, А менi коли не лаврiв, То хоч бубликiв дай в'язку. I Десь, колись, в якiйсь країнi, Де захочете, там буде, Бо у казцi, та ще в вiршах, Все можливо, добрi люде. Десь, колись, в якiйсь країнi Проживав поет нещасний, Тiльки мав талан до вiршiв, Не позичений, а власний. На обличчi у поета Не цвiла урода гожа, Хоч не був вiн теж поганий, - От собi - людина божа! Той спiвець - та що робити! Видно, правди не сховати, Що не був спiвцем поет наш, Бо зовсiм не вмiв спiвати. Та була у нього пiсня I дзвiнкою, i гучною, Бо розходилась по свiту Стоголосою луною. I не був поет самотнiм: До його малої хати Раз у раз ходила молодь Пiснi-слова вислухати. Теє слово всiм давало То розвагу, то пораду; Слухачi спiвцю за теє Дiлом скрiзь давали раду. Що могли, то те й давали, Вiн зо всього був догодний. Досить з нього, що не був вiн Нi голодний, нi холодний. Як навеснi шум зелений Оживляв сумну дiброву, То щодня поет приходив До дiброви на розмову. Так одного разу ранком Наш поет лежав у гаю, Чи вiн слухав шум дiброви, Чи пiснi складав, - не знаю! Тiльки чує - гомiн, гуки, Десь мисливськi сурми грають, Чутно разом, як собачi Й людськi крики десь лунають. Тупотять прудкiї конi, Гомiн ближче все лунає, З-за кущiв юрба мисливська На долинку вибiгає. Як на те ж, лежав поет наш На самiсiнькiй стежинi. "Гей! - кричить вiн, - обережно! Вiку збавите людинi!" Ще, на щастя, не за звiром Гналася юрба, - спинилась, А то б, може, на поета Не конечне подивилась. Попереду їхав лицар, Та лихий такий, крий боже! "Бачте, - крикнув, - що за птиця! Чи не встав би ти, небоже?" "Не бiда, - поет вiдмовив, - Як ти й сам з дороги звернеш, Бо як рими повтiкають, Ти менi їх не завернеш!" "Се ще также полювання! - Мовить лицар з гучним смiхом. Слухай, ти, втiкай лиш краще. Бо пiзнаєшся ти з лихом!" "Ей, я лиха не боюся, З ним ночую, з ним i днюю; Ти втiкай, бо я, мосьпане, На таких, як ти, полюю! В мене рими - соколята, Як злетять до мене з неба, То вони менi вполюють, Вже кого менi там треба!" "Та який ти з бiса мудрий! - Мовить лицар. - Ще нi разу Я таких, як ти, не бачив. Я тепер не маю часу, А то ми б ще подивились, Хто кого скорiй вполює. Хлопцi! геть його з дороги! Хай так дуже не мудрує!" "От спасибi за послугу! - Мовить наш поет. - Несiте. Та вiзьмiть листки з пiснями, Он в травi лежать, вiзьмiте". "Вiн, напевне, божевiльний! - Крикнув лицар. - Ну, рушаймо! Хай вiн знає нашу добрiсть - Стороною обминаймо. А ти тут зажди, небоже, Хай-но їхатиму з гаю, Я ще дам тобi гостинця, А тепер часу не маю". "Не на тебе ждать я буду, - Так поет вiдповiдає, - Хто ж кому подасть гостинця, Ще того нiхто не знає". Лицар вже на те нiчого Не вiдмовив, геть подався; Знову юрба загукала, I луною гай озвався. Розтеклись ловцi по гаю, Полювали цiлу днину, Та коли б же вполювали Хоч на смiх яку звiрину! А як сонечко вже стало На вечiрньому упрузi, Стихли сурми, гомiн, крики, Тихо стало скрiзь у лузi. Гурт мисливський зголоднiлий Весь пiдбився, утомився, Дехто ще зоставсь у гаю, Дехто вже й з дороги збився. Геть одбившися вiд гурту, Їде лицар в самотинi. Зирк! - поет лежить, як перше, На самiсiнькiй стежинi. "Ах, гостинця ти чекаєш! - Мовив лицар i лапнувся По кишенях. - Ой небоже, Вдома грошi я забувся!" Усмiхнувсь поет на теє: "Не турбуйсь за мене, пане, Маю я багатства стiльки, Що його й на тебе стане!" Спалахнув вiд гнiву лицар, Був вiн гордий та завзятий, Але ж тiльки на упертiсть Та на гордощi багатий. "Годi жартiв! - крикнув згорда. Бо задам тобi я гарту!" А поет йому: "Та й сам я Не люблю з панами жарту… Бачиш ти - оця дiброва, Поле, небо,синє море - То моє багатство-панство I розкiшне, i просторе. При всьому сьому багатствi Я щасливий завжди й вiльний". Тут покликнув лицар: "Боже! Чоловiк сей божевiльний!" "Може буть, - поет вiдмовив, - Певне, всi ми в божiй волi. Та я справдi маю щастя, I з мене його доволi. Так, я вiльний, маю бистрi Вiльнi думи-чарiвницi, Що для них нема на свiтi Нi застави, нi границi. Все, чого душа запрагне, Я створю в одну хвилину, В таємнi свiти надхмарнi Я на крилах думки лину. Скрiзь гуляю, скрiзь буяю, Мов той вiтер дзвiнкий в полi; Сам я вiльний i нiколи Не зламав чужої волi!" Засмiявсь на теє лицар: "Давню байку правиш, друже? Я ж тобi скажу на теє: Ти щасливий, та не дуже. Я б вiддав отой химерний Твiй таємний свiт надхмарний За наземне справжнє графство, За пiдхмарний замок гарний. Я б вiддав твоє багатство I непевнiї країни За єдиний поцiлунок Вiд коханої дiвчини…" Щось поет хотiв вiдмовить На недбалу горду мову, Та вже сонечко червоне Заховалось за дiброву. Надiйшла сiльськая молодь, Що з роботи поверталась, I побачила поета, З ним приязно привiталась. Тут поет взяв мандолiну, I на вiдповiдь гуртовi Вiн заграв, i до музики Промовляв пiснi чудовi. Всi навколо нерухомi, Зачарованi стояли, А найбiльше у дiвчаток Очi втiхою палали. Довго й лицар слухав пiсню, Далi мовив на вiдходi: "Що за дивна сила слова! Ворожбит якийсь, та й годi!"