* * * добре що коли добігає до краю день і коли все на світі засинає всі дерева й зірки пси і розквітлі кульбаби і коли твоя маленька любов тиха і лагідна добігає до краю можна просто заплющити очі й піти доторкнувшись руками тільки піску і повітря добре що можна заплющивши очі побачити на найкоротшу мить увесь світ повний тепла і світла і відійти і назавжди повернутися * * * і була любов глибока і вдячна як море від краю до краю повна хвиль найтепліших і лагідних вод що несуть кораблі у землі далекі і назад їх приносять навантажені шафраном і камінням коштовним і як море була вона часом солона а деколи навіть гірка і був пісок біля моря і берег цілий засипаний мушлями і морськими зірками що коли придивитися вміли світитися незгірше за зірки що на небі і тоді пісок теж світився дрібний і білий і світло було таке яскраве що очі сльозилися і ми затуляючи їх долонями сміялися і був вітер що приходив з-над моря спокійно як приходить дитина до матері і був вітер що віяв рвучко що здіймав буруни викидав на берег водорості і приносив піну і вітер що трощив кораблі що розбивав їх до останньої трісочки і пам’ять була по всьому проста і тиха і море було й було

Світлана Поваляєва

Штормове попередження

Світлана Поваляєва народилася 1974 року в місті Києві. Закінчила Київський інститут журналістики держуніверситету імені Тараса Шевченка за фахом «міжнародна тележурналістика». Працювала на радіо, в друкованих та електронних ЗМІ, на кількох провідних вітчизняних телеканалах. Нині працює на 5-му каналі у програмі «5 копійок» Романа Чайки. Написала: «Ексгумація міста», «Замість крові», «Орігамі-блюз», «Сімург», «Камуфляж в помаді», «Небо кухня мертвих», «Бардо online», книжку для дітей «Вррум-чарівник». Віросповідання – буддизм, сімейний стан – цивільний шлюб, двоє синів.

* * * і тоді вона знову подумала що її Місто зміліло до останнього дна а ден у її Місті було як днів у тижні або кольорових трусиків у комплекті «нєдєлька» найтонші капронки носяться довше і на кожному дні її Міста мов риби з водами тижня мішалися дні і дощ падав на перше дно як монетки в міський фонтан а хмари сіялись на друге дно як пелюстки яблуні у міські калюжі третім дном тинялися коти з виразом приреченості і прозріння на мордах четверте дно було полем битви між воронами і зжебрілими оперними співачками за бляшанки від рибних консервів на п’ятому дні у тьмяних барах померлі нюхали попіл шкарпетки і віскі шосте дно поросле коноплями було тихим як лісове озеро в якому плавають мертві комахи а з найглибшого дна крізь мул проглядав хребет Міста вона знову подумала що немає жодної магії проти бетону і що магії як і Місту можна зламати хребет вона знову подумала що лишилася зовсім сама у шовковій пошивці неба і тепер їй власними силами доведеться шукати коханого в Місті що тепер це місто їх не водитиме не носитиме течіями своїх днів тепер вона дійсно зовсім сама і доросла мов комп’ютерний воїн сімдесятого левела. * * * нехай моє серце засне поміж твоїх пальців як джміль у траві мов кульбабкове молоко на дитячій долоні хмари змішаються з градом і цвітом акацій і першими саме джмелі помруть у полоні затьмарених вод що змивають бруківку в безодню й народяться рибами там де ніхто не літає нехай моє серце дрімає в затопленому Сьогодні відбитками пальців на скронях не рухай його благаю * * * ми не чекаємо не шукаємо не думаємо не плануємо ми живемо в цьому місті щодня оминаємо хмари ковтаємо спеку вночі сидимо на ліжку і дивимося в глупий простір проходимо крізь події вітаючись навзаєм не впізнаємо тих з ким вітаємось інколи перечіпаємось об розпечений брук надвечір чуємо як сміття засмерджується відчуваємо як в реанімаціях крапає рідина у чиїсь безнадійно скулені вени бачимо як підростає нове покоління бездомних котів торкаємо цеглу старих будинків поплескуючи їх по спинах наче старих друзів котрих не впізнаємо на вулицях крутимося як вентилятори застигаємо як желе стоплюємося мов доба перед «зеброю» на зелене світло аби нарешті бути разом * * * колись ти забудеш про страх і надію нарешті не буде на кого покластися за кого сховатися до кого тулитися в кого цупити гроші і співчуття вмиратимеш не марнуючи сили і час не кличучи маму і тата не сподіватимешся що друзі або кохані принесуть тобі ліки трави проскури еліксир безсмертя приведуть тобі лікаря пастора мануального терапевта шамана господа бога не вимагатимеш від власних дітей офіри мізками часом кров’ю думками серцем кістковим мозком не злитимешся на вітер і сонце не сприйматимеш біль як особистого ворога просто зробиш що мусиш – помреш як цвинтарний пес чи сміттєва кішка знаючи що світ не подякує за твоє геройство бо світ порожній а смерть не геройство ти просто відбувся а далі світ відбуватиметься без тебе