* * * кажеш – день кажеш – вода кажеш – тече я відчуваю дотики позачасся падає ранок просто з твоїх очей падає на лице промінь падає щастя день де були ми вдвох де були ми всі день що лунає музикою над нами… випий роси – доведи щось потім отій росі… дівчинка зовсім маленька – стрибає рядками ніби вона – це все а вона – це все віриш слідам її і її волоссю падає промінь падає на лице ця неймовірна меланхолійна осінь щоб захлинутися – вистачить кілька надій аби збагнути що сталося – сяйвом отрути — тепло торкнутися крил мов торкнутися вій ніби – пробачити ніби – померти i не відчути * * * ногами по вікнах пройшов дощ ніби міcцеві вибори — дівчинко я пам’ятаю усі твої голоси, волосся в деталях – вигини вибрики вихори викрики в темряву – мов у найкращі часи, корки котрі на дорогах що тягнуть до тебе, номер котрий не відповідає мені… скільки води ще – хто скаже – у цьому небі? скільки коштовних камінчиків там – на дні? добре тому хто пірнув повернувся і вижив вирвав останній стрибок – на останній межі… час випинається час по-котячому хижий яблуко мокре впало собі й лежить * * * ці небеса не　варті твоєї присутності. я вірю собі, тобі та від того не　легше. хочеться пити тебе, їсти з　тебе черешні. ніби усе як вперше, завжди як вперше… карнавал розкутості знаєш я　міг би казати　– тобі лиш казати доки хмари сіють свої сніжинки. ніхто не　пояснить　– ні виправдання, ні вчинки, але пишу тебе　– як на льоду картинки — притрушеному, тонкому, ніби смачні цитати. і твій запах що залишився на простирадлі. і твій усміх котрий у　мені ще досі… я знов наступаю на ті　ж самі граблі. це осінь? ні　– це зима. забудь про осінь. адже легені тримають чимало повітря. і твої таксі десь їдуть　– нехай собі. вірю. вигинаюся подібний змію, подібний звіру. кружляю немов на лещатах обабіч виру настромлюю тебе на вістря. але поки ти є　– десь є　– хай не　зовсім поруч але поки все так　– повторюється та існує серце моє росте у　мені як овоч кожна клітина　– коли росте　– вібрує * * * кавалькада дощів і рум’яно ти таки контрастуєш із хмарами й вибухає фортепіано поцілунками… хочеш – поганою бути — бісишся і шаленіючи світ тобі підкоряється – вражений і нашіптує ніжне — опівночі — потойбічне ритмічне адажіо * * * ящірка не питається: ти де ящірка показує: я тут на літньому сонці трава стає жорсткою дві дівчинки на пронизливих велосипедах наближають минуле і дорогу до ріки натискаючи на педалі розчавлюючи мене * * * так пахнуть молоді листки після дощу так пахне річка… немов з якогось там сторіччя тебе висвітлюють зірки ці фантастичні кольори плавці у плавнях – плавні-плавні такі зворушливі і вправні учасники моєї гри бо танці сонця – масть руда бо подихи в алеях темних — це все напевно недаремно це все – вода вода вода * * * а жінка яку кохав – стала чужою дружиною а книжка котру гортав – перестала бути цікавою і ось сидиш – обпалюєш руки ожиною грієшся уночі чорною кавою твої пролітають – і маякують крилами чужі проминають – падає листя з дерева маскуються по життю приливи з відливами і виривають слова – то з серця то з черева і сніг витягує зорі затягує вузлики і олені мчать по небу кружляють між хмарами і хочеться раптом побути на лезі музики стрибнути у забуття чотирма октавами Рожеве небо ще тихо але за мить зацокотять підборами дівчата повертаючись з нічного клубу і рибалка на мопеді пронесеться з повним кошиком риби літо вміє виявляти спражню сутність речей п’яні крики біля кіоску зазвичай лунають гучніше за розмови ранкових птахів десь у глибині зелених крон листки вигинаються і темні очі здаються невагомими і лінія долі напинається ніби вітрило і мости котрі чи то поєднують чи то розділяють нас здригаються під тиском рожевого неба