* * * час від часу я гірша від часу – я псую навіть те, що йому не під силу: розкладаю слова на запчастки, взагалі позбавляю їх слова, розриваю зв’язки з близькими, доводжу перше-ліпше складносурядне чи складнопідрядне речення до самозречення, змішую грішне з праведним, просте – ускладнюю, чиїсь окуляри рожеві розчавлюю думкою задньою, підрізаю мріям крила, наступаю на горло власній пісні (якщо вдасться) словом: розбиваю серце собі та одному дебілу, який свято вірить, що це – на щастя * * * з кількох розмитих кадрів випускного касету перемотуєш навспак на погляд свій, потуплений в підлогу на серце, міцно стиснуте в кулак на довгі нігті внутрішнього бунту, які вростають в тіло і болять і зріє у тобі, немов фурункул, нікому не потрібна правда-мать а як дозріє – різатимеш в вічі батькам і всім по той бік барикад, бо на полях поем педагогічних і досі мертві з косами стоять – як вижив ти у тих боях без правил, де кожен сам за себе проти всіх? – що робить з нами те, що не вбиває? — питає син, прибившись до своїх і ти з вершини батьківських нотацій вичитуєш незгідному йому, що все не так, що він не має рації, гадаєш, бунт придушено, одначе ти виграв бій, але програв війну * * * чуєш, у ночвах ночі полощеться білий прапор цвіту, що його вже готові викинути над цитаделлю дерева — бо рідко хто може вистояти в цьому протистоянні, не здавшись у таку пору все, що тобі здається, слід приймати на віру: ті, що живуть у пам’яті, носять маленькі дзвіночки як прокажені (прокажи їх – і вийдуть на світло) навіть найменший рух ачи подих вітру видає їх присутність, бо не все підпорядковане розкладу далеко не все в цьому світі часом весна приходить зненацька, коли її ще ніхто не чекає, без бою займає сонні околиці, окопується під цитаделлю і ось вже перше дерево викидає білий прапор здається, зацвітає, чи тільки здається? Дорогою на вокзал

1.

дорóгою на вокзал, дорогóю ціною заплативши за все, бо все продається, навіть любов (але ж ніжність, ніжність?!) вона думає, що якщо дотягнути до кільцевої, то потім знову трамвай привезе її на те саме місце і доки вона їхатиме на цих скрипучих колесах, ковзаючи думками по обставинах місця і дії, все зійде на круги своя, вляжеться, утрясеться, як цей трамвай, як ця жінка при вікні, немов при надії, і він чекатиме на зупинці, не в силах вибрати напрям, не знаючи, як повернутись туди, де вони пробýли кілька років польоту, кілька місяців щастя, кілька днів кризи і сварку, яка вже в минулому. так вона думає, доки він повертається, збирає увесь той мотлох, усі її скляночки-баночки, коробки з-під її взуття в гардеробній, слонів на щастя, свиней для грошей, смердючі індійські палички: бо кілька років висіння в повітрі, кілька місяців – як у хворобі, кілька кризових днів і нарешті, нарешті – свобода. так він думає, доки вона, проїхавши кільцеву (нерви оголені, сльози ось-ось бризнуть із-під повік), засинає, і скрипучий трамвай їй співає до сну, і зупинка, на якій він її не чекає, пропливає за вікнами. і ніколи їй не дізнатися (бог її береже), коли вона засинатиме поряд з іншим, лицем до стіни, що насправді між крайніми точками Ч і Ж не буває маршрутів прямих, жодних тобі прямих

2.

дорогою на вокзал, проводжаючи жінку, яку вже не любиш – по всьому – після всього – за все, що між вами було що їй подаруєш на прощання — пасувало б квітку – кактус, до того ж кулястої форми, щоб не сприйняла як фалічний символ як натяк на продовження після ночі, вдаваної як неживе пиво що ти скажеш їй на прощання витріпуючи з подушки запах її волосся: сніданок готовий? життя повертається до норми, як людина врешті-решт повертається в землю? чи повернеться язик запитати її: – а ти нічого не забула? розгублена, як речі по кімнаті, не скаже нічого, всі слова мертвонароджені у цій країні із забороною абортів дорогою на вокзал життя як відкрита можливість у яку сторону йти, чого сторонитися опівнічний автобус прорізує ніч світла обабіч дороги – як їжаки врозтіч відітни все, що тягнеться довше, ніж пісня випадкової радіостанції, натрапляєш на неї несподівано, коли все інше, здається, вже закінчилося хтось співає про те, як дівчина випадає з вікна і летить наголошує на «летить», забуваючи, що «з вікна»… завжди щось доводиться забувати, щоб літати * * * Якоїсь ранньої осені, коли нав’язливі мухи думок не зуміють добудитися тебе на світанку, на тому останньому плацдармі сну, із якого вже нема куди відступати ти озирнешся на все це, мовби побачивши вперше: будиночок на згір’ї, весь у зарослях дикого винограду і розхристаних хризантем, аскетичне ліжко, яке пам’ятає всі проказані тут молитви, складний чоловік за стіною, з яким не склалося… Визнай свою поразку, врешті – визнай свою поразку! Цієї зраненої осені, що, як відсталий від своїх комбатант, знесилено тягне за собою кривавий слід — подалі від людей, подалі від їхнього захриплого радіоприймача, який щогодини передає новини з лінії фронту, подалі від лінії фронту, яка ніколи не буває прямою, як горизонт а вже краще сказати – ламаною, як мова на окупованій території, як кардіограма твого серця, яке все ще б’ється саме зі собою за право не битися