— А оте?

— Іміпрамін. Тофраніл. Проти депресії. Та проти нетримання.

— У тебе нетримання?

— Сьогодні, можливо, — я потягую ще вина.

— А оця?

— Темазепам[138]. Снодійне. На потім.

Вона киває.

— Тобі їх можна приймати з алкоголем?

Я ковтаю.

— Нєа.

Тільки після того, як пігулки протискаються вниз по горлу, я пригадую, що вже пила їх сьогодні зранку.

Джейн відкидає голову назад, випускаючи з рота цівку диму.

— Прошу, не розповідай, що я програла, — вона хихоче. — Моє его не дозволяє програти три партії поспіль. Пам’ятай, я вже роками не грала.

— Воно й видно, — кажу я їй. Вона пирхає, регоче, виставляючи напоказ скарбницю срібних пломб.

Я розглядаю своїх останніх полонених: обидві тури, обидва слони, банда пішаків. Джейн забрала лише одного пішака і самотнього коня. Вона перехоплює мій погляд і перекидає фігуру коня набік.

— Кінь упав, — каже вона. — Викликайте ветеринара.

— Люблю коней, — кажу я їй.

— Поглянь. Дивовижне одужання, — вона підіймає фігуру, погладжує її мармурову гриву.

Я посміхаюся й допиваю залишки червоного. Джейн хлюпає мені ще. Я спостерігаю за нею і зауважую:

— А мені подобаються твої сережки.

Вона погладжує спочатку одну, потім іншу, — по ансамблю перлин у кожному вусі.

— Подарунок від одного колишнього, — пояснює.

— Алістер не проти?

Джейн хвильку роздумує над цим, потім сміється.

— Сумніваюся, що Алістер взагалі знає. — Великим пальцем вона запускає коліщатко запальнички й дає полум’ю поцілувати сигарету.

— Знає, що ти їх носиш, чи від кого вони?

Джейн вдихає, потім випускає дим убік.

— І те, й інше. Все одно. З ним буває важко. — Сигаретою вона постукує по краю мисочки. — Ти не подумай, він хороший чоловік і хороший батько. Але надто любить усе контролювати.

— У чому ж справа?

— Докторко Фокс, ви мене аналізуєте? — питає вона. Голос звучить легко, але в очах пробігає прохолода.

— Як на те пішло, я аналізую твого чоловіка.

Вона знову вдихає, супиться.

— Він завжди таким був. Не надто довірливим. Принаймні, зі мною.

— То в чому ж річ?

— Просто, я була ще тією штучкою, норовливою й дикою малою, — говорить вона. — Роз-пус-ною. Ось те слово. Це його… Так принаймні каже Алістер. Погані компанії, погані шляхи.

— Доки не зустріла Алістера?

— Навіть після того. Мені знадобилося трохи часу, щоб відчиститись.

Не могло ж це забрати стільки часу, — думаю я. Судячи з того, як вона виглядає, їй було трішки за двадцять, коли вона стала матір’ю.

Вона хитає головою.

— Певний час я була з одним.

— Була з ким?

Гримаса.

— Була, правильно. Не має значення. Усі ми робимо помилки.

Я мовчу.

— Врешті-решт усе скінчилося. Та моє сімейне життя, все одно, трохи… — її палець бренькає в повітрі, — …напружене. Так, підходяще слово.

— Le mot juste[139].

— А ті уроки французької дійсно приносять свої плоди. — Вона вишкіряє зуби, підіймає сигарету вертикально.

Я намагаюся дотиснути її.

— Що ж робить його напруженим?

Вона видихає. Ідеальне кільце диму пропливає у повітрі.

— Зроби так ще раз, — мимоволі кажу я. Джейн випускає ще одне. Я розумію, що вже геть сп’яніла. Переливаю рештки вина собі у келих.

— Знаєш… — вона прокашлюється. — Справа не лише в цьому. Це важко. З Алістером важко. Сім’я — це взагалі важко.

— Але Ітан — хороший хлопець. Кажу це, як людина, яка вміє відрізняти гарних хлопців від поганих, — додаю я.

Вона дивиться мені у вічі.

— Рада, що ти так вважаєш. Я погоджуюсь. — Вона знов постукує сигаретою по краю мисочки. — Ти, мабуть, сумуєш за своєю сім’єю.

— Так. Дуже. Та я спілкуюся з ними щодня.

Вона киває. Її очі дещо розфокусовані; вона, схоже, теж п’яна.

— Але це не те саме, якби вони жили тут, правда?

— Ні. Звісно, не те.

Вона вдруге киває.

— Що ж, Анно, як бачиш, я не питаю, що тебе такою зробило.

— Розповнілою? — запитую. — Передчасно посивілою?

Я так нализалась… Джейн потягує вино.

— Агорафобною.

— Ну… — Якщо ми вже тут, думаю я, обмінюємося таємницями: — Травма. Як і в будь-кого. — Мимоволі здригаюсь. — Через це я впала в депресію. Глибоку депресію. Я не дуже хочу це згадувати.

Та вона хитає головою.

— Ні, ні, я розумію, це не моя справа. І, як я собі думаю, ти не можеш запросити людей на вечірку. Думаю, нам треба знайти для тебе ще якісь хобі. Окрім шахів та чорно-білого кіно.

— Та шпіонажу.

— Та шпіонажу.

Я міркую над цим.

— Колись я фотографувала.

— Схоже на те, що ти й не припиняла.

Непогано, це заслуговує скривленої посмішки.

— Справедливо. Та я маю на увазі, що фотографувала зовнішній світ. Мені подобалось.

— Щось на кшталт «Людей Нью-Йорка»?[140]

— Радше фотографування природи.

— У Нью-Йорку?

— У Новій Англії. Ми інколи туди їздили.

Джейн повертається до вікна.

— От глянь, — каже вона, вказуючи на захід. Я підкорююсь: переспілий захід Сонця, присмерковий осад, будівлі, ніби вирізані з паперу, на фоні вечірньої заграви. Недалеко кружляє пташка. — Це ж природа, вірно?

— Формально. Частково. Але я маю на увазі…

— Світ — чудове місце, — наполягає Джейн, і вона серйозна; її погляд прямий, голос рівний. Її очі ловлять мій погляд, утримують його. — Не забувай про це. — Вона розвалюється на кріслі та чавить сигарету об порожнечу миски. — І не втрать його.

Я витягую телефон із кишені, націлююсь камерою в рамку світу за вікном і фотографую. Дивлюся на Джейн.

— Моя дівчинка, — схвально бурчить вона.

19

Я випроводжаю її до передпокою на початку сьомої.

— У мене дуже багато важливих справ, — повідомляє Джейн.

— Як і в мене, — відповідаю я.

Дві з половиною години. Коли я востаннє взагалі з ким-небудь розмовляла протягом двох із половиною годин? Я закидаю думку в минуле, ніби волосінь вудки, через місяці, пори року. Нічого. Нікого. Взагалі, від часу моєї першої зустрічі з доктором Філдінґом, ще давно, посеред зими, — та й навіть тоді я не могла довго говорити; у мене ще була травмована трахея.

Я відчуваю себе знову молодою, майже пустотливою. Можливо, справа у вині, та я думаю, що не лише. Дорогий щоденнику, сьогодні я знайшла собі подругу.

Пізніше того ж вечора я вже майже куняю в компанії «Ребекки»[141], коли раптом лунає дзвінок.

Я скидаю ковдру, шкандибаю до дверей. «Чому б вам не поїхати?», — це Джудіт Андерсон[142] глузує позаду мене. — «Чому б не покинути Мендерлі?».

Я дивлюся на екран домофона. Високий широкоплечий чоловік із вузькими стегнами та гострим «вдовиним мисом»[143]. Якусь мить я не впізнаю його, — звикла бачити цього чоловіка у більш природних кольорах, — але невдовзі розпізнаю Алістера Расселла.

«І навіщо ж ти прийшов?» — кажу або думаю я. Думаю, що таки кажу. Я точно ще п’яна. І не треба було пити тих пігулок.

Натискаю на кнопку зумера. Засув клацає; чується стогін дверей; я затримуюся біля них, чекаючи, доки вони зачиняться.

Коли я відчиняю двері в передпокій, він вже всередині, бліда постать світиться у темряві. Усміхається. Міцні зуби стремлять у міцних яснах. Чисті очі, обшкрябані навколо зморшками «гусячих лапок».

— Алістер Расселл, — представляється він. — Ми — ваші сусіди із двісті сьомого будинку, за сквером.

— Заходьте, — я простягаю руку. — Мене звуть Анна Фокс.

Він відмахується від моєї долоні, не рухається з місця.

— Не хочу заважати, і вибачте, що турбую, бо бачу, ви зайнята. Кіноніч?

138

Седативний препарат, що сприяє нормалізації сну.

139

Вірне слово (фр.).

140

«Humans of New York» — мегапопулярний фотоблог у кількох соцмережах.

141

«Rebecca» (1940) — трилер реж. А. Гічкока початку голлівудського періоду.

142

Judith Anderson (1897–1992) — титулована австралійсько-американська театральна актриса.

143

Вдовин мис — лінія росту волосся на тімені голови у вигляді трикутника, що передається генетичним шляхом. Назва пішла від давнього англійського повір’я, ніби жінка з такою лінією волосся точно переживе свого чоловіка.