«Спорожнію — як жінка, як квітка тобі облечу…»

Спорожнію — як жінка, як квітка тобі облечу. Розпізнаєш обличчя мого потойбіччя і тіні. У котрому коліні, скажи, у котрому коліні Ти мене передчув — камінець під Стіною Плачу?

«Стежка світла сходжена птахами…»

Стежка світла сходжена птахами. Довгий вечір довший, ніж зима. І нема нічого поміж нами, Окрім смерті, а її нема. Сім снігів, покладених на чашу, Залишились попелом густим. Бог, що перевірив вірність нашу, Дав нам по молитві — й відпустив.

«Ми нетутешні люди. Нас — нема…»

Ми нетутешні люди. Нас — нема. Химерний холод атомного січня. Ти був сказав, що випала зима З чужого неба — безконечна й вічна, Накоїлось сніжинок, і світлá Зітхнули під ногами хрипко й тяжко… …Та я тобі така тоді була, Що серце в грудях пурхало, як пташка!

«Надто легко вертати і важко іти…»

Надто легко вертати і важко іти. Почуття — як сніги, над якими хрести, Забуття між завій, піднебесна імла… Світлий ангеле мій, у якого стріла, Я не встигла забути усеньке-усе, І тепер мене смерть у полях занесе… Я вросту у траву, я у воду ввійду, Я приснюся тобі у твоєму саду. Засвіти каганець при своєму лиці, Хай побачу сльозу, що повзе по щоці… Услухайся у ніч і вдивляйся у день: Все тобі розкажу, як не стане людей. Я у душу вступлю, я у серце ввійду, Я приснюся тобі у твоєму саду…

«Ти мій, як покличеш, і шати — до ніг…»

Ти мій, як покличеш, і шати — до ніг Примарі зеленого пана і фавна. Солодка, як мед, жриця мудра і вправна, А ти — ніби небо чи вечір крізь сніг. Високі, як фрески, зелені слова Усі з поворозки спадають і терпнуть. Підеш — і забудеш, і яблука репнуть, Тому що тому що. Зжерствіла жорства.

«Тонко різано мармур, а надто його пелюстки…»

Тонко різано мармур, а надто його пелюстки У містах нарікань, де царями лише царі. Ми з тобою зі світла — тремтячі прозорі згустки, Що відбилися в водах, а зорі тремтять вгорі.

«Складало крила дерево у сніг…»

Складало крила дерево у сніг — А я тобі не вірила до ранку, Хоч поцілунки нас збивали з ніг, Лишаючись слідами біля ґанку. Тихесенько заходило у дім Повітря — й ворушилося під ліжком. І усміхалась оком золотим Маленька чорна стронцієва кішка. Тремтіли тіні, ніби наші — ті — Залежали від дотику до тіла. І золотіли інші — золоті, — Яким зима довищенту зотліла.

«Банкрутство осені, і золото — ніщо…»

Банкрутство осені, і золото — ніщо. І небо знов лихе, як звіра око. Позлітка й черінь листя. Світ пішов Ловити птицю істини. Глибоко, Де в небі тільки душі літунів, Пророцтво буде справджено несміло. І сніг впаде, як тисячі снігів, Та цей, останній, — безконечно біло.

«Кора сосни ховає запах хвої…»

Кора сосни ховає запах хвої Між жил і снів. З тобою ми не абсолютно двоє, Лише напів.

«Призначення знаків — мовчати, бо речі і суті…»

Призначення знаків — мовчати, бо речі і суті Невидимі оку, лиш серцю відкриті часами. А знаки — це трави; сухі чи в покосах забуті, Вони залишаються сущими під небесами. Спочатку були під снігами — в своєму началі, У зернах іще непророслих, у кореневищах. Високі стояли замети, премногі печалі Зникали в слідах. А ціна непочутих — найвища.

«Вервицю нам мовлено з дна…»

Вервицю нам мовлено з дна, З каменів русла. Чорний, як птах, потом пропах, Кровця загусла. Землі і дні нині одні, Нам воно — раєм. Суджене й ні — у Йордані. Не дочекаєм. Тільки тебе, ані мене Час не врятує. Крига мине, хвиля не втне І не вцілує. Всюди клади в душу води — Й царство небесне… Тихо моли Бога, коли Кожен воскресне…

«Незримий, як зозулина провина…»

Незримий, як зозулина провина, Іде годинник — швидше, аніж час. Минає ніч, як світу половина, І тінню проминає нас крізь нас. А той, що вічно відчиняє двері, Предивний птах з незапахом землі, Зненацька проступає на папері Зі струпами на кожному крилі.

«Очі воском печуть свічі…»

Очі воском печуть свічі: Ми у хату прийшли з морозу. Колядою тремтить вночі Довга вервичка верболозу. І стоїть на столі кутя — Знаком радості цього дому. І рождається в світ Дитя, Щоби нас іскупити в ньому.