— Він схибнувся, — сказала місіс Немур. — Він говорить так, ніби існують два Чарлі Гордони. Ви пильніше наглядайте за ним, докторе.

Доктор Штраус похитав головою.

— Ні. Я знаю, щó він має на увазі. Це сталося з ним недавно на сесіях терапії. Дивне роздвоєння трапилось близько місяця тому. Він кілька разів бачив себе таким, яким був до експерименту, — як окремого й відмінного індивіда, що досі функціонує в його свідомості, — так ніби колишній Чарлі намагається здобути контроль над його тілом…

— Ні! Я ніколи так не говорив! Він не намагається здобути контроль. Чарлі перебуває тут, це правда, але він не змагається зі мною. Він просто чекає. Він ніколи не намагався здолати мене або перешкодити мені щось робити. — Потім, згадавши про Алісу, я трохи уточнив свою думку. — Майже ніколи. Смиренний, непомітний Чарлі, про якого ви всі щойно згадували, лише терпляче чекає. Зізнаюся, він багато в чому подобається мені, але смиренність і непримітність до таких рис не належать. Я зрозумів, наскільки мало вони допомагають людині існувати в цьому світі.

— Ти стаєш циніком, — сказав Немур. — Оце й усе, чого тебе навчила твоя пригода. Твій геній зруйнував твою віру у світ і в людей, які в цьому світі живуть.

— Не зовсім так, — лагідно відповів я. — Але я зрозумів, що сам по собі розум нічого, в біса, не означає. Тут, у вашому університеті, розум, освіта, знання стали великими ідолами. Але тепер я знаю, є одна річ, яку всі ви прогледіли. Розум та освіта, не поєднані з людською любов’ю, нічого не варті.

Я взяв собі ще одне мартіні з ближнього столу й продовжив свою проповідь.

— Зрозумійте мене правильно, — сказав я. — Розум — одне з найбільших людських обдарувань. Але дуже часто пошуки знання перешкоджають пошукам любові. Це ще одна істина, яку я відкрив для себе зовсім недавно. Я пропоную її вам як гіпотезу: розум без здатності віддавати й отримувати любов приводить до ментального й морального зриву, до неврозу й, можливо, навіть до психозу. А ще я скажу, що розум, який зосередився на собі як на центрі, що виключає людські взаємини, може привести тільки до насильства й болю. Коли я був недорозвинений, то мав багато друзів. Зараз я не маю жодного. О, я знайомий із багатьма людьми. Багатьма й багатьма. Але я не маю справжніх друзів. Таких, яких я мав у пекарні. Немає жодного друга у світі, який щось би означав для мене, і жодного, для якого щось означав би я. — Я відкрив, що мої слова плутаються, а в голові відчув надзвичайну легкість. — Це неправильно, чи не так, — наполягав я. — Тобто що ви думаєте про це? Ви думаєте… це правильно?

Штраус підійшов і взяв мене за руку.

— Чарлі, може б, тобі краще трохи полежати. Ти забагато випив.

— Чому ви всі так на мене дивитеся? Що я сказав поганого? Я й справді сказав щось погане? Я не хотів сказати щось неправильне.

Я відчув, що слова загусли в моєму роті, наче мені в обличчя зробили укол новокаїну. Я був п’яний — цілком утратив над собою контроль. У ту мить, так ніби щось для мене миттєво переключилося, я побачив цю сцену з дверей їдальні, і я бачив також і себе, як другого Чарлі, — він стояв біля буфету, з келихом у руках, із широко розкритими й зляканими очима. «Я завжди намагаюся робити все правильно. Моя мати завжди навчала мене бути добрим до людей, бо вона сказала, що в такому разі ти ніколи не потрапиш у халепу й завжди матимеш багато друзів». Я бачив по тому, як він звивався й крутився, що йому треба було в туалет. О Боже, тільки не тут, не перед ними.

— Пробачте мені, — сказав він. — Мені треба….

Якось у цьому п’яному ступорі мені вдалося відвести його від них і спрямувати до туалетної. Він устиг зробити те, що мусив, і через кілька секунд я знову здобув контроль над своєю поведінкою. Я притулився щокою до стіни, а потім вимив обличчя холодною водою. Я ще хитався, але знав, що незабаром зі мною буде все гаразд.

Саме тоді я побачив, що Чарлі дивиться на мене з дзеркала за зливальницею. Не знаю, як я зрозумів, що то Чарлі, а не я. Тупий запитальний вираз на його обличчі. Широко розкриті й налякані очі. Здавалося, почувши одне слово від мене, він обернеться й побіжить у глиб дзеркального світу. Але він не побіг. Він лише дивився на мене, з розкритим ротом із відвислою щелепою.

— Привіт, — сказав я, — то ти нарешті прийшов подивитись мені у вічі?

Він трохи спохмурнів, ніби не зовсім мене зрозумів, ніби я хотів почути від нього пояснення, але не знав, як запитати його про це. Потім він не став про це думати й хитро посміхнувся з куточків рота.

— Стань переді мною! — крикнув я. — Я хворий і стомлений від твого шпигування за мною з дверей і темних закутнів, де я не можу приєднатися до тебе.

Він мовчки дивився на мене.

— Хто ти, Чарлі?

Нічого, крім усмішки.

Я кивнув головою, і він кивнув мені у відповідь.

— То чого ти хочеш? — запитав я.

Він стенув плечима.

— О, не мовчи, — сказав я. — Тобі чогось треба. Ти переслідував мене.

Я відчув себе самовпевненим, егоїстичним виродком. На відміну від Чарлі, я був не спроможний заводити друзів або думати про інших людей та їхні проблеми. Я був зацікавлений у собі й лише в собі. Протягом тривалої хвилини в тому дзеркалі я спостерігав себе очима Чарлі — дивився на себе й бачив, на кого я перетворився. І мені стало соромно.

За кілька годин я опинився перед своїм будинком і пробрався нагору сходами й через тьмяно освітлену залу. Проминаючи кімнату Фей, я побачив у ній світло й підійшов до її дверей. Та, коли я вже хотів постукати, почув її хихотіння і сміх чоловіка у відповідь.

Я запізнився.

Я тихо увійшов до свого помешкання й постояв там у темряві, не наважуючись ворухнутися, не наважуючись увімкнути світло. Лише стояв там і відчував вихор у своїх очах. Що зі мною сталося? Чому я такий самотній у світі?

4 година 30 хвилин ранку

Розв’язання прийшло до мене, коли я перебував уві сні. Осяяння! Усі деталі картини склалися докупи, і я побачив те, що мусив би побачити на самому початку. Пора закінчувати сон. Піду до лабораторії й перевірю знайдений результат на комп’ютері. В експерименті була помилка. І я її знайшов.

Що тепер буде зі мною?

26 серпня

ЛИСТ ДО ПРОФЕСОРА НЕМУРА (КОПІЯ)

Шановний професоре Немур!

В окремій папці я надсилаю вам копію свого звіту під назвою «Ефект Елджернона—Гордона: дослідження структури й функцій поліпшеного розуму», яку ви можете опублікувати, якщо визнаєте, що вона на це заслуговує.

Як вам відомо, я завершив свої експерименти. Я включаю у свій звіт усі мої формули, а також математичний аналіз даних — у додатку. Звичайно, всі ці дані треба ще перевірити.

Результати мого дослідження очевидні. Найсенсаційніші аспекти мого швидкого злету не можуть затьмарити факти. Техніка хірургічного втручання, опрацьована вами й доктором Штраусом, не може нині знайти застосування у практичній діяльності, спрямованій на поліпшення людського розуму.

Що стосується Елджернона: хоч він іще перебуває у своїй фізичній юності, він переживає розумовий регрес. Його моторна активність ушкоджена, функціонування залоз занепадає, прискорена втрата координації і сильні ознаки прогресивної амнезії.

Як показано в моєму звіті, ці та інші синдроми фізичної й ментальної руйнації можуть бути передбачені зі статистично значущими результатами через застосування моєї нової формули. Хоч хірургічні стимули, застосовані до нас обох, призвели до інтенсифікації та прискорення всіх ментальних процесів, вада, яку я маю сміливість назвати «ефектом Елджернона—Гордона», — це логічна закономірність такого прискореного розвитку розуму. Доведена тут гіпотеза може бути описана в таких простих термінах: ШТУЧНО РОЗВИНЕНИЙ РОЗУМ РУЙНУЄТЬСЯ ПРОТЯГОМ ЧАСУ, ПРЯМО ПРОПОРЦІЙНОГО ТЕМПАМ ЙОГО ЗРОСТАННЯ.

Поки я буду спроможний писати, я й далі занотовуватиму свої думки та ідеї в цих звітах. Це буде моєю рідкісною втіхою, безперечно, потрібною для завершення цього дослідження. Проте, за всіма ознаками, моя ментальна руйнація відбуватиметься дуже швидко.