Її розповідь не зіпсувала мені настрій, хоч я й думав, що мені буде прикро. У якийсь спосіб сп’яніння на мить зламало свідомі бар’єри, які тримали колишнього Чарлі Гордона глибоко захованим у глибині мого розуму. Як я давно вже підозрював, він не був абсолютно ніким. Ніщо в нашій свідомості не покидає нас назавжди. Операція заховала його під шаром освіти й культури, але емоційно він був тут — спостерігаючи й чекаючи.
Чого він чекав?
— Ти тепер окей?
Я сказав їй, що зі мною все гаразд.
Вона схопила ковдру, якою я обгорнувся, й знову затягла мене в ліжко. Перш ніж я її зупинив, вона обняла мене й поцілувала.
— Мені було страшно цієї ночі, Чарлі. Я думала, ти схибнувся. Я чула, як розповідають про хлопців-імпотентів, як несподівано їх опановує ця хвороба, й вони стають маніяками.
— Чому ж ти залишилася?
Вона стенула плечима.
— Розумієш, ти був наче мала перелякана дитина. Я була переконана, що ти не зробиш мені боляче, але боялася, щоб ти не зробив боляче собі. Тому вирішила залишитися тут. Пробач мені. Але я тримала напохваті цю штуку, про всяк випадок…
Вона витягла грубу й важку книгу, яку запхала між ліжком і стіною.
— Думаю, тобі не довелося скористатися нею.
Вона похитала головою.
— Хлопче, либонь, ти дуже любив горішки, коли був дитиною.
Вона вибралася з ліжка й стала вдягатися. Я лежав протягом якогось часу, спостерігаючи за нею. Вона рухалася переді мною без будь-яких ознак сором’язливості або стриманості. Груди в неї були повні, такі як вона намалювала на своєму автопортреті. Мені хотілося простягти руку й доторкнутися до неї, але я знав, що це марно. Незважаючи на операцію, Чарлі все ще був зі мною.
24 червня
Сьогодні я вдався до антиінтелектуальних розваг. Якби я наважився, то напився б, але досвід перебування з Фей показав мені, що це може бути небезпечним. Тому натомість я пішов до Таймс-сквер і став блукати від кінотеатру до кінотеатру, поринаючи у вестерни та фільми жахів, як іноді мав звичай робити. Щоразу, коли я поринав у споглядання екрану, мене несподівано огортало відчуття провини, й посеред кінофільму я виходив із кінотеатру й ішов до іншого. Я переконував себе в тому, що шукаю у штучному екранному світі щось відсутнє в моєму новому житті.
Потім несподіваний напад інтуїції біля розважального центру Кено підказав мені, що я потребую не кінофільмів, а людей. Я хотів бути разом із людьми, які оточували мене в темряві. Стіни між людьми тут дуже тонкі, і якщо я слухав уважно, то чув, що навколо відбувається. Схожі почуття опановують мене, коли я гуляю у Гринвіч Вілліджі. Справа не тільки в тому, щоб бути до когось близько, — бо таке відчуття мене не охоплює в напханому людьми ліфті або у вагоні метро в години пік — а в тому, що задушливої ночі, коли всі гуляють або сидять у театрі, лунає шарудіння, й на мить я доторкаюся до когось і відчуваю зв’язок між гілками, стовбуром і глибоко зануреним у землю коренем. У такі хвилини моя плоть є витонченою й тугою, й нестерпне бажання бути її частиною виганяє мене на пошуки таких контактів у темних кутках і сліпих алеях ночі.
Зазвичай, коли я стомлююся від блукання, то повертаюся до свого помешкання і провалююся в глибокий сон, але сьогодні, замість повернутися додому, я пішов пообідати. У ресторані був новий мийник посуду, хлопець років шістнадцяти, і я побачив щось знайоме в ньому, його рухах, виразі його очей. А тоді, прибираючи посуд зі столів позад мене, він впустив на підлогу кілька тарілок.
Вони з тріском порозбивалися, й уламки білої порцеляни розлетілися під столи. Він стояв там, приголомшений і наляканий, тримаючи в руці порожню тацю. Свистки й вигуки клієнтів («Оце прибуток хазяїну!» «Вітаємо!» і «Дайте йому спокій, він зовсім недавно тут працює…»), які майже незмінно супроводжують тріск розбитих тарілок у публічному ресторані, підсилили його розгубленість.
Коли власник ресторану прийшов подивитися, чого тут знявся галас, наляканий хлопець підняв руки вгору, ніби хотів захиститися від удару.
— Гаразд, гаразд, йолопе! — закричав хазяїн. — Не стовбич тут по-дурному! Знайди мітлу й прибери підлогу! Мітлу… знайди мітлу, ідіоте! Вона на кухні. Вимети звідси всі уламки.
Коли хлопець побачив, що його не каратимуть, наляканий вираз зник із його обличчя, й він заусміхався й замугикав якусь мелодію, коли повернувся з мітлою в руках. Кілька найгаласливіших клієнтів і далі базікали, розважаючись коштом хлопця.
— Оглянься, сину. За тобою лежить великий уламок…
— Підмети ще раз…
— Він не такий дурний. Посуд легше побити, аніж помити…
Поки погляд хлопця блукав у натовпі розвеселених глядачів, він поступово став відповідати усмішкою на усмішку й зрештою весело заусміхався на жарт, якого не зрозумів. Мене занудило, коли я подивився на тупий, хоч і веселий вираз його обличчя: широко розкриті, світлі очі дитини, яка була невпевнена в собі, але прагнула всім догодити, і я зрозумів, кого впізнав у ньому. Вони сміялися з нього, тому що він був недорозвинений.
Спочатку я веселився разом з іншими.
Потім несподівано розлютився на себе й на всіх тих, котрі глузували з нього, мені хотілося підняти уламки й пожбурити їх у розвеселених клієнтів. Мені хотілося розтовкти їхні усміхнені обличчя. Я підхопився на ноги й закричав:
— Заткніться! Дайте йому спокій! Він нічого не розуміє! Він не може стати іншим, ніж він є… але, ради Бога, поставтеся з розумінням до нього. Він людське створіння!
Ресторан затих. Я вилаяв себе за те, що втратив контроль і створив сцену, й намагався не дивитися на хлопця, коли розплатився по чеку й вийшов на вулицю, не доторкнувшись до своєї їжі. Я відчув сором за нас обох.
Як дивно, що люди, чесні й співчутливі, які не стануть збиткуватися над чоловіком, народженим без рук, без ніг або очей, — як такі люди вважають, що немає нічого поганого в тому, щоб глузувати з хлопця, наділеного слабким розумом. Мені вривало терпець пригадувати, що зовсім недавно я — як і цей хлопець — по-дурному виконував роль клоуна.
І я майже забув.
Лише нещодавно я довідався, що люди сміялися з мене. Це завдавало мені найбільшого болю.
Я часто перечитував свої найперші звіти й бачив неграмотність, дитячу наївність, примітивний розум, що визирали з темної кімнати крізь замкову шпарину на сліпуче зовнішнє світло. У своїх снах і спогадах я бачив, як Чарлі щасливо й невпевнено всміхається тому, що кажуть навколо нього люди. Навіть у своїй тупості я знав, що перебуваю на нижчому рівні. Інші люди мали щось таке, чого мені бракувало, — щось не визнавало мене. У своїй ментальній сліпоті я вірив, це було пов’язане з умінням читати й писати, і я був переконаний, що, коли я опаную це вміння, я матиму також розум.
Навіть недорозвинений чоловік хоче бути таким, як інші люди.
Дитина може не знати, як нагодувати себе або що їй їсти, проте вона знає голод.
Цей день був добрим для мене. Я вирішив припинити це дитяче дбання про себе — моє минуле й моє майбутнє. Треба віддати іншим щось із того, що належить мені. Я повинен застосувати свої знання і своє вміння для праці у сфері людського розуму, який щодалі зростає. Хто краще підготовлений до такої праці? Хто жив в обох світах?
Завтра я хочу сконтактуватися з директорською радою при Фонді Велберга й попросити дозволу виконати якусь самостійну роботу в проекті. Якщо вони мені дозволять, я зможу допомогти їм. Я маю кілька ідей.
Можна так багато зробити за допомогою техніки, якщо вона досконала. Якщо мене змогли перетворити на генія, то що можна сказати про п’ять мільйонів розумово відсталих людей, які живуть у Сполучених Штатах? І що можна сказати про незліченні мільйони, які живуть у всьому світі, й про тих, які ще не народилися, але їм судилося народитися з недорозвиненим розумом? А якого фантастичного рівня можна досягти, застосовуючи цю техніку до нормальних людей? До геніїв?
Існують так багато дверей, які можна відчинити, і я нетерпляче чекаю можливості застосувати до цієї проблеми власні знання і вміння. Я повинен переконати їх усіх у тому, що здатний зробити щось дуже важливе. Я переконаний, що фонд виділить на мою роботу відповідний грант.