— Утікай! — почув я власний голос. — Біжи до бічних дверей!
— Він утік крізь бічні двері! — повідомив хтось.
— Ловіть його! Ловіть! — благав Немур.
Натовп ринув із великої зали в коридор. Елджернон мчав застеленим килимом вестибюлем, організувавши веселе полювання. Потім він шмигнув під столи у стилі Людовіка XIV, побіг навколо пальм у вазонах, угору сходами, завернув за кілька кутів, знову вибіг на сходи, але тепер побіг ними вниз, вибіг у головне фойє, приєднуючи до гонитви інших людей, яких він проминав. Дивлячись, як юрми людей гасають туди-сюди по фойє, ганяючись за білим мишем, розумнішим за багатьох із них, я пережив ні з чим не зрівнянну втіху, якої ще ніколи не переживав.
— Смійся, смійся! — пирхнув Немур, який налетів на мене. — Але якщо ми його не зловимо, то весь експеримент опиниться під загрозою.
Я підняв великого кошика зі сміттям, удаючи ніби шукаю під ним Елджернона.
— А ви знаєте, що припустилися помилки? — запитав я. — І, можливо, тепер не має значення, зловимо ми його чи ні?
Через секунду з півдесятка жінок із вереском вибігли з жіночої туалетної кімнати, притискаючи спідниці до ніг.
— Він там, — заволав хтось.
Але на мить натовп чоловіків нерішуче зупинився перед написом: кімната для леді. Я першим перетнув невидимий бар’єр і ввійшов у священні ворота.
Елджернон сидів на одному з умивальників, дивлячись на своє відображення в дзеркалі.
— Ходи сюди, — сказав я. — Ми вийдемо звідси разом.
Він дозволив мені взяти себе й покласти до кишені.
— Сиди там тихо, поки я тебе не випущу.
Інші чоловіки вдерлися крізь обертові двері — вигляд у них був винуватий, ніби вони сподівалися побачити цілий гурт верескливих голих жінок. Я вийшов, поки вони здійснювали пошук у кабінах, і почув голос Берта:
— У вентиляторі є дірка. Мабуть, він проскочив туди.
— З’ясуй, куди вона веде, — сказав Штраус.
— Збігай на другий поверх, — мовив Немур, махнувши Штраусу рукою. — А я спущуся в підвал.
Тут вони обидва вибігли з жіночої туалетної і сили пошуку розділилися. Я пішов за групою Штрауса на другий поверх, і вони спробували з’ясувати, куди веде вентилятор. Коли Штраус і Вайт, і з півдесятка інших чоловіків повернули праворуч у коридор В, я повернув ліворуч у коридор С, сів на ліфт і доїхав до своєї кімнати.
Я зачинив за собою двері й поляпав по кишені. Рожева мордочка з білим пушком виглянула назовні й розглянулася навкруги.
— Я лише спакую речі, — сказав я, — і ми заберемося звідси, лише я і ти, двійко створених у лабораторії геніїв.
Я попросив коридорного віднести мою сумку й магнітофон у таксі, яке чекало мене внизу, й вийшов через обертові двері з приятелем у кишені. Я мав квиток до Нью-Йорка, дійсний сюди й туди, треба було лише поставити дату.
Замість повернутися до своєї кімнати, я планував винайняти номер у готелі на одну або дві ночі. Я скористаюся ним як базою для операцій, поки знайду собі мебльовану квартиру десь у центрі міста. Я планував оселитися поблизу від Таймс-сквер.
Розповівши про це, я почувся трохи краще — навіть трохи дурним. Я не знаю, чому так розгнівався і що роблю в реактивному літаку, який летить до Нью-Йорка, з Елджерноном у коробці для черевиків під сидінням. Мені не слід панікувати. Помилка Немура не обов’язково означає щось серйозне. Просто не все так очевидно, як він вирішив. Але що ж мені робити?
Насамперед відвідаю своїх батьків. Якнайшвидше. Можливо, я маю набагато менше часу, аніж сподівався…
Звіт 14, 15 червня
Наша втеча стала знахідкою для газет, а надто для газет бульварного змісту. На другій сторінці «Дейлі прес» була опублікована моя давня фотографія й малюнок миші. Заголовок матеріалу повідомляв: «Дебіл-геній і білий миш шаленіють від гніву». Немур і Штраус нібито сказали, що я перебував у стані надзвичайної напруги, але, безперечно, скоро повернуся. Вони запропонували винагороду в п’ятсот доларів за Елджернона, не здогадуючись, що ми втекли разом.
Коли я знайшов наступну історію, опубліковану на п’ятій сторінці, то з подивом побачив фотографію моєї матері та сестри. Якийсь меткий репортер добувся й до них.
СЕСТРА НЕ ЗНАЄ, ДЕ ПЕРЕБУВАЄ ГЕНІЙ-ІДІОТ
(спеціально для «Дейлі прес»)
Бруклін, Нью-Йорк, 14 червня — міс Норма Гордон, яка живе зі своєю матір’ю Розою Гордон на 4136, Маркс-стріт, Бруклін, Нью-Йорк, повідомила, що не має найменшого уявлення про те, де тепер перебуває її брат. Міс Гордон сказала: «Ми не бачили його й не чули про нього понад сімнадцять років». Міс Гордон повідомила, що вона вважала брата мертвим до останнього березня, коли директор департаменту психології в університеті Бекмана запитав її дозволу використати Чарлі в експерименті.
«Моя мати сказала, що відіслала його до Воррена (державного притулку й тренувальної школи у Воррені, Лонг-Айленд), — повідомила міс Гордон, — і що він там помер через кілька років. Я не мала найменшого уявлення, що він досі живий».
Міс Гордон попросила, щоб кожен, кому відомо, де перебуває її брат, сконтактувався з їхньою родиною за їхньою домашньою адресою.
Батько, Метью Гордон, який не живе зі своєю дружиною та дочкою, тепер має перукарню в Бронксі.
Я хвилину дивився на історію про своїх родичів, а тоді знову звернув погляд на фотографію. Як я можу їх описати?
Я не можу сказати, що пам’ятаю обличчя Рози. Хоч сучасна фотографія зроблена дуже чітко, я досі бачу її крізь серпанок дитинства. Я знав її і не знав. Якби ми розминулися з нею на вулиці, я б її не впізнав, але тепер, знаючи, що дивлюся на свою матір, я впізнаю деякі дрібні деталі — атож, упізнаю!
Обличчя тонке, зображене перебільшено чіткими лініями. Гострий ніс і гостре підборіддя. І я майже чую її базікання, схоже на цвірінчання пташки. Волосся акуратно зібране у вузол. Темні очі гостро дивляться на мене. Я хочу, щоб вона мене обняла й сказала, що я добрий хлопець, і водночас я хочу ухилитися від її ляпаса. Побачивши її фотографію, я затремтів.
Тонке обличчя й у Норми. Риси не такі гострі, симпатичні, але дуже схожі на риси матері. Волосся, що спадає на плечі, пом’якшує її. Обидві вони сидять на кушетці у вітальні.
Саме обличчя Рози розбудило в мені страшні спогади. У стосунку до мене вона була двома людьми, і я ніколи не знав, ким вона буде сьогодні. Можливо, вона відкривала це іншим жестом руки, піднятою бровою, спохмурнілим обличчям — моя сестра знала ознаки наближення шторму й завжди перебувала поза його межами доти, доки гнів матері втихав, але мене він завжди захоплював зненацька. Я підходив до неї, щоб вона мене втішила, а вона виливала на мене свій гнів. А іншим разом я міг натрапити й на ніжність, на теплі обійми, на руку, що куйовдила моє волосся й погладжувала мені брови, й бачив слова, вирізьблені на соборі мого дитинства.
Він такий, як і інші діти.
Він добрий хлопець.
Я дивлюся крізь неясну фотографію й бачу, як ми з батьком нахилилися над колискою. Він тримає мене за руку й каже:
— Ось де вона. Ти не повинен доторкатися до неї, бо вона дуже маленька, та, коли вона трохи виросте, ти матимеш сестричку, з якою зможеш гратися.
Я бачу свою матір у величезному ліжку поруч, бліду й одутлу, її руки безпорадно лежать на прикрашеній орхідеями ковдрі, й вона стривожено підіймає голову.
— Дивися за ним, Мат…
Це було перед тим як вона змінила своє ставлення до мене, тепер я розумію, вона так поводилася, тому що не знала, буде Норма схожою на мене чи ні. Лише згодом, коли вона переконалася в тому, що її молитви не залишилися марними й Норма виявила всі ознаки нормального розуму, голос моєї матері став звучати по-іншому. Й не тільки голос, а й її доторк, погляд, сама її присутність — усе змінилося. Це було так, ніби її магнітні полюси помінялися місцями, й той полюс, який раніше притягував, тепер відштовхував. Я тепер бачу, що, коли Норма розквітала в нашому саду, я перетворився на бур’ян, і мені дозволяли існувати лише там, де ніхто не бачив мене, в кутках і темних місцях.