Я не сказав нічого і побачив, що він хоче повернутися до готелю. Усю дорогу назад ми мовчали.

Чи я справді геній? Не думаю. Принаймні поки що. Як сказав би Берт, висміюючи евфемізми освітнього жаргону, я виняток — демократичний термін, що дозволяє уникнути клятих ярликів типу «обдарований» і «недорозвинений» (що насправді означають «розумний» і «недоумкуватий»), і як тільки «винятковий» набуває конкретного значення, його замінюють. Ідея тут полягає в тому, що це слово можна застосовувати лише доти, поки воно щось означає для когось. «Винятковий» застосовується на обох кінцях спектра, отож я протягом усього свого життя був винятковим.

Дивна річ щодо вивчення: що далі я просуваюся, то частіше натрапляю на знання, про існування яких я навіть не здогадувався. Не так давно я по-дурному думав, що можу вивчити все — усе знання, яке існує у світі. Тепер я сподіваюся лише на те, що довідаюся про його існування і зрозумію якусь його часточку.

Чи вистачить мені часу?

Берт невдоволений мною. Він вважає мене нетерплячим, й інші, либонь, відчувають те саме. Але вони стримують мене й намагаються поставити на місце. А де воно, моє місце? Хто я тепер такий і що я тепер являю? Чи я є сумою всього мого життя чи тільки останніх місяців? О, якими вони стають нетерплячими, коли я намагаюся обговорити це з ними! Вони не хочуть зізнатися, що не знають цього. Парадоксально, що звичайний чоловік, такий як Немур, думає присвятити себе перетворенню інших людей на геніїв. Він хоче, щоб його вважали відкривачем нових законів вивчення — Ейнштейном від психології. І він переживає страх учителя, який боїться, що його випередить учень, що студент дискредитує його роботу. (Хоч я, у будь-якому реальному розумінні, не є ані учнем, ані студентом Немура, на відміну від Берта.)

Я думаю, страх Немура, що його викриють як чоловіка, який ходить на хідлях серед велетнів, можна зрозуміти. Невдача в цьому питанні зруйнувала б його. Він надто старий, щоб усе почати знову. Хоч яким шоком було для мене відкрити правду про людей, яких я глибоко шанував, думаю, Берт має слушність. Я не повинен бути надто нетерплячим із ними. Їхні ідеї і блискуча робота зробили експеримент можливим. Я повинен остерігатися природної тенденції дивитися на них згори вниз тепер, коли випередив їх.

Я повинен усвідомити собі, що, коли вони намовляють мене говорити й писати просто, щоб люди, які читатимуть мої звіти, могли зрозуміти їх, вони критикують також і себе. Але мені страшно усвідомлювати, що моя доля перебуває в руках людей, котрі не є велетнями, якими я колись їх собі уявляв, а звичайними людьми, що знають відповіді не на всі запитання.

13 червня

Я пишу ці рядки під великим емоційним стресом. Я втік звідти й тепер сиджу в літаку, який летить назад до Нью-Йорка, й не маю найменшого уявлення про те, щó робитиму, коли прилечу туди.

Мушу зізнатися, спочатку я відчував благоговійний страх, дивлячись на картину міжнародного симпозіуму вчених і дослідників, які зібралися, щоб обмінятися ідеями. Тут, думав я, усе відбувається по-справжньому. Тут не буде тих стерильних дискусій, які виникають у коледжах, бо тут зібралися люди, що перебувають на найвищих рівнях психологічних досліджень та освіти, вчені, які пишуть книжки та читають лекції, найавторитетніші люди у своїх галузях. Якщо Немур і Штраус — люди звичайні, які працюють на межі своїх здібностей, то з іншими історія буде інша. Коли настав час обговорення, Немур повів нас через гігантське фойє з його важкими бароковими меблями й довжелезними покрученими мармуровими сходами, й ми стали просуватися вперед між дедалі густішими юрмами потискувачів рук, кивальників головою та роздавачів усмішок. Інші професори з університету Бекмана, які прибули до Чикаго лише сьогодні вранці, приєдналися до нас. Професори Вайт і Клінгер йшли трохи праворуч і на крок позаду від Немура й Штрауса, тоді як Берт і я завершували процесію. Ті, хто стояв, розступалися, щоб дати нам прохід до великої зали, й Немур махав рукою, підкликаючи репортерів та фотографів, які підходили, щоб почути з перших уст про дивовижні події, які відбулися з дорослим, що затримався у своєму розвитку, протягом трьох останніх місяців.

Немур очевидно поширив передчасні публічні повідомлення.

Деякі психологічні доповіді, виголошені на симпозіумі, вражали уяву. Група вчених з Аляски показала, як стимуляція різних частин мозку спричиняла помітний розвиток навчальних спроможностей, а група з Нової Зеландії позначила ті частини мозку, які контролюють перцепцію та затримку стимулів.

Але були доповіді й іншого виду: дослідження П. Т. Целлерманом різниці в тривалості часу, потрібного білим пацюкам для подолання лабіринту, де кути згладжені, а не гострі, або доповідь Ворфельса про залежність реакції резус-мавп від рівня їхнього інтелекту.

Такі доповіді, як ці, сердили мене. Гроші, час та енергію марнували на детальний аналіз тривіальних проблем. Берт мав слушність, коли похвалив Немура й Штрауса за те, що вони присвятили свою діяльність чомусь важливому й непевному, а не малозначущому та очевидному. Якби тільки Немур ставився до мене як до людського створіння.

Коли голова зборів оголосив, що зараз будуть зроблені доповіді дослідників з університету Бекмана, ми перенесли свої стільці на платформу за довгим столом — Елджернон у своїй клітці сидів між Бертом і мною. Ми були головною окрасою вечора, й, коли повсідалися, голова проголосив свою вступну промову. Я чекав почути від нього приблизно такі слова: «Леді й джентльмени! Не проходьте мимо! Ви ніколи не бачили нічого подібного в науковому світі! Миша й кретин стають геніями просто на ваших очах!»

Проте він сказав:

— Наступна презентація не потребує вступу. Ми всі чули про дивовижне дослідження, здійснене в університеті Бекмана, спонсороване грантом від Фонду Велберга, під керівництвом директора департаменту психології професора Немура у співпраці з доктором Штраусом із нейропсихіатричного центру того ж таки університету. Немає потреби казати, що цієї доповіді ми всі чекаємо з великим інтересом. Я передаю керівництво симпозіумом професорові Немуру й докторові Штраусу.

Немур граційно кивнув головою, відповідаючи на привітальну промову, й тріумфально підморгнув Штраусові.

Першим промовцем з університету Бекмана був професор Клінгер.

Я почав дратуватися і помітив, що Елджернон, знервований димом, бурмотінням, незвичною обстановкою, почав гасати по своїй клітці. Мене опанувало дивне бажання відкрити клітку й випустити його назовні. Це була абсурдна думка — радше сверблячка, ніж думка, — і я спробував знехтувати її. Та, слухаючи стереотипну доповідь професора Клінгера «Порівняння лабіринтів із лівосторонніми поворотами з лабіринтами, що мають правосторонні повороти», спіймав себе на тому, що граюся з механізмом, який замикав клітку Елджернона. Незабаром (перш ніж Штраус і Немур почнуть розповідати про своє епохальне дослідження) Берт мав прочитати доповідь з описом процедур і результатів розвитку розумових здібностей та навчальних тестів, які він вигадав для Елджернона. Після цього мала відбутися демонстрація того, як Елджернон розв’язував проблему пересування в лабіринті, щоб заробити собі харч (це було те, чого я ніколи не міг терпіти).

Власне, я нічого не мав проти Берта. Він завжди був зі мною відвертим — набагато відвертішим, ніж інші, — та, коли він описував білого миша, якого наділили розумом, він був так само помпезним і штучним, як і інші. Так ніби хотів приміряти мантію своїх учителів. Я стримував себе більше з дружніх почуттів до Берта, аніж із якихось інших міркувань. Якби Елджернон вибіг зі своєї клітки, це перетворило б симпозіум на хаос, а це, зрештою, був для Берта дебют у гонитві академічного вдосконалення.

Я тримав палець на засувці дверей клітки й, коли Елджернон стежив за рухом моєї руки своїми рожевими, схожими на цукерки оченятами, я був переконаний, він знав, що в мене на думці. У цю мить Берт узяв клітку, щоб показати її публіці. Він пояснив складність замка і яких зусиль вимагає розв’язання проблеми щоразу, коли двері треба було відчинити. (Пластикові засувки падали на місце по-різному, й миш мусив їх контролювати, бо підіймати їх треба було в одному порядку.) У міру того як зростав розум Елджернона, швидкість розв’язання ним проблем скорочувалася, — це було очевидно. Але потім Берт повідомив щось таке, чого я не знав.