В коридорі сестра зупинила нас.

— Ви знаєте його батьків?

— Так. А що?

— Треба викликати їх негайно…

— Хіба йому зараз погано? — запитав Репетюк.

— Погано? — женщина в білому якусь мить лагідно й уважно дивилася на нас. Зневіра й гіркота її очей були в цю хвилину особливо виразні. — Так. Погано. До вечора він не доживе.

Ми стояли вже на порозі, і крізь розчинені двері знадвору, з військового плацу й футбольного поля дивився на нас ясний і радісний осінній день. Дерева стояли пожовклі. Повітря було прозоре й дзвінке. Сонце — яскраве, нежарке й ласкаве.

І раптом все — і яскраве сонце, і синє небо, і прозоре повітря, і стрімкі тополі, і жовтаве листя дерев — геть усе враз зробилося не те, інакше, не таке, яким було півхвилини тому. Жайворонок до вечора не доживе. Хто це сказав? Правий хавбек, лишаястий і чорний Васька Жайворонок — до вечора не доживе? Той Жайворонок, що так здорово водив по краю, метко подавав штрафні і був мастак робити «чесні» підніжки? Це неможливо! Цього не може бути! До вечора? До якого вечора?

Під ґанком стояв Макар. Він вийшов з палати трохи раніш. Він стояв схилившись і хутко-хутко тер собі долонями обличчя, відхукуючи та пирхаючи, немовби він умивався.

— Що ти робиш, Макаре?

Макар плакав. Він не вмів ще плакати по-дорослому і тому плакав так, як це доводилося робити в дитинстві. Він пирхав і розтирав сльози по щоках. Дивно, чого ж плакав Макар? Адже він вийшов раніше і не чув слів сестри про те, що Жайворонок до вечора не доживе.

— Макаре… ти чув? Жайворонок до вечора не доживе.

Макар зірвався, заплакав уголос, ні, не заплакав, а завив, немов пес, загув, немов автомобільна сирена, і побіг геть від нас через плац.

Ми вклонилися сестрі і пішли. Ми попростували вздовж розподілкових бараків, побудованих на нашому футбольному полі. Східна половина поля забудована не була, і тут навіть зосталися сліди колись білих крейдяних ліній. Ми пройшли крізь гол, через голкіперський майданчик, перетяли штрафну площадку. Отут, на лінії півзахисту, і стояв правий хавбек Жайворонок. Він ішов у парі з правим краєм, Кашиним. Він вів для Кашина м'яч, а Кашип тим часом прикривав напад. Потім вони пасували по краю між собою і Кашин робив шута під гол Репетюкові чи Сербиноні.

За що ж загинув правий хавбек, Васька Жайворонок?

Ми йшли й мовчали. Жайворонок до вечора не доживе. Ми знали, що таке смерть. От цими юнацькими руками кожний з нас виніс з вагонів не одну сотню трупів. Але ж то були трупи взагалі, а це мав бути труп Васьки Жайворонка, нашого правого хавбека.

Старий телеграфіст Жайворонок візьме увечері газету і впівголоса промурмоче під ніс прізвища убитих, поранених і загиблих безвісти. Там він прочитає також, що георгіївський кавалер, доброволець і вольноопределяющийся Жайворонок Василь, його син, помер від ран у військово-польовому госпіталі…

I Васька Жайворонок ляже в могилу — між півсотнею таких же, як він, нижніх чинів. І годі буде його з-поміж них відрізнити. Якби ж хоч була в нього ліва рука! Тоді була б, може, сяка-така відзнака. Тепер вже про це можна сказати. На лівій Жайворонковій руці було розпеченою голкою випечено і чорним порохом натерто ініціали «В. Ж.». Але це зовсім не значило «Василь Жайворонок». Тепер, як лівої Васьчиної руки вже нема, а сам Васька все одно завтра вмре, можна відкрити і його смертний секрет. «В. Ж.» — це Волосюк Женя. Гімназистка сьомого класу. Це була його смертна тайна. Її не знала Женя Волосюк, її не знав ніхто. Правда, ми всі її знали, та й Жені Волосюк це також було відомо, але ж це була Васьчина смертна тайна, і ніхто ніколи не показав би йому, що його смертна тайна відома. Кожний же з нас мав свою смертну тайну — хіба може не мати її гімназист, — і недоторканність смертної тайни треба шанувати… Ваську віднесуть у могилу і віддадуть тайні смерті разом з смертною тайною, тільки що без лівої руки з ініціалом «В. Ж.».

І раптом дивне незрозуміле почуття охопило кожного з нас. Нам же не треба було вмирати. Ми доживемо і до вечора, і до завтра. Ми житимемо ще багато, багато днів і років. І навряд щоб колись нам довелося вмирати. Ми будемо жити, грати у футбол, потаємно кохати Женю Волосюк, Катрю Крос, Ліду Морайлову, Алю й Валю Вахлакових, Мірель, Вівдю і Мотрю, оцю сестру — прекрасну женщину в білому! Ми будемо рухатися, робити, діяти, бігати, танцювати, співати…

— І ми заспівали.

Високо в прозорий і насичений сонцем простір осіннього неба жбурнув Туровський наш тужний і зухвалий заспів:

Что ты вьешься, черный ворон, над моею головой? Ты добычи не добьешся, черный ворон, — я живой!..

Так, ми були живі. І будемо!

Расскажи мне, черный ворон, где по свету ты летал, Где похитил руку эту, руку эту где достал?

І ми бачили цю руку. Це була рука Васьки Жайворонка. Тонка, суха, схудла, аж чорна. Чорний ворон ніс її в дзьобі, і ми виразно бачили, що біля ліктя розпеченою голкою випечено, а потім чорним порохом натерто ініціали «В. Ж.»…

Расскажу тебе, невеста, не втаюсь перед тобой — За горами есть то место, где кипел кровавый бой…

Ридаючи, схлипуючи й заливаючись сльозами — зухвало і радісно, з відчаєм і вірою, з відчайною вірою в наше довге й нескінченне прекрасне майбутнє життя, — ми йшли й горлали з присвистом і хвацьким прикриком ненависні слова нашої улюбленої пісні:

Черный ворон за горами, там девчонка за морями, Слава, слава, там девчонка за морями!..

ДЕВ'ЯНОСТО ШОСТА ЕТАПНА

СМИРНО! СЛУШАЙ МОЮ КОМАНДУ!

Восени тисяча дев'ятсот шістнадцятого року ми почали наш передостанній — сьомий — клас.

Сьомий та восьмий класи — це, безперечно, найгірша пора гімназичного життя. Адже найважче доживати останні роки і дні неволі. Але сьомий та восьмий класи — це заразом і найкраща пора гімназичного життя. Адже вони сповнені юнацьких пристрасних мрій про майбутнє. Університет! Синій кашкет з блакитною околичкою!

Восени дев'ятсот шістнадцятого року два старші класи прифронтових, неевакуйованих гімназій були воєнізовані[238].

Повідомлення про воєнізацію ми дістали першого ж дня, зразу після переднавчального молебня.

Віднині ми — сотня юнаків, від шістнадцяти до дев'ятнадцяти років віком, сьомий та восьмий класи Н-ської класичної гімназії міністерства народної освіти, — залічувалися першим і другим взводом дев'яносто шостої етапної роти.

Директор стояв на порозі нашої невеличкої рекреаційної зали, яка служила нам одночасно і за «похідну» гімназичну церкву. Він був не в гаптованому мундирі, а в звичайній чиновницькій тужурці, без наполеонівської трикутки, і навіть на руках не мав білих рукавичок. За порогом, позаду директорової спини, невиразно туманіла якась сірувато-зеленава постать. Кінчивши своє повідомлення, директор відступив крок убік і з своєю звичайною театральною величавістю кинув рукою за поріг:

— Вот. Честь имею представить, ваш ротный командир, герой и инвалид войны, засим кавалер ордена святого Георгия, штабс-капитан Деревянко. Прошу любить и жаловать!

Штабс-капітан Дерев'янко був вайлуватий солдафон з лінивими очима і обвислими донизу обсмоктаними рудими вусами. Вся його військова амуніція розбовтано звисала з плечей поверх мішкуватого офіцерського кітеля. Штабс-капітан Дерев'янко ступив через поріг і, неголосно закашлявши й подавившися вусом, привітався:

вернуться

238

… два старші класи прифронтових, неевакуйованих гімназій були воєнізовані. — У книжці «Я вибираю літературу» (с. 68) письменник згадував про цей період: «У трьох останніх класах гімназії був у нас так званий «військовий строй» — як додаткова на час війни дисципліна в курсі гімназичних наук: ми, старші гімназисти, шістнадцяти — вісімнадцяти років, були поставлені під гвинтівку й рахувалися за дев'яносто шостою етапною ротою, відбуваючи відповідну армійську муштру. Марширували, ходили «цепом», окопувались шанцевим інструментом, робили перебіжки «по пересеченной местности», кололи багнетами мішки з соломою, стріляли на стрільбищах по мішенях, вчилися розбирати і складати гвинтівку, кулемет і револьвер «наган». Крім того — уроки армійської словесності. Словом, майже унтер-офіцерський вишкіл: адже по закінченні гімназії всі ми автоматично мали йти до школи прапорщиків. Події революції урвали це…».