Ті самі лікарі порадили матері Кейденс припинити нагадувати їй, що сталося, якщо та не пам’ятає сама. Для роз’ятреної рани щоденних повторів буде забагато. Нехай вона згадує у власному темпі. Їй не можна повертатися на Бічвуд, поки не мине достатній для одужання час. Власне, слід зробити все можливе, аби найближчим літом Кейденс не потрапила на острів.

Кейденс виявляла таке нестримне бажання позбавитися непотрібних їй речей, навіть якщо вони були дорогі їй як пам’ять, ніби карала себе за минулі злочини. Вона пофарбувала волосся в темний колір і почала вдягатися дуже просто. Мати Кейденс радилася з професіоналами щодо її поведінки, але вони сказали, що це, схоже, невід’ємна складова проживання горя.

За два роки після нещасного випадку родина почала отямлюватися. Після довгої відсутності Кейденс повернулася до школи. Нарешті дівчина висловила бажання з’їздити на острів Бічвуд. Лікарі та члени родини погодилися: це може піти їй на користь.

На острові цикл її одужання, напевне, завершиться.

ГОЛОВНЕ — НЕ ОБЛИЙТЕ НОГИ. І одяг. Просочіть шафи для білизни, рушники, підлогу, книжки, ліжка. Не забудьте поставити каністру з пальним подалі від місця підпалу, щоб ви змогли потім її взяти.

Простежте, як папір займеться, полум’я розгориться. А потім тікайте. Скористайтеся сходами на кухні і виходьте через передпокій.

Не забудьте захопити вашу каністру і повернути її в сарай для човнів.

Побачимося в Каддлдауні. Там ми покладемо одяг у пральну машинку, перевдягнемося, потім підемо подивитися на вогонь, а вже тоді викличемо пожежників.

То були останні слова, які я їм промовила. Джонні та Міррен пішли на два верхні поверхи Клермонту з каністрами і газетами для розпалювання.

Я поцілувала Ґета, перш ніж він спустився в підвал. «Побачимося в кращому світі», — сказав він мені, і я засміялася.

Ми були трохи п’яні. Ми напилися вином, яке тітки не допили, поїхавши з острова. Спочатку від алкоголю я почувалася піднесеною й всесильною — поки не опинилася сама на кухні. Потім мене нудило і паморочилося в голові.

Будинок був холодний. Він видавався чимось, що заслуговувало бути зруйнованим. У ньому було повно речей, через які тітки сварилися. Дорогі витвори мистецтва, порцеляна, фотографії. Усі ці речі розпалювали в родині ненависть. Я ударила кулаком по дитячому портрету мами, Керрі й Бесс, на якому вони широко посміхаються на камеру. Скло розлетілося на друзки, і я відскочила.

Через вино в голові все сплуталося. Я не звикла пити.

Тримаючи в одній руці каністру, а в другій — старі газети, я вирішила якомога швидше покласти цьому край. Спершу я залила кухню, потім комору. Я вже залила їдальню і просочувала канапи у вітальні, коли до мене дійшло, що почати треба було з тієї частини будинку, яка розташована далі від дверей передпокою. То був наш вихід. Кухня мала би бути останньою, адже лише так я могла б вибігти, не промочивши ніг пальним.

Тупо.

Парадні двері, які відчинялися на терасу з вітальні, вже були в пальному, але залишалися ще маленькі запасні двері. Вони були біля кабінету дідуся і виходили на стежку до будинку персоналу. Я скористаюся ними.

Я залила пальним частину холу, а потім майстерню, де мені раптом стало прикро нищити бабусині прекрасні тканини і барвисті нитки. Вона б не пробачила такого вчинку. Бабуся любила ці відрізи тканини, свою швацьку машинку, свої гарні-гарні речі.

Знову тупа помилка. Я розлила пальне на мокасини.

Добре. Слід зберігати спокій. Я побуду в них, поки не закінчу, а коли вибіжу на вулицю, кину їх у вогонь за спиною.

У кабінеті дідуся я стояла на столі, плескаючи на книжкові полиці, що простяглися до стелі, тримаючи каністру подалі від себе. У мене лишилося багато пального, а це була моя остання кімната, тож книжкам дісталося багато.

Потім я залила підлогу, склала на ній газети і відступила в маленький коридорчик, який вів до запасного виходу. Я зняла мокасини й кинула на стос журналів. Я відступила у проріз сухих дверей і відставила каністру. Дістала з кишені джинсів коробку сірників і запалила рулон паперових рушників.

Я кинула палаючий рулон на старі газети і простежила, як вони зайнялися. Вогонь загорівся, здійнявся, розповсюдився. Через подвійні двері кабінету я бачила, як вогонь перекинувся на коридор з одного боку і на вітальню з другого. Канапа запалала.

Потім переді мною вибухнули вогнем книжкові полиці, папір, просочений пальним, горів найшвидше. Раптом стелю охопило полум’я. Я не могла відвести очей. Воно було жахливе. Якесь неземне.

Потім хтось закричав. І ще раз закричав.

Звук долинав з кімнати просто наді мною, зі спальні. На другому поверсі працював Джонні. Я підпалила кабінет, і полум’я розгорілося тут швидше, ніж деінде. Вогонь підіймався, а Джонні ще не вийшов.

О ні, о ні, о ні. Я кинулася до запасних дверей, але вони були замкнуті на засуви. Руки мої були слизькі від пального. Метал уже нагрівся. Я відсувала засуви — один, два, три, але щось пішло не так і двері заклинило.

Знов крик.

Я знову спробувала відімкнути засуви. Не змогла. Здалася.

Затуливши рот та ніс руками, я пробігла крізь палаючий кабінет і коридор на кухню. Дякувати Богові, вона ще не горіла. Я кинулася по вологій підлозі до передпокою.

Спіткнулася, ковзнула і впала, вимастившись у калюжі пального.

Краї моїх джинсів загорілися, поки я бігла через кабінет. Полум’я перекинулося на пальне на підлозі кухні й підповзло до буфета в сільському стилі і до бабусиних веселих рушників для посуду. Вогонь ковзнув до виходу з передпокою просто переді мною, і я бачила, що тепер джинси горять уже від гомілок до колін. Я кинулась до дверей, пробігаючи крізь полум’я.

— Виходьте! — кричала я, хоча сумнівалася, що мене хтось чує. — Швидко виходьте!

На вулиці я кинулася на траву. Покачалася, поки джинси не припинили горіти.

Я бачила, що два верхні поверхи Клермонту вже палали, та і мій перший поверх був охоплений вогнем. Щодо підвалу я не могла стверджувати напевне.

— Ґет! Джонні! Міррен! Де ви?

Тиша.

Стримуючи паніку, я сказала собі, що вони, мабуть, уже вийшли. Треба заспокоїтися. Усе буде гаразд. Мусить бути.

— Де ви? — загорлала я знов.

Укотре без відповіді.

Вони, мабуть, у сараї для човнів, пішли залишити свої каністри. Це було недалеко, і я побігла, вигукуючи їхні імена так голосно, як тільки могла. Мої босі ноги стукотіли дерев’яною стежкою, і від цього стукоту розливалась якась дивна луна.

Двері були зачинені. Я різко їх шарпнула.

— Ґет! Джонні! Міррен!

Нікого. Але вони можуть уже чекати в Каддлдауні, правда ж? Дивуються, напевне, чому мене так довго нема.

Доріжка від сараю для човнів проходить повз тенісні корти і до Каддлдауну. Я знов біжу, острів якийсь незвичайно тихий у темряві. Я повторюю собі знов і знов: «Вони там. Чекають на мене. Хвилюються за мене. Ми радітимемо тому, що ми всі в безпеці. Ми промиємо мої опіки крижаною водою і відчуватимемо, як нам неймовірно пощастило. Так і буде».

Але коли я підходжу до будинку, то бачу, що там темно. Ніхто не чекає на мене.

Я кидаюся до Клермонту, і, коли бачу його, він горить увесь — знизу догори. Кімната з баштою палає, спальні горять, вікна підвалу мерехтять помаранчевим світлом. Навколо гаряче.

Я підбігаю до передпокою і відчиняю двері. Дим виривається назовні. Я стягую просочені пальним джинси і светр, задихаючись і кашляючи. Я заходжу всередину, просуваюся до сходів на кухні, прямуючи до підвалу.

На півдорозі до підвалу стіна вогню. Стіна. Ґет не вийшов. І поблизу його нема.

Я розвернулася і побігла нагору до Джонні та Міррен, але дерево палало в мене під ногами. Поруччя палало. Сходи переді мною з іскрами обвалилися. Я позадкувала.

Я не могла піднятися.

Я не могла їх урятувати.

Я могла йти лише вниз, і більше нікуди,

нікуди,

нікуди,

нікуди.