Від злості мені аж подих перехоплює.

— Я ще розумію, коли людина не відповідає, але чому ж ти навіть не читала їх?

— Знаю, знаю, це жахливо і я огидне дівчисько. Але, будь ласка, дозволь прочитати їх тепер.

Я відкриваю ноутбук. Вбиваю запит у пошук і знаходжу всі адресовані їй електронні листи.

Їх двадцять вісім. Я читаю в неї з-за плеча. Більшість із них — доброзичливі й милі послання від людини, яка, імовірно, не страждає на головний біль.

Міррен!

Завтра я вирушаю в Європу з моїм батьком-дурисвітом, котрий, як ти знаєш, до того ж страшенно нудний. Побажай мені успіхів і май на увазі, що я б дуже хотіла натомість провести літо на Бічвуді з тобою. І з Джонні. І з Ґетом.

Знаю, знаю. Я мушу це пережити. Я переживу.

Я вже.

Вирушаю до Марбельї назустріч привабливим іспанським парубкам, отак.

Цікаво, чи зможу я вмовити тата в кожній країні, яку ми відвідаємо, скуштувати найогиднішу їжу як спокуту за те, що він утік до Колорадо?

Закладаюся, що зможу. Якщо він справді мене любить, то їстиме жаб, і нирки, і мурах у шоколаді.

Кейденс

ОТАКИМИ Й БУЛИ більшість тих листів. Але деякі не були ні доброзичливими, ні милими. Натомість жалібними і щирими.

Міррен.

Зима у Вермонті. Темно, темно.

Мама продовжує спостерігати за тим, як я сплю.

Постійно болить голова. Не знаю, що зробити, аби це припинилося. Пігулки не допомагають. Хтось розколює мою голову сокирою, брудною сокирою, яка не може зробити чистого розлому в моїй голові. Той, хто візьме її до рук, мусить бити мене по голові, опускати її на мій череп знов і знов, проте не завжди в те саме місце.

У мене численні рани.

Часом мені сниться, що її тримає в руках дідусь.

Часом я. Часом Ґет.

Напевне, я говорю як божевільна, пробач. Коли я це пишу, руки мої тремтять, а екран занадто яскравий.

Подеколи голова болить так, що хочеться померти. Я пишу тобі найсвітліші свої думки, але ніколи не згадую про похмурі, хоча вони постійно в моїй голові. І сьогодні я озвучую їх. Навіть якщо ти не відповіси, я знатиму, що хтось їх почув, а це вже принаймні щось.

Кейденс

МИ ПРОЧИТАЛИ всі двадцять вісім листів. Закінчивши, Міррен поцілувала мене в щоку.

— Я навіть не можу вимовити «пробач», — каже вона мені. — Навіть у скраблі немає слова, яке описало б, як мені погано.

І вона пішла.

Я ВЗЯЛА НОУТБУК у ліжко і створила документ. Зняла свої нотатки і почала набирати їх і всі свої нові спогади — швидко, з мільйоном помилок. Я заповнюю прогалини здогадками там, де не маю власне згадки.

Центр соціалізації та закусок імені Синклера. Ти більше не побачиш свого хлопця.

Він хоче, щоб я тримався від тебе якнайдалі.

Ми обожнюємо Уїндермір, правда ж, Кейді?

Тітка Керрі плаче в куртці Джонні.

Ґет кидає м’ячики собакам на тенісному корті.

О Боже, о Боже, о Боже.

Собаки.

Ті бісові собаки. Фатіма і Принц Філіп.

Ретривери загинули під час пожежі.

Тепер я знаю це, і це моя провина. Вони були такі невиховані, не такі як Бош, Ґрендел і Поппі, яких тренувала мама. Фатіма і Принц Філіп могли з’їсти на пляжі морську зірку, а потім зблювати нею у вітальні. Вони обтрушували воду зі своєї кудлатої шерсті, цупили їжу на пікніках, перетворювали фрісбі на пережовані й ні до чого не придатні шматки пластика. Вони обожнювали тенісні м’ячики і на корті заслинювали кожен, що траплявся їм на очі. Вони не сиділи по команді. За столом вони випрошували їжу.

Коли собак заскочила пожежа, вони були замкнені в одній з кімнат для гостей. Дідусь часто зачиняв їх, коли в Клермонті нікого не було або вночі. Тільки так вони не гризли черевики і не скавчали під дверима.

Дідусь зачинив їх, їдучи з острова. А ми про них не подумали.

Це я вбила тих собак. Я жила з собаками, знала, де вони сплять. Решта Брехунів мало думали про собак, менше за мене принаймні. Не так, як я.

Вони загинули у вогні. Як я могла отак їх забути? Як я могла так зациклитися на своїй тупій злочинній розвазі, на збудженні від неї, на власній люті до дідуся й тіток…

Фатіма і Принц Філіп горять. Тикаються носами, соплять біля гарячих дверей, вдихають дим, метляють хвостами, чекають, коли хтось прийде і врятує їх, гарчать.

Яка жахлива смерть для бідних, милих, неслухняних собак.

Я ВИБІГАЮ З УЇНДЕРМІРУ. На вулиці темно, майже час вечері. Біль витікає з моїх очей, корчить моє обличчя, проникає в мій скелет, коли я уявляю собак, які сподівалися на порятунок, споглядали біля дверей, як у кімнату проникає дим.

Куди мені йти? Я не наважусь поглянути в очі Брехунам у Каддлдауні. У Ред-Ґейті можут бути Вілл і тітка Керрі. Острів такий до чорта малий, що мені, власне, нікуди йти. Я в пастці на цьому острові, де я вбила тих бідних, бідних собак.

Уся моя ранкова бравада

про силу,

ідеальний злочин,

повалення патріархату,

про те, як Брехуни врятували літню ідилію і навіть покращили її,

про те, як ми зберегли родину, зруйнувавши деякі її частини,

усе це тепер видається такою маячнею.

Собаки загинули,

дурні, милі собаки,

собаки, яких я могла врятувати,

ні в чому не винні собаки, які раділи, коли їм тихцем кидали шматочок гамбургера

або навіть коли просто називали їхні імена;

собаки, які любили кататися на човнах,

які просто собі бігали цілими днями з брудними лапами.

Як можна було діяти, не подумавши про тих, хто замкнений нагорі і повністю довіряє людям, які завжди любили їх і дбали про їхню безпеку?

Я схлипую, схлипую дивно, беззвучно, стоячи на доріжці між Уїндерміром і Ред-Ґейтом. Обличчя моє мокре, груди стискаються. Я спотикаючись іду додому.

На сходах сидить Гейт.

ВІН ПІДСТРИБУЄ МЕНІ НАЗУСТРІЧ і міцно обіймає. Я схлипую йому в плече і заповзаю руками під куртку, обійнявши його за талію.

Він не питає, що сталося, поки я сама не починаю говорити.

— Собаки, — нарешті кажу я. — Ми вбили собак.

Хвильку він мовчить, а потім відповідає:

— Так.

Я не говорю, поки моє тіло не припиняє тремтіти.

— Присядьмо, — пропонує Ґет.

Ми влаштовуємося на ґанку. Ґет притуляється своєю головою до моєї.

— Я любила тих собак.

— Ми всі любили.

— Я… — Я давлюся власними словами. — Напевне, мені краще не говорити про це, бо я знову заплачу.

— Добре.

Ми посиділи ще трохи.

— Це все? — питає Ґет.

— Що?

— Ти тільки через це плачеш?

— Боже, невже є ще щось?

Він мовчить. І мовчить, і мовчить, і мовчить.

— Чорт забирай, є ще щось, — кажу я, і в грудях стає порохньо і зимно.

— Ага, — каже Ґет. — Є ще дещо.

— Ще щось, чого люди мені не говорять. Ще щось, що моя мама воліла б забути.

На мить він замислюється.

— Мені здається, ми кажемо тобі, але ти не чуєш. Ти хворіла, Кейденс.

— Ви не кажете прямо, — заперечую я.

— Ні.

— Дідько, чому ні?

— Пенні сказала, що так буде краще. І я вірив, що ти все згадаєш… ну, поки ми всі тут.

Він забирає руку з мого плеча й обхоплює руками коліна.

Ґет, мій Ґет. Сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава. Я люблю розріз його карих очей, його темну шовкову шкіру, його вивернуту нижню губу. Його розум. Його розум.

Я цілую його в щоку.

— Про нас я пам’ятаю більше, ніж раніше, — кажу йому. — Пам’ятаю, як ми цілувалися біля дверей передпокою перед тим, як усе пішло шкереберть. Як говорили на тенісному корті про те, що Ед освідчився Керрі. Як гуляли пляжем і знайшли пласку скелю, звідки нас не було видно. І як розмірковували на маленькому пляжі про майбутню пожежу.

Він киває.

— Але я і досі не пам’ятаю, що пішло не так, — зауважую я. — Чому ми були не разом, коли мені стало зле? Ми посварилися? Я зробила щось не те? Ти повернувся до Ракель?

Я не можу поглянути йому в очі.