ЯКОСЬ УНОЧІ п’ятнадцятого літа Ґет кидав камінці в моє вікно. Я визирнула й побачила, що він стоїть серед дерев, місячне світло відбивається від його шкіри, а очі сяють.

Він чекав на мене біля сходинок на терасу.

— У мене пекуча жага шоколаду, — прошепотів він, — тож я збираюся пограбувати комору Клермонту. Ти зі мною?

Я кивнула, і ми разом пішли вузькою стежкою, переплівши пальці. Ми підійшли до бічного входу в Клермонт, того, який вів у передпокій, де була купа ракеток і пляжних рушників. Тримаючись однією рукою за сітчасті двері, Ґет повернув мене і притягнув близько до себе. Він торкався своїми теплими губами моїх, і там, біля дверей у будинок, ми досі трималися за руки.

На якусь мить здалося, що на цій планеті лишилися тільки ми удвох, і вся велич небес, майбутнього й минулого простягнулася над нами, навколо нас.

Навшпиньки ми пройшли крізь передпокій до великої комори, що відчинялася з кухні. Кімната була старовинна, з дерев’яними важкими шухлядами та полицями, де колись, коли будинок тільки збудували, зберігалися варення та соління. Тепер на полицях були печиво, коробки з вином, картопляні чіпси, коренеплоди та мінеральна вода. Ми не вмикали світла, на випадок якщо хтось зайде до кухні, але були певні, що в Клермонті спить тільки дідусь. Уночі він нічого не почує. Удень він носить слуховий апарат.

Ми копирсалися в продуктах, як раптом почули голоси. На кухню заходили тітки, їхні інтонації були звинувачувальні, істеричні.

— Ось чому люди вбивають одне одного, — з гіркотою мовила Бесс. — Краще мені звідси піти, перш ніж я зроблю те, про що шкодуватиму.

— Але ж ти це не всерйоз, — сказала Керрі.

— Мені краще знати! — вигукнула Бесс. — У тебе є Ед. Тобі не так потрібні гроші, як мені.

— Ти вже вчепилася кігтями в бостонський будинок, — нагадала мама. — Дай хоча б острову спокій.

— Хто домовлявся про все на маминому похороні? — огризнулася Бесс. — Хто тижнями лишався біля батька, хто займався паперами, хто спілкувався з гостями на поминах, розсилав листи з подяками?

— Ти ж живеш біля нього, — відповіла мама. — Ти і так була там.

— Так, а ще на мені було господарство, четверо дітей і робота, — додала Бесс. — А на вас — ні.

— Робота на неповний день, — уточнила мама. — І якщо ти ще раз скажеш «четверо дітей», я закричу.

— Я, до речі, теж займаюся господарством, — озвалася Керрі.

— Кожна з вас могла б приїхати на тиждень-два. А ви звалили це все на мене, — стояла на своєму Бесс. — Саме я займалася батьком увесь цей рік. Це я прибігаю, коли йому потрібна допомога. Це мені доводиться стикатися з його божевіллям і його горем.

— Не кажи так, — обірвала її Керрі. — Ти не знаєш, як часто він телефонує мені. Ти не знаєш, що мені доводиться терпіти, аби тільки лишатися для нього гарною донькою.

— Тож, ясна річ, я хочу цей будинок, — продовжувала Бесс, ніби й не чула нічого. — Я його заслужила. Хто возив маму на прийом до лікарів? Хто постійно був біля її ліжка?

— Це несправедливо. Ти ж знаєш, що я приїздила. І Керрі приїздила також.

— У гості, — прошипіла Бесс.

— Ти не мусила робити все це, — сказала мама. — Ніхто тебе не просив.

— Більше ніхто не хотів цього робити. Ви залишили це мені і ніколи не дякували. Я тіснюся в Каддлдауні, а ще там найгірша кухня. Ви туди ніколи не заходите, а то були б здивовані, у якому він поганому стані. Він майже нічого не коштує. Перед смертю мама відремонтувала кухню в Уїндермірі й ванні кімнати в Ред-Ґейті, але Каддлдаун лишився таким, як і був, — і от ви двоє позбавляєте мене компенсації за все, що я робила і роблю.

— Ти сама погодилася на проект Каддлдауну, — відрізала Керрі. — Ти хотіла гарний краєвид. Тільки твій будинок має вихід до моря, Бесс, а ще ти отримуєш усю татову відданість і підтримку. Я думала, тобі цього досить. Бачить Бог, що ми не в змозі цього заслужити.

— Це лише ваш вибір, — сказала Бесс. — Це твій вибір — бути з Едом, жити з ним. Твій вибір — щороку приїздити сюди з Ґетом, навіть знаючи, що він тут зайвий. Ти знаєш, як до цього ставиться тато, та попри це не тільки продовжуєш стосунки з Едом, а ще й демонстративно привозиш із собою його племінника, ніби зухвала дівчинка — заборонену іграшку. Весь час ти прекрасно розуміла, що робиш.

— Не смій говорити про Еда! — закричала Керрі. — Замовкни, просто замовкни!

Звук удару — Керрі дала Бесс ляпаса по губах.

Бесс пішла. Грюкнувши дверима. Мама теж пішла.

Ми з Ґетом сиділи на підлозі комори, тримаючись за руки. Намагаючись не дихати, намагаючись не рухатись, поки Керрі завантажувала тарілки до посудомийки.

ЗА КІЛЬКА ДНІВ дідусь покликав Джонні у свій кабінет у Клермонті. Попросив Джонні про послугу.

Джонні відмовився.

Дідусь сказав, що як Джонні цього не зробить, то залишиться без коштів на навчання.

Джонні сказав, що не втручається в особисте життя матері і що в такому разі він працюватиме як навіжений у місцевому громадському коледжі.

Дідусь викликав Тетчера. Джонні сказав Керрі.

Керрі попросила Ґета не приходити на вечерю в Клермонт. «Гарріса це дратує, — пояснила вона. — Для нас усіх буде краще, якщо ти поїси якісь макарони в Ред-Ґейті, або ж я можу попросити Джонні принести тобі тарілку з їжею. Ти ж усе розумієш, правда? Просто поки все владнається».

Ґет не розумів. Джонні теж.

Усі Брехуни припинили приходити їсти в Клермонт.

Незабаром Бесс попросила Міррен натиснути на дідуся щодо Уїндерміру. Вона мусила взяти Бонні, Ліберті й Тафта з собою і поговорити з ним у його кабінеті. «Вони — майбутнє родини», — так мала сказати Міррен. Оцінки Джонні та Кейді з математики не тягнуть на Гарвард, а Міррен — тягнуть. У Міррен підприємницький розум, у ній є все, що цінує дідусь. Джонні та Кейді надто легковажні. І поглянь на цих чудових дітей: милих білявих близнючок, веснянкуватого Тафта. Вони ж Синклери до самих кісток.

«Скажи так», — наполягала Бесс. Але Міррен відмовилася.

Бесс забрала її телефон, ноутбук, кишенькові гроші. Міррен не погоджувалася.

Якось ввечері мама спитала мене про Ґета.

— Дідусь знає, що між вами щось відбувається. Він незадоволений.

Я розповіла їй, що закохана.

Вона сказала не бути дурною.

— Ти ризикуєш своїм майбутнім, — пояснила вона. — Нашим будинком. Своєю освітою. Заради чого?

— Кохання.

— Курортна інтрижка. Дай хлопцеві спокій.

— Ні.

— Кохання не триватиме вічно, Кейді. І ти це знаєш.

— Ні, не знаю.

— Повір мені, це так.

— Ми — це не ти і тато, — нагадала я. — Ми — не ви.

Мама схрестила руки.

— Час подорослішати, Кейденс. Побачити нарешті світ таким, яким він є, а не таким, яким ти хочеш його бачити.

Я поглянула на неї.

Моя гарненька висока мама з гарним кучерявим волоссям і суворим жорстким ротом. Її вени ніколи не кровоточили. Її серце ніколи не вистрибувало, безпорадне, на газон.

Вона ніколи не танула, перетворюючись на калюжу. Вона тримала себе в руках. Завжди була нормальною. За будь-яку ціну.

— Заради атмосфери в нашій родині, — мовила вона нарешті, — ти повинна порвати з ним.

— Я цього не зроблю.

— Ти мусиш. І коли це станеться, переконайся, що дідусь знає. Скажи йому, що це нічого для тебе не означає і ніколи не означало. Скажи, що йому нема чого турбуватися через цього хлопця, а потім поговори з ним про Гарвард, і тенісну команду, і про майбутнє, яке відкривається перед тобою. Ти мене зрозуміла?

Я не розуміла і не хотіла розуміти.

Я вибігла з будинку і прибігла в Ґетові обійми. Кров із моїх ран текла просто на нього, але він не зважав.

ПІЗНІШЕ ТОГО Ж ВЕЧОРА Міррен, Ґет, Джонні та я пішли в сарай з інструментами. Ми знайшли молотки. Їх було лише два, тому Ґет вибрав гайковий ключ, а я — важкі садові ножиці.

Ми взяли статуетки зі слонової кістки: гусака з Клермонту, слонів з Уїндерміру, мавп із Ред-Ґейту і жабу з Каддлдауну. У темряві ми принесли їх на причал і били їх молотками, і гайковим ключем, і ножицями, поки вони не перетворилися на пил.