Ми здебільшого обідаємо на даху. Думаю, коли я хворію, вони теж там їдять.

Час від часу з даху скочується пляшка і скло розбивається. Щиро кажучи, ґанок завалено липкими від лимонаду скалками.

Над ними, принаджені цукром, літають мухи.

НАПРИКІНЦІ ДРУГОГО ТИЖНЯ я застаю Джонні у дворі за будуванням із конструктору «Лего», який він, напевне, знайшов у Ред-Ґейті.

Я принесла пікулі, сирні палички і залишки тунця, приготованого на грилі, з Нового Клермонту. Ми вирішили не забиратися на дах, адже нас лише двоє. Ми відкриваємо контейнери і розставляємо на краєчку брудного ґанку. Джонні розповідає, як він хоче побудувати Гоґвортс[19] із «Лего». Чи Зірку Смерті[20]. Або, чекай! Краще зробити з «Лего» тунця, щоб повісити в Новому Клермонті, коли вже там більше немає жодного опудала риби. Це воно. Шкода лише, що на цьому тупому острові замало «Лего» для такого утопічного проекту.

— Чому ти не писав мені після нещасного випадку? — питаю я.

Я не збиралася цього казати. Слова вирвалися самі.

— О, Кейді.

Тупо таке запитувати, але я хочу знати.

— А ти не хочеш натомість поговорити про «лего»-рибу? — підлещується Джонні.

— Я думала, можливо, тебе дратували ці листи. Ну, в яких я питала про Ґета.

— Ні, ні. — Джонні витирає руки об футболку. — Я зник, бо я телепень. Тому що не обмірковую своїх рішень, і бачив забагато фільмів у стилі екшн, і я, типу, їх шанувальник.

— Справді? Не думала про тебе так.

— Це незаперечний факт.

— Ти не був злий на мене?

— Я був просто тупий хрін. Але не злий. Злий — ніколи. Пробач, Кейденс.

— Дякую.

Він набирає жменю деталей і починає з’єднувати.

— А чому Ґет зник? Ти щось про це знаєш?

Джонні зітхає:

— Це вже інша історія.

— Він сказав, що я не знаю, який він насправді.

— Схоже на правду.

— Він не хоче говорити про нещасний випадок. І про те, що з нами сталося того літа. Він хоче вдавати, що все добре і нічого не було.

Джонні виклав детальки рядочками: блакитні, білі, зелені.

— Ґет паскудно повівся з Ракель, коли закрутив із тобою. Він знав, що це неправильно, і зненавидів себе за це.

— Зрозуміло.

— Він не хотів бути таким. Він хоче бути хорошим. Того літа він справді сердився на різні речі. Коли він не підтримав тебе, зненавидів себе ще сильніше.

— Думаєш?

— Здогадуюсь, — каже Джонні.

— А він із кимось зустрічається?

— Ой, Кейді… Він пихатий бовдур. Я люблю його, як брата, але він тебе не вартий. Знайди собі в Клермонті нормального хлопця з м’язами, як у Дрейка Лоґґергеда.

І він вибухає сміхом.

— Ніякої з тебе користі.

— Не можу заперечити, — відповідає він. — Але тобі краще прикрутити чутливість.

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЗАЧАРОВАНЕ ЖИТТЯ» Діани Вінн-Джонс.

Це одна з книжок циклу «Крестомансі», яку мама читала нам з Ґетом, коли нам було по вісім. Відтоді я перечитувала її кілька разів, але сумніваюся, що так само робив і Ґет.

Я розгортаю книжку й пишу на титульній сторінці: «Ґету з усім-усім. Кейді».

Я прямую до Каддлдауну наступного ранку, переступаю диски та брудні чашки. Стукаю в кімнату Ґета.

Тиша.

Я стукаю знову, прочиняю двері.

Колись тут була кімната Тафта. У ній повно ведмедиків і модельок човнів, а доповнюють картину стоси книжок у стилі Ґета, пакунки від чіпсів та розчавлені ногами кеш’ю. Напівпорожні пляшки соку та содової, CD-диски, коробка від скрабла, більшість фішок із якої розкидано по підлозі. Тут так само брудно, як і в усьому будинку, якщо не брудніше.

Хоч там як, його тут немає. Напевне, він на пляжі. Я лишаю книжку на подушці.

ТОГО ВЕЧОРА ми з Ґетом залишаємося на даху Каддлдауну вдвох. Міррен почувалася недобре, і Джонні повів її вниз, щоб вона випила чаю.

З Нового Клермонту долинають голоси та музика, там тітки з дідусем їдять чорничний пиріг і п’ють портвейн. Малеча дивиться кіно у вітальні.

Ґет ходить по схилу даху, згори вниз до ринви і назад нагору. Це здається небезпечним, упасти так просто, але він — безстрашний.

Нарешті я можу з ним поговорити.

Нарешті ми можемо не вдавати, що все гаразд.

Я добираю доречні слова, найкращий спосіб розпочати розмову.

Раптом він дістається місця, де я сиджу, за три великі кроки.

— Ти дуже-дуже вродлива, Кейді.

— Це через місячне сяйво. Додає краси всім дівчатам.

— Я завжди вважав і вважатиму тебе вродливою.

На тлі місяця видно лише його силует.

— У тебе є хлопець у Вермонті?

Звичайно ж, ні. Окрім нього, у мене ніколи не було хлопців.

— Мого хлопця звати Перкосет, — відповідаю я. — Ми дуже близькі. Минулого літа він навіть їздив зі мною до Європи.

— Боже.

Ґет дратується. Встає і знову йде до краю даху.

— Жартую.

Ґет повертається.

— Ти сказала, що нам не слід тебе жаліти.

— Так.

— А тепер видаєш отакі фразочки. «Мого хлопця звати Перкосет». Чи «Я роздивлялася блакитний італійський унітаз». І стає очевидно, що ти хочеш, аби всі тебе жаліли. І ми жаліли б, я жалів би, та ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило.

Я червонію. Він має рацію.

Я хочу, щоб люди мене жаліли.

І не хочу.

І хочу.

І не хочу.

— Пробач.

— Гарріс відправив тебе до Європи на два місяці. Думаєш, він коли-небудь відправить Джонні чи Міррен? Ні. І вже точно не мене. Просто подумай, перш ніж скаржитися на речі, про які інші мріють.

Мене пересмикує.

— Дідусь відправив мене до Європи?

— О, не починай, — каже Ґет із гіркотою в голосі. — Ти що, справді думала, що подорож оплатив твій батько?

Тієї ж миті я усвідомлюю, що він каже правду.

Звичайно ж, батько не платив за подорож. Він би ніяк не зміг. Викладачі коледжів не літають першим класом і не живуть у п’ятизіркових готелях.

Я так звикла до завжди повних комор на Бічвуді, до численних моторних човнів і персоналу, який безмовно смажить стейки і пере білизну, що навіть не думала про те, звідки взялися гроші на подорож.

Дідусь відправив мене до Європи. Навіщо?

Чому мама не поїхала зі мною, якщо то був подарунок дідуся? І чому тато взагалі прийняв його гроші?

— Перед тобою відкривається життя з купою можливостей, — каже Ґет. — Мене просто бісить, коли ти намагаєшся викликати співчуття.

Ґет, мій Ґет.

Він має рацію. Справді.

Але він також не розуміє дечого.

— Я знаю, мене ніхто не б’є, — кажу я, раптом відчуваючи, ніби виправдовуюся. — Знаю, що в мене купа грошей і гарна освіта. Їжа на столі. Я не вмираю від раку. Багато хто має гірше життя, ніж у мене. І я знаю, що мені пощастило побувати в Європі. Я не маю скаржитися і бути невдячною.

— Гаразд.

— Але послухай. Ти не знаєш, що це за біль. Не уявляєш. Це справді боляче. — Я кажу це і відчуваю, як сльоза біжить моїм обличчям, хоча я не схлипую. — Часом це дуже важко пережити. Багато разів я бажала радше померти, справді бажала, просто щоб біль припинився.

— Не бажала, — різко обриває Ґет. — Не бажала ти померти. Не кажи цього.

— Я лише хотіла, щоб біль минув, — продовжую я. — У ті дні, коли пігулки не допомагають. Я хочу, щоб він минув, і я зробила б що завгодно — справді що завгодно, — якби напевне знала, що це позбавить мене болю.

Запала тиша. Він іде до краю даху, відвернувшись від мене.

— І що ти тоді робиш? Коли так болить.

— Нічого. Я лежу, і чекаю, і нагадую собі знов і знов, що біль не триватиме вічно. Буде новий день, а після нього ще один. І одного дня я встану, і поснідаю, і знову почуватимуся добре.

— Іншого дня?

— Так.

Тепер він обертається і долає дах за два кроки. Раптом його руки обіймають мене, і ми міцно тримаємо одне одного.

19

Школа чародійства з фільмів про Гаррі Поттера.

20

Бойова космічна станція з кінофільмів «Зоряні війни».