Ізабель обдумувала план. Поїзд із Перта проходить раз на день аж в Олбані і раз на день з Олбані в Перт. Якщо почекати і в останню мить сісти на нього, можливо, є шанс, що ніхто не помітить її? Може, зникнення дитини не виявлять негайно? У Перті було б легше загубитися. Тоді вона могла б відправитися пароплавом у Сидней. Та навіть в Англію. Нове життя. Той факт, що в неї немає жодного шилінга і ніколи в банку не було рахунку, не зупиняв жінку. Вона спостерігала за дочкою і прораховувала наступні дії.

Гаррі Ґарстоун гупав у двері Ґрейсмарків. Зазирнувши у вікно, щоб дізнатися, хто це прийшов о такій порі, Білл відчинив двері.

— Пане Ґрейсмарку, — сказав констебль і рішуче кивнув.

— Доброго вечора, Гаррі! Що привело вас сюди?

— Офіційна справа.

— Зрозуміло, — сказав Білл, готуючись до гірших новин.

— Я шукаю панну Ронфельдт.

— Ханну?

— Ні, її дочку. Ґрейс.

Коли Білл зрозумів, що мова йде про Люсі, то запитально поглянув на поліцейського.

— Вона у вас? — запитав Ґарстоун.

— Звичайно, що ні. Чому вона?..

— У Ханни Ронфельдт її немає. Дівчинка зникла.

— Ханна загубила її?

— Або її викрали. Ваша дочка вдома?

— Так.

— Точно? — перепитав поліцейський злегка розчаровано.

— Так, я впевнений.

— І була вдома весь день, так?

— Ні, не весь. До чого ви ведете? Де Люсі?

Віолетта підійшла й стала позаду Білла.

— Що там ще трапилося?

— Мені потрібно побачити вашу дочку, пані Ґрейсмарк, — сказав Ґарстоун. — Не могли б ви покликати її, будь ласка?

Неохоче Віолетта підійшла до кімнати Ізабель, але там нікого не було. Вона поспішила на задній двір, де побачила на садовій гойдалці доньку, що втупилася в одну точку.

— Ізабель! Тут Гаррі Ґарстоун!

— Що йому потрібно?

— Думаю, тобі краще вийти до нього, — сказала Віолетта. Щось у її тоні змусило Ізабель піти за матір’ю до вхідних дверей.

— Доброго вечора, пані Шерборн! Я тут щодо Ґрейс Ронфельдт, — почав Ґарстоун.

— Що з нею? — запитала Ізабель.

— Коли ви востаннє її бачили?

— Вона не була з дівчинкою, відколи повернулася, — заперечила Віолетта, однак потім виправилася: — Вони… випадково зустрілися в крамниці пана Мушмора, але тільки один раз.

— Це правда, пані Шерборн?

Ізабель мовчала, тому відповів батько:

— Звичайно, що правда. Ви думаєте, вона…

— Ні, тату. Насправді я бачила її.

Вражені батьки обернулися до Ізабель.

— У парку, три дні тому. Ґвен Поттс приводила її до мене. — Ізабель подумала, чи продовжувати. — Я не шукала її. Ґвен сама привела її до мене, клянусь. А де Люсі?

— Пропала. Зникла.

— Коли?

— Я думав, що ви могли б сказати це мені, — відповів поліцейський. — Пане Ґрейсмарк, ви не заперечуєте, якщо я тут розглянуся? Просто щоб переконатися.

Білл збирався заперечити, але новини від Ізабель схвилювали його.

— Ми нічого не приховуємо. Робіть, що вважаєте за потрібне.

Поліцейський, котрий і досі пам’ятав, як отримав тростиною від Білла Ґрейсмарка за списування на контрольній з математики, влаштував справжнє шоу, відкриваючи шафи з одягом та заглядаючи під ліжка, хоча він трохи нервував, наче все ще боявся, що директор може всипати йому різок. Нарешті він повернувся в передпокій.

— Дякую! Якщо побачите її, не забудьте сповістити нас.

— Сповістити вас? — обурилася Ізабель. — Хіба ви не почали пошуки? Чому ви вже її не шукаєте?

— Це не ваша турбота, пані Шерборн.

Щойно Ґарстоун пішов, Ізабель обернулась до батька.

— Тату, ми повинні знайти її! Де ж вона може бути? Я мушу йти…

— Стримайся, Із. Давай я спершу розпитаю Вернона Накі. Я зателефоную у відділок і довідаюся, що там відбувається.

Розділ 33

З найперших днів на Янусі дівчинка зіткнулася з екстремальними умовами людського життя і сприймала їх як норму. Хто знає, які підсвідомі спогади про свою першу подорож на острів та про події, що призвели до цього, залишилися в її голові? Навіть якщо ці спомини повністю стерлися, її життя на маяку, у світі, населеному лише трьома особами, просочилося в саме її єство. Зв’язок дитини з подружжям, що ростило її, безсумнівно, був міцним. Вона не могла назвати відчуття втрати їх горем. Для опису туги і відчаю дитина не знаходила слів.

Але вона до болю прагнула бути з мамою й татком, марніла без них, проводила свої дні, постійно думаючи про них, навіть зараз, коли була на материку вже стільки тижнів. Вона, напевно, зробила щось дуже нечемне, якщо мама так плакала. А та жінка з темним волоссям і темними очима, яка стверджувала, що то вона її справжня мама… Брехати не можна. Але чому та сумна леді продовжувала всім розповідати таку велику брехню? І чому дорослі дозволяли їй це робити?

Дівчинка знала: мама тут, у Партаґезі. Їй було відомо, що погані люди забрали татка, але вона не відала куди. Вона чула слово «поліція» багато разів, однак не дуже розуміла, що це таке. Вона підслухáла багато розмов. Люди на вулиці бурмотіли: «Який жах. Яка жахлива ситуація». Ханна сказала, що вона ніколи більше не бачитиме маму.

Янус величезний, але дівчинка знала кожен його дюйм: пляж Утрачених Надій, бухта Спокою, хребет Вітрів. Татко завжди говорив: щоб потрапити додому, потрібно знайти маяк. Вона багато разів чула, що Партаґез — невелике містечко.

Поки Ханна була на кухні, а Ґвен кудись пішла, дівчинка ввійшла до своєї кімнати. Вона розглянулася. Обережно застібнула сандалі. Поклала в наплічник малюнок маяка з мамою, татком і Лулу. Додала туди яблуко, яке та дама дала їй уранці, та прищіпки, котрими гралася, наче ляльками.

Вона тихо зачинила двері й вийшла на задній двір. Пройшла біля живоплоту, поки не виявила вузьку щілину, крізь яку могла проскочити. Дівчинка бачила маму в парку. Вона піде туди і знайде її. Вони відшукають татка й вирушать додому.

Дитина взялася до виконання свого плану надвечір. Сонце спускалося до небокраю, і тіні дерев витягувалися, наче гума, до неймовірних розмірів.

Пролізши крізь живопліт, дівчинка потягнула наплічник по землі крізь низькі чагарники, що росли за будинком. Звуки тут настільки відрізнялися від тих, що були на Янусі! А скільки тут пташок, котрі перекликаються одна з одною. Що далі вона заходила, то густішими ставали чагарі і зеленішою — рослинність. Вона не злякалася сцинків, чорних і швидких лускатих ящірок, які шмигали підліском. Сцинки не заподіють їй болю, дівчинка добре це знала. Однак їй не було відомо, що тут, на відміну від Януса, не всі чорні створіння, котрі ковзають у траві, — ящірки. Вона не знала про життєво важливі відмінності між ящірками з ніжками і без них. Вона ніколи не бачила змію.

До того часу як маленька дівчинка прийшла в парк, настали сутінки. Вона підбігла до лавки, але не знайшла жодних слідів мами. Тягнучи за собою наплічник, дитина всілась на лаву і почала вдивлятися у безлюдний парк. Вона дістала побите під час подорожі яблуко й надкусила його.

У цей момент кухні Партаґеза були зайняті сварливими матерями та голодними дітьми. Діти відмивали руки й обличчя, брудні від гарцювання поміж дерев чи прогулянок узбережжям. Батьки дозволяли собі холодне пиво, а матері наглядали за каструлями, де варилася картопля, і за духовками, де мліло тушковане м’ясо. Наприкінці кожного дня сім’я збиралася разом.

А темрява щосекунди сильніше насичувала небо, поки тіні вже більше не спадали зверху, а піднімалися із землі й цілковито заповнювали повітря. Люди, повертаючись до своїх будинків, передавали ніч її володарям: цвіркунам, совам, зміям. Світ, який не змінився за сотні тисяч років, прокидався та діяв, наче денне світло, люди і всі зміни, що вони їх спричинили, були тільки ілюзією. На вулицях не залишилося ні душі.

Перш ніж сержант Накі прибув до парку, він знайшов на лавці лише наплічник та огризок яблука зі слідами маленьких зубів, по якому вже повзали мурахи.