— Ну що ж, ти мені передав. — Вона повільно підвелася на ноги. — Я проведу тебе до виходу.

— Але… — здивувався Блуї.

— Але що?

— Що мені переказати йому? Якесь повідомлення або щось? — Вона нічого не відповіла. — Він завжди був добрий до мене, пані Шерборн… І ви…

— Саме через це, — відповіла вона, проводжаючи його до вхідних дверей.

Коли жінка зачинила їх за ним, то вся затрусилася, притулившись обличчям до стіни.

— О, Ізабель, сонечко! — вигукнула мати. — Ходи, приляж, моя дівчинко, — сказала вона і повела її до кімнати.

— Мене зараз знудить, — промовила Ізабель, і Віолетта саме вчасно підставила стару порцелянову миску дочці на коліна.

Білл Ґрейсмарк пишався тим, що добре знається на людях. Як директор, він спостерігав за характером людини в процесі формування. Чоловік рідко помилявся в тому, хто досягне успіху в житті, а хто попаде в суточки. Ніщо не вказувало на те, що Том Шерборн — брехун або жорстока людина. Просто при спогляданні Тома з Люсі було зрозуміло, що дитина взагалі його не боїться. І він не міг би знайти для дочки більш люблячого чоловіка.

Але, втративши єдину можливу онуку, Білл усю прихильність звернув на свою єдину живу дитину. Його інстинктивні судження диктувалися голосом крові. Лише Бог знає, через який гіркий досвід він дійшов до цього.

— Це страшно, Верноне, просто жахливо. Бідна Ізабель сама не своя, — сказав пан Ґрейсмарк, коли вони сиділи в закутку паба.

— Якщо вона даватиме свідчення проти Тома, — відгукнувся Накі, — їй нічого хвилюватися.

Білл запитально поглянув на поліцейського.

— Вона не несе кримінальної відповідальності за все, що Том примушував її робити. Через це їй просто необхідно розповісти про свій погляд на всю історію. Вона може свідчити в цій справі, але ми не можемо примусити Ізабель робити це, — пояснив Накі. — Її свідчення можуть бути прийняті як докази. Суд поставиться до неї так, як і до інших свідків. Та не можна змусити дружину свідчити проти чоловіка. І, звичайно, у нього є право зберігати мовчання. Ми не в змозі змусити його сказати що-небудь проти неї, якщо він не хоче і якщо абсолютно ясно дав зрозуміти, що не скаже ані слова. — Поліцейський зробив паузу. — А Ізабель… Вона колись відчувала якесь занепокоєння щодо дитини?

Білл кинув погляд на нього.

— Верноне, давай не будемо відхилятися від справи.

Накі пропустив це повз вуха. Він розмірковував уголос:

— Знаєш, доглядач маяка — відповідальна посада. Уся наша країна, а, якщо поглянути з іншого боку, то й увесь світ залежить від таких людей, їхньої чесності та порядності. Не можна, щоб хтось із них фальсифікував важливі дані, примушував дружину до вчинення злочину. Не кажучи про те, що він міг зробити з Френком Ронфельдтом, перш ніж поховав його. — Вернон помітив тривогу на обличчі Білла, однак продовжував: — Ні, краще відразу покласти край таким речам. Виїзний суддя приїде за кілька тижнів для попереднього слухання. Враховуючи те, що Шерборн сказав на цей час… Його, напевно, відправлять в Олбані, де в суду є повноваження накладати жорсткіші покарання. Або, якщо все піде геть кепсько, то Шерборна перевезуть у Перт. Спреґґ шукає найменший натяк, що той чоловік був живий, коли прибув на Янус. — Вихиливши кухля, Вернон додав: — Багато тобі не скажу, Білле, та нічого доброго хлопцю не світить.

— Любиш книжки, рідненька? — наважилася запитати Ханна.

Жінка пробувала будь-які способи, що спадали їй на думку, щоб прокласти місток до дочки. Дитиною вона сама полюбляла розповіді, й один з небагатьох спогадів про маму, які ще не стерлися з пам’яті Ханни, — це те, як одного сонячного дня на травичці у Бермондсі вона читала «Казку про кролика Пітера». Вона чітко пам’ятала мамину блідо-блакитну шовкову блузку, особливий квітковий аромат її парфумів. І мамину посмішку — найдорожчий скарб.

— Що це за слово? — запитувала вона Ханну. — Ти ж знаєш це слово, правда?

— Морква, — гордо відповіла Ханна.

— Ханно, яка ж ти розумниця! — посміхалася матуся. — Ти схоплюєш усе на льоту.

Спогад обривався, як кінець розповіді, і вона прокручувала його знову, знову й знову.

Тепер жінка намагалася тією ж книжкою принадити Ґрейс.

— Бачиш? Це казка про кролика. Ходи, прочитаємо разом!

Але дитина дивилася на неї спідлоба.

— Я хочу до мами. Я ненавиджу цю книжку!

— Слухай, ти ж навіть не подивилася на неї. — Ханна зітхнула й зробила нову спробу. — Просто одну сторінку. Давай прочитаємо одну сторінку, і якщо тобі не сподобається, то перестанемо.

Дівчинка вихопила книжку з її рук і кинула в Ханну, кутик улучив у щоку біля самого ока. Тоді Ґрейс метнулася до виходу з кімнати, пролетівши повз Ґвен, яка заходила.

— Гей, панянко! — промовила Ґвен. — Що ти зробила з Ханною? Повернись і попроси вибачення!

— Залиш її, Ґвен, — сказала Ханна. — Вона ненавмисне. Це просто випадковість. — Жінка підняла книжку і дбайливо поклала її на полицю. — Я тут подумала, може, на вечерю приготувати курячий суп. Усі люблять курячий суп, так? — запитала вона не зовсім впевнено.

Через кілька годин, стоячи на колінах, вона витирала суп, який її дочка виблювала на підлогу.

— Якщо добре подумати, то що ми про нього знаємо? Всі розповіді про те, що він із Сиднея, можуть бути вигадкою. Напевно нам відомо лише те, що він точно не з Партаґеза. — Віолетта розмовляла з Біллом, поки їхня дочка благополучно спала. — Що він за людина? Дочекався, коли Ізі не змогла жити без дитини, а тоді відібрав її. — Очі жінки розглядали фотографію внучки. Вона забрала її з полиці над каміном і ховала в нижній шухляді комода під постільною білизною.

— Добре, Ві, до чого ти ведеш? Га?

— Заради Бога! Навіть якщо він не тримав рушницю біля її голови, він все одно відповідальний за це. Вона була явно сама не своя, втративши третю дитину. Хто звинувачуватиме її за це… Він мав дотримуватися правил тоді, якщо і справді хотів це зробити. А не задкувати через багато років, коли історія зачепить стількох людей. Білле, ми живемо з тими рішеннями, що самі приймаємо. Це і є хоробрість. Відповідати за наслідки своїх помилок.

Білл нічого не сказав, і, переставляючи мішечки з лаванди, вона продовжувала:

— Це неначе втирати сіль у рану, поставити власну нечисту совість вище того, що стане з Ізабель, Люсі чи, — вона поклала свою руку на чоловікову, — з нами, якщо на те пішло. Він узагалі про всіх нас не думав. Наче ми досі недостатньо настраждалися. — В її очах блиснули сльозинки. — Наша маленька онука. Уся та любов… — Жінка повільно закрила шухляду.

— Ві, люба! Я знаю, що тобі важко, знаю, — сказав чоловік і, притуливши до себе дружину, помітив, що її волосся густо вкрилося сивиною. Вони стояли, обіймаючись, Віолетта плакала, а Білл промовив: — Я був таким дурнем, коли повірив, що погані дні закінчилися. — Раптом він також схлипнув і обійняв дружину ще міцніше, наче це справді могло захистити його сім’ю від нових потрясінь.

Прибравши підлогу і дочекавшись, коли дочка нарешті заснула, Ханна сіла біля маленького ліжка й почала розглядати її. Удень зробити це неможливо. Ґрейс ховала обличчя, якщо думала, що за нею спостерігають. Вона поверталася спиною або вибігала в іншу кімнату.

Тепер, при світлі єдиної свічки, Ханна могла розгледіти кожну рисочку, й у вигині щоки, у формі брів вона бачила Френка. Її серце заскиміло. Вона майже повірила, що коли заговорить до сплячої фігури, то їй відповість Френк. Відкидаючи тіні, котрі рухалися в такт дихання дівчинки, полум’я вловлювало золотистий відблиск її волосся або блискучу тонку ниточку слини, що стікала з кутика напівпрозорого рожевого ротика.

Ханна повільно усвідомила, що в глибині душі мріє, щоб Ґрейс могла так спати декілька днів чи навіть, у разі потреби, кілька років, поки спогади про всіх тих людей, про те життя не відступлять. Жінка відчувала всередині своєрідну порожнечу, яка з’явилася, коли вона вперше побачила муку на обличчі поверненої дитини. Якби тільки тут був Френк. Він знав би, що робити, як через це пройти. Хоча життя збивало його з ніг стільки разів, чоловік завжди підводився з посмішкою і без будь-яких образ.