— Лікар сказав, що з дівчинкою все гаразд, — сказав він і стишив голос: — Ізабель, ми маємо намір відвести дитину до матері. Я був би вдячний, якщо ти не станеш ускладнювати ситуацію. Може… хочеш попрощатися з нею?

— Будь ласка! Не робіть цього!

— Не ускладнюй усе. — Вернон Накі, який протягом багатьох років спостерігав за станом Ханни Ронфельдт, переконаний, що вона зігріває себе марними надіями, тепер дивився ось на цю жінку і відчував те саме.

Вважаючи, що в маминих руках вона знову в безпеці, дитина міцно схопилася за Ізабель, яка поцілувала її в щочку, не в змозі відійняти губи від м’якої шкіри. Гаррі Ґарстоун схопив дівчинку за талію і висмикнув з материних обіймів.

Хоча останню добу все до цього йшло й Ізабель боялася цього з дня, коли вона вперше побачила Люсі ще немовлям, у неї всередині щось обірвалося.

— Будь ласка! — благала вона крізь сльози. — Змилосердьтеся! — Її голос луною повертався від голих стін. — Не забирайте моєї дитини!

Коли дівчинку відірвали від неї, Ізабель знепритомніла й важко повалилася на кам’яну підлогу.

Ханна Ронфельдт не могла всидіти на місці. Вона то позирала на свій годинник, то на той, що на каміні, то перепитувала сестру, всіма способами намагаючись пришвидшити час. Човен відправився на Янус учора вранці, і кожна хвилина відтоді, здавалося, тягнеться як ніколи довго.

Їй майже не вірилося, що найближчим часом вона знову триматиме в руках свою дочку. Ще з моменту, коли Ханна почула про брязкальце, жінка уявляла собі повернення дитини. Обійми. Сльози. Посмішки. Нарвавши в садку плюмерій, вона прикрасила ними дитячу кімнату. Їх аромат наповнив маленький будиночок. Посміхаючись і наспівуючи, Ханна витерла пил, прибрала, посадила на комод ляльки. Тоді в неї закралися сумніви: а що дитина їстиме? Вона відправила Ґвен по яблука, молоко й солодощі. Коли сестра пішла, Ханна раптом задумалася, що, можливо, варто дати дівчинці щось іще. Оскільки вона майже не їла, то пішла до сусідки, пані Дарнлі, у якої було п’ятеро малюків, щоб довідатися, чим можна годувати дитину у віці Ґрейс. Фанні Дарнлі, яка завжди любила попліткувати, відразу ж розповіла пану Келлі в бакалійній крамниці, що Ханна з’їхала з глузду й готувала для привидів. Новину про дівчинку знали ще не всі.

— Не хотілося б говорити погано про своїх сусідів, але, напевно, є причина, чому існують божевільні? Я не в захваті від того, що поблизу від моїх дітей живуть люди, яким бракує клепки. На моєму місці ви б відчували те саме.

Телефонний дзвінок був формальним.

— Вам потрібно зайти до нас особисто, пане Ґрейсмарк. У нас ваша дочка.

Білл Ґрейсмарк прибув у поліційний відділок пополудні в стані розгубленості. Після телефонного дзвінка в його уяві виникло тіло Ізабель, що лежало на плиті, чекаючи, поки його заберуть. Він майже не розібрав інших слів, які лунали зі слухавки телефонного апарата, що його недавно підключили. Смерть здавалася йому найочевиднішою причиною дзвінка. Тільки не третя дитина! Він же не міг утратити всіх своїх дітей, безумовно, Бог цього не допустить. Білл не розумів, до чого тут дитина Ронфельдтів і що там із Томом і тілом.

У відділку його провели в задню кімнату, де на дерев’яному стільці сиділа його дочка, поклавши руки на коліна. Він був настільки впевнений у її смерті, що, коли угледів Ізабель, на його очах виступили сльози.

— Ізабель! Люба! — прошепотів він, обійнявши її. — Я думав, що більше ніколи не побачу тебе знову.

Йому знадобилося кілька секунд, щоб помітити, в якому вона стані: донька не обійняла його у відповідь і не дивилася на нього. Вона знову впала в крісло, млява і бліда.

— Де Люсі? — запитав він, спершу в дочки, потім у констебля Ґарстоуна. — Де маленька Люсі? І Том? — Його розум знову швидко запрацював: напевно, вони потонули. Вони…

— Пан Шерборн у камері, сер. — Поліцейський поставив штамп на документі, що лежав на столі. — Його передадуть в Олбані після попереднього слухання.

— Попереднього слухання? Що за чорт? Де Люсі?

— Дитина з матір’ю, сер.

— Дитина явно не з матір’ю! Що ви з нею зробили? Що все це означає?

— Схоже, справжня мати дитини — пані Ронфельдт.

Білл вирішив, що, мабуть, не розчув слів Ґарстоуна й продовжив:

— Я вимагаю, щоб ви негайно звільнили мого зятя!

— Боюся, я не можу цього зробити, сер. Пан Шерборн перебуває під арештом.

— Арештований? Якого чорта?

— Поки що за фальсифікацію даних Співдружності. Порушення обов’язків державного службовця. Це тільки початок. Потім — викрадення дитини. І залишається той факт, що ми відкопали тіло Френка Ронфельдта на Янусі.

— Чи ви при розумі? — Білл повернувся до дочки, раптом розуміючи її блідість і відсутній погляд. — Не турбуйся про це, люба. Я з усім розберуся. Що б там не було, очевидно, все це жахлива помилка. Я докопаюся до суті.

— Не думаю, що ви розумієте, пане Ґрейсмарку, — почав поліцейський.

— Правду кажете, чорт, я не розумію. І ви за це заплатите сповна! Затягнули мою дочку в поліційний відділок через якусь безглузду історію. Звели наклеп на мого зятя. — Він повернувся до доньки. — Ізабель, скажи йому, що все це нісенітниця!

Вона сиділа тихо, з померклим поглядом. Поліцейський відкашлявся.

— Пані Шерборн відмовляється давати свідчення, сер.

Том відчув, як на нього тиснула тиша камери, така ж густа й плинна, мов ртуть. Досі його життя формував плескіт хвиль, шум вітру і ритм світла. Раптом усе припинилося. Він прислухався до птаха-бича, що високо в евкаліптових деревах піснею проголошував свою територію, не звертаючи уваги ні на що.

Самотність була знайома Томові, вона нагадала йому той час на Янусі, коли він жив на острові сам. Здавалося, роки, проведені з Ізабель і Люсі, він просто собі вигадав. Потім чоловік засунув руку в кишеню, витягнув бузкову атласну стрічку і згадав, як Люсі з усмішкою передала її йому, коли та зісковзнула. «Потримай, татку, будь ласка». Коли Гаррі Ґарстоун намагався конфіскувати її у відділку, втрутився Накі: «Хлопче, заради Бога. Та не задушить він нас нею!» І Том спокійно склав і сховав стрічку.

Жаль, який Том відчував через скоєне, поєднувався з глибоким полегшенням. Та ці дві протилежні фізичні сили, що створювали незрозумілу реакцію, здолала третя, сильніша — усвідомлення того, що він позбавив дитини власну дружину. Він почувався так, наче його заживо підвісили на м’ясний гачок. Напевно, схожі відчуття були й у Ханни Ронфельдт, Ізабель переживала це багато разів, і ця участь спіткала її знову. Тепер він не розумів, як міг завдавати коханій жінці таких страждань. Що, до чорта, він накоїв!

Том щосили намагався все це зрозуміти: чому вся його любов набула дивної неправильної форми, наче промінь світла, що заломлювався й викривлявся в складній системі лінз.

Вернон Накі знав Ізабель змалку. Її батько вчив п’ятьох його дітей.

— Найкраще, що можна зробити, — це забрати її додому, — серйозно сказав він Біллу. — Я поговорю з нею завтра.

— Але про що…

— Просто забери її додому, Білле. Забери бідолашну додому.

— Ізабель, люба! — Мати обняла дочку, щойно та ввійшла в будинок. Віолетта Ґрейсмарк також не розуміла, що відбувається, але, побачивши, у якому стані донька, не посміла розпитувати. — Ліжко вже розстелене. Білле, піди принеси її сумку.

Ізабель рушила у свою кімнату, нічого довкола не помічаючи. Віолетта посадила її в крісло, потім поспішила на кухню й повернувся зі склянкою.

— Тепла вода й бренді. Щоб заспокоїтися, — сказала вона.

Ізабель механічно випила напій і поставила порожню склянку на журнальний столик.

Віолетта принесла коц та накрила її коліна, хоча в кімнаті було зовсім тепло. Ізабель стала гладити вовну, водячи вказівним пальцем по лініях картатого узору. Вона була настільки зосереджена, що, здавалося, не чула, коли мати запитала: