— Попри всю повагу до вас, звідки мені, в чорта, знати?

— Годі вже цих розмов, дякую вам. Тут присутні дами!

— Перепрошую, — зморщив губи Накі. — Запевняю вас, ми будемо вести розслідування.

— Як саме? — не вгавав Септимус.

— Ми… тобто я… Ось вам моє слово, що так і буде.

Серце Ханни обірвалось. Буде саме так, як і до того. Вона все ще допізна засиджувалась, дивлячись на скриньку, чекаючи на знак.

— Так, мені потрібно сфотографувати ось це, Берні, — промовив констебль Лінч. Стоячи за прилавком фотостудії Ґатчера, він вийняв срібне брязкальце зі своєї фетрової сумки.

Берні Ґатчер скоса подивився на нього.

— Відколи це ти цікавишся дітьми?

— Відколи стало очевидно, що це речовий доказ, — відповів той.

Минув деякий час, поки фотограф налаштував своє обладнання, а Лінч озирнувся, роздивляючись портрети на стінах, які демонстрували ракурси та рамки. Його пильний погляд беземоційно проглянув фото місцевої футбольної команди, Гаррі Ґарстоуна з матір’ю, Білла та Віолетти Ґрейсмарків з їхньою дочкою та онукою.

Декілька днів після того фотографія належним чином була прикріплена на дошці оголошень усередині та ззовні поліційного відділку — брязкальце поряд з лінійкою, тут же розмістили прохання, якщо хтось упізнає його, прийти до відділку. Поряд було оголошення від Септимуса Поттса, есквайра, про те, що винагорода за інформацію, яка допоможе безпечно повернути його онуку Ґрейс Еллен Ронфельдт додому, тепер сягає трьох тисяч гіней і що всі контакти будуть триматися в суворій таємниці.

В околицях Партаґеза за тисячу гіней можна було купити ферму. А з трьома тисячами не варто й казати, які можливості відкривалися.

— Ти впевнений? — запитала мати Блуї, походжаючи кухнею, її голова була в бігудях, що їх жінка не зняла після сну. — Подумай, хлопче, заради Бога!

— Ні, я не впевнений, не до кінця впевнений, адже це було так давно. Але я ніколи не бачив нічого, що сяяло б так в дитячому ліжечку. Його руки трусилися, коли він скручував цигарку, і він возився із сірником, поки запалив його. — Мамо, що мені робити? — Краплі поту виступили на його чолі під рудими кучерями. — Я про те, що, можливо, немає сенсу в усьому цьому. Чи, напевно, мені це наснилося. — Блуї сердито згорнув цигарку й промовив: — Може, слід почекати наступної поїздки на острів і поговорити з ним тоді відверто й чесно, як чоловік із чоловіком.

— Як осел з чоловіком, це точніше. Ти більший бовдур, ніж я думала, якщо так хочеш учинити. Три тисячі гіней! — І вона показала три пальці, тицяючи їх сину в лице. — Три тисячі гіней — це більше, ніж ти заробиш на тому забутому Богом катері за сотню років!

— Але ж ми зараз говоримо про Тома! І про Ізабель. Ніби це вони зробили щось недобре. І навіть якщо це та сама іграшка, її просто могло винести на берег, а вони її знайшли. Ти навіть не уявляєш, що приносять хвилі на берег Януса. Одного разу Том знайшов вогнепальну зброю! І коня-гойдалку.

— Не дивно, що Кітті Келлі залишила тебе з гарбузом. Ні краплі амбіцій та здорового глузду!

— Ма! — Блуї вколола материна насмішка.

— Вдягни чисту сорочку. Ми їдемо до поліційного відділку.

— Але ж ідеться про Тома. Він мій товариш!

— Ідеться про три тисячі благословенних гіней! І якщо ти не будеш першим, старий Ральф Еддикот може прийти туди й розказати їм таку саму історію. — А потім вона додала: — А Кітті Келлі не буде кривити носа, дивлячись на чоловіка з такими грошима, правда? Отже, тепер причешись. І викинь ту нещасну цигарку.

Розділ 24

Том не повірив власним очам, коли помітив катер «Віндворт Спірит», що з’явився відразу після циклону, який пронісся вздовж західного узбережжя Австралії. Він покликав Ізабель, щоб пересвідчитись, чи вона бачить те саме. Вони лише тиждень як повернулися на Янус. Судно мало з’явитися аж у середині березня і забрати їх на материк перед від’їздом до Пойнт-Мур. Можливо, на шляху в інше місце були проблеми з двигуном? А може, Ральфа та Блуї поранило в такий шалений шторм?

Море було дуже неспокійним, і екіпаж щосили намагався, не пошкодивши катер, пришвартувати його біля причалу.

— У шторм будь-який порт згодиться, правда, Ральфе? — прокричав Том проти вітру, коли човен швартувався до пірса, але старий не відповідав.

Коли замість Блуї на кормі Том упізнав незгарбну постать Невіла Віттніша, його здивування зросло ще більше. За ним з’явилися четверо поліцейських.

— Заради Бога, Ральфе! Що трапилось?

Той знову не відповів. Том похолонув. Він подивився на схил і побачив Ізабель, яка поступово віддалялась назад, за межі видимості пристані. Один поліцейський ішов, похитуючись по трапу, ніби п’яний, і минув деякий час, поки він звик до статичної поверхні під ногами. Інші йшли слідом за ним.

— Томас Едвард Шерборн?

— Так, усе правильно.

— Сержант Спреґґ, поліція Олбані. Це мій помічник, констебль Страґнелл. Сержанта Накі та констебля Ґарстоуна ви маєте пам’ятати з відділку в Партаґезі.

— Не сказав би, що пам’ятаю.

— Пане Шерборне, ми тут щодо справи Френка Ронфельдта та його доньки Ґрейс.

Це було наче удар у грудну клітку, і Том не міг тепер навіть дихати. Його шия скам’яніла, а обличчя миттю стало восково-блідим. Чекання закінчилося. Це було так, ніби ти нарешті отримуєш команду для наступу після багатьох днів очікування в окопах.

Сержант щось витягнув із кишені. Це був аркуш паперу, який ураз затріпотів від поривів вітру. Тримаючи його двома руками, сержант показав аркуш Шерборну і запитав:

— Ви впізнаєте це, сер?

Том упізнав фотографію брязкальця. Він подивися на пагорб. Поки обдумував свою відповідь, Ізабель зникла. Том шукав точку опори: після цього повернення назад уже не буде.

Він глибоко вдихнув, ніби позбувся тягаря, і опустив голову із заплющеними очима. Потім відчув торкання руки до свого плеча. Це був Ральф.

— Томе, Томе, синку… Що, в біса, тут відбувається?

Поки поліція на самоті допитувала Тома, Ізабель відійшла до маленьких хрестів біля пагорба. Кущі розмарину так само, як її думки, то з’являлись, то зникали перед очима. Вона трусилася, згадуючи момент, коли найнижчий і наймолодший поліцейський поважно показував їй фото. Він не міг не зауважити широко розплющені очі жінки та її прискорене дихання.

— Хтось надіслав цю іграшку пані Ронфельдт минулого тижня.

— Минулого тижня?

— Скидається, ніби це була та сама людина, що надіслала їй листа два роки тому.

Ця остання новина взагалі збила її з пантелику.

— Ми поставимо вам кілька запитань після того, як поговоримо з вашим чоловіком, але, — і він ніяково стенув плечима, — вам не варто відходити надто далеко звідси.

Ізабель дивилася на скелі: там так легко дихати, а їй не вистачало повітря, коли вона уявляла Люсі, котра спить пополудні, а в сусідній кімнаті поліція допитує її батька. Вони заберуть дівчинку. Думки Ізабель мчали із шаленою швидкістю: вона може сховати її десь на острові. Вона може… може попливти на човні з Люсі. Жінка швидко розрахувала — рятувальний човен завжди споряджений і готовий відплисти будь-якої хвилини. Вона могла забрати Люсі… але куди? Будь-куди, це неважливо. Вона візьме дівчинку на човен і попливе з острова, перш ніж хтось зрозуміє, що їх нема. І якщо вони потраплять у правильну течію, то можуть попрямувати на північ. …Ізабель уявляла, як вони вдвох причалять десь поблизу Перта, разом і в безпеці. Логіка втручалася, щоб нагадати їй про ризик південних течій і неминучу смерть у Південному океані. Не відкладаючи, жінка розглядала інший варіант. Вона здатна заприсягтися, що це її дитина і що шлюпка принесла два мертвих тіла, а вони взяли тільки брязкальце. Вона хапалася за будь-яку можливість, навіть найабсурднішу.

Та сама нав’язлива думка повернулася: «Я мушу запитати Тома, що робити».