— Яку провину?

— Що?

— Про яку провину ти кажеш? Ти її мені поясниш? Звідки, в біса, надійшли ці гроші? І що, чорт забирай, вони можуть залагодити?

— Знаєш, ти не повинен робити таких швидких висновків…

— Мені начхати на гроші! — майже загорлав я. — Мені потрібна картина! Де картина?

— Якщо ти зачекаєш бодай секунду й перестанеш вигадувати…

— Звідки надійшли ці гроші? З якого джерела? Від Білла Ґейтса? Санта-Клауса? Від зубної феї?

— Припини. Ти як твій батько, забагато драматизму.

— Де картина? Що ти з нею зробив? Вона зникла? Ти її продав?

— Ні, звичайно. — Він рвучко відсунув стілець — Господи, Поттере, заспокойся. Звичайно ж, я її не продав. Як би я міг?

— Я не знаю! Як я можу знати? Навіщо ти все це затіяв? Який у цьому був сенс? Чому я сюди з вами приїхав? Навіщо ти приволік мене сюди? Щоб я допоміг тобі вбивати людей? Так чи ні?

— Я нікого не вбивав у своєму житті, — гордо відказав Борис.

— О Боже. Ти це щойно сказав? Ти хочеш, щоб я засміявся? Ти справді сказав, що ти ніколи…

— То була самооборона. Ти це знаєш. Я не полюю на людей задля розваги, але я спроможний себе захистити в разі потреби. А ти, — сказав він владним голосом, — спровадивши на той світ Мартіна, крім того факту, що якби він залишився живий, то тут не було б ані мене, ані тебе…

— Ти зробиш мені послугу? Може, ти заткнешся? Може, ти трохи відійдеш убік? Бо я тепер не хочу ані бачити тебе, ані дивитись на тебе.

— Якби поліція знала, що ти вколошкав Мартіна, вони нагородили б тебе медаллю, і так учинили б багато інших, невинних людей, які втратили життя через нього.

— Або ти можеш навіть піти геть. Так було б найкраще.

— Мартін був дияволом. Не людиною. Це була не його вина. Таким він народився. Він не мав жодних почуттів, ти знаєш? Я знаю, що Мартін витворяв із людьми набагато гірші речі, аніж просто їх убивав. Не з нами, — поквапно сказав він, махнувши рукою, ніби саме в цьому була причина наших непорозумінь. — Нас він просто пристрелив би по старій дружбі й не дав би волю своїй підлій натурі. Але хіба Мартін був нормальною людиною? Нормальним людським створінням? Ні, не був. Фріц також не був тендітною квіточкою. Тому твоє каяття безглузде, ти повинен бачити події в іншому світлі. Тобі слід бачити свою поведінку як героїзм на службі вищого добра. Ти не можеш завжди бачити життя в такому чорному світлі, це принесе тобі багато лиха.

— Чи можу я запитати в тебе одну річ?

— Що завгодно.

— Де картина?

— Знаєш, — Борис зітхнув і подивився вбік. — Це найкраще, що я міг придумати. Я знав, що ти дуже її хотів. Я не думав, що ти аж так засмутишся, не повернувши її собі.

— Можеш ти просто сказати мені, де вона є?

— Поттере, — він притиснув руку до серця. — Мені прикро, що ти так розгнівався. Я цього не сподівався. Але ти сам казав, що не збираєшся тримати її в себе. Ти мав намір повернути її. Хіба ти так не сказав? — додав він, коли я не перестав дивитися на нього гнівним поглядом.

— Чому ти думаєш, що знайшов правильний вихід?

— Що ж, я тобі скажу! Якщо ти заткнешся й дозволиш мені говорити. Замість по-пустому базікати й псувати нам усе свято.

— Про що ти балакаєш?

— Йолоп. — Він потер собі скроні нігтями. — Звідки, ти думаєш, надійшли ці гроші?

— Як, у біса, я можу це знати?

— Це винагорода!

— Винагорода?

— Так! За безпечне повернення картини.

Хвилина. Я стояв на ногах. Я мусив сісти.

— Ти сердишся? — обережно запитав Борис.

Голоси в коридорі. Слабке зимове світло відбивалося від мідного абажура лампи.

— Я думав, ти будеш радий. Ні?

Але я не зовсім прийшов до тями, щоб заговорити. Усе, що я міг, — це тупо дивитися на нього.

Побачивши вираз мого обличчя, Борис відкинув волосся з обличчя й засміявся.

— Ти ж сам підкинув мені цю ідею. І сам не розумієш, яка це велика думка. Геніальна! Шкода, я сам такого висновку не дійшов. «Зателефонуй арт-копам, зателефонуй арт-копам!» Божевільна ідея. Так я тоді подумав. Ти трохи розумієшся на цьому, якщо говорити чесно. Але потім, — він стенув плечима, — сталася дуже прикра подія, як ти чудово знаєш, і коли ми розлучилися на мості, я поговорив із Вишнею, порадився з ним, ми трохи позаламували руки, трохи розвідали ситуацію і, — він подав мені мою склянку, — одне слово, зрозуміли, яка то була чудова ідея! Чому я в тобі сумніваюся? Завжди? Ти завжди був мозком усієї цієї справи. Погляньте на нього! Поки я на Алясці тарабанюся на заправку за п’ять миль, щоб поцупити шоколад «Нестле» на заправці, ти тут… Універсальний розум! І чому я ніколи не дослухаюся до твоїх порад? Бо я трохи поворушив мозком, і… — він підніс догори руки, — ти мав цілковиту рацію. Хто б міг подумати? Понад мільйон доларів винагороди за твою картину. І навіть не за картину! За інформацію, яка приведе до вкраденої картини! Ніяких запитань ніхто не ставитиме! Заплатять готівкою, ні проблем, ні податків!..

Знадвору сніг налипав на вікна. За наступними дверима хтось тяжко кахикав чи то гучно реготав, я не міг розібрати, який саме звук там лунає.

— Туди-сюди, туди-сюди, всі ці роки. Гра для невдах. Незручно, небезпечно. І — я тепер весь час ставлю собі це запитання, чому я взагалі вплутався в цю справу? Коли за картину пропонували стільки цілком законних грошей, які було так легко зажадати й узяти. Бо ти мав рацію — це був для них бізнес прямої дії. Ніяких запитань. Їм треба було тільки одержати картину назад. — Борис запалив сигарету й кинув сірника, щоб його загасити, у свою склянку з водою. — Я сам цього не бачив, хоч і хотів би — не думав, що моя присутність принесе користь, якщо ти мене розумієш. Німецька поліційна штурмова група! У бронежилетах, із вогнепальною зброєю. Усім лягти! На вулиці зібрався великий натовп! О, хотів би я побачити в цю хвилину обличчя Саші!

— Ти зателефонував копам?

— Ні, не я особисто. Мій помічник Діма — він лютий на німців за те, що вони влаштували стрілянину в його гаражі. Можна було обійтися й без неї, а йому тепер через це великий головний біль. Розумієш, — він завовтузився, схрестив ноги, випустив із рота товстелезний струмінь диму, — я приблизно уявляв собі, де вони переховують картину. У Франкфурті є одна квартира. Раніше вона належала колишній подружці Саші. А тепер вони там влаштували склад. Але я жодним способом не міг туди потрапити, навіть із п’ятьма міцними мужиками. Замки, сигналізація, камери, коди доступу. Єдина проблема, — він позіхнув, витерши рот тильним боком долоні, — власне, дві проблеми. Перша полягає в тому, що поліція не може просто так обшукати помешкання. Їй треба вказати причину. Ти не можеш просто назвати по телефону злодія — мовляв, «я добромисний анонімний громадянин, хочу допомогти», якщо ти розумієш, про що я. А друга проблема — я не міг пригадати точну адресу того будинку. Його тримали у великій таємниці, я був там лише один раз — пізно вночі й не в найкращому стані. Район я приблизно знав — раніше там бомжатник був, а тепер дуже симпатично… Юрій возив мене по тих вулицях угору й униз, чимало часу ми там згаяли. Нарешті я обрав кілька будинків, але не був на сто відсотків певен, який із них той самий. Тоді я вийшов із машини й став ходити там пішки на своїх двох, хоч мені й було страшно — боявся, що мене помітять. Ходив із напівзаплющеними очима. Трохи гіпнотизував себе, ти знаєш, намагався пригадати кількість сходинок. Відчути їх у своєму тілі. Одне слово, коротше, бо я забігаю вперед. Діма, — він старанно збирав крихти зі скатертини, — невістка Діминого кузена, тепер уже колишня невістка, вийшла заміж за голландця, і вони мають сина на ім’я Антон — тепер йому років двадцять один, двадцять два, перед законом він чистий, як скло, його прізвище ван ден Брінк — Антон громадянин Нідерландів, нідерландська мова — його рідна, а для нас це важливо, якщо ти мене зрозумів. Антон, — Борис надкусив булочку, скривив фізіономію і став видовбувати зернину, яка застрягла в зубах, — Антон працює в барі, куди ходить чимало багатіїв, поблизу від вулиці П. К. Гофтстрат, в елітному районі Амстердама, між усілякими «Ґуччі» й «Картьє». Хороший хлопець. Розмовляє англійською мовою, нідерландською, російською — знає, можливо, два слова. Хай там як, а Діма попросив Антона зателефонувати в поліцію й повідомити, що він бачив двох німців, один із яких відповідав точному опису Саші — бабусині окуляри, сорочка в стилі перших поселенців, татуювання на руці, що його Антон міг роздивитися з фотографії, яку ми йому передали, — одне слово, Антон зателефонував у поліцію і сказав їм, що він бачив цих німців, вони перепилися в його барі, засперечалися й були такі розлючені й сердиті, що забули взяти, що б ти думав? Папку з документами! Документи, звичайно ж, усі підроблені. Ми спочатку хотіли всю цю фальшиву інформацію запхати в телефон, але в нас немає таких спритників, і ми боялися, що за ним нас зможуть якось відстежити. Тож я надрукував кілька фото… Те, яке я тобі показував, і кілька інших, що були в моєму телефоні, пташку разом із недавнім номером газети, щоб показати дату, ти розумієш. Газеті було вже два роки, але байдуже. Антон, мовляв, знайшов ту папку під стільцем, із деякими іншими документами про процес у Маямі, щоб пов’язати їх із тією справою. Ми також підкинули туди франкфуртську адресу та прізвище Саші. Усе це вигадала Міріам, вона заслуговує на велику похвалу, ти їй виставиш добрий могорич, коли повернешся додому. Вона переслала «Федексом» деякі речі з Америки — дуже й дуже переконливі. Там є Сашине прізвище, там є…