Замерзлі шибки, примарний сніг на бруківці, глибокий і безмовний, немає машин на вулицях, століття наклалися, 1940-ві на 1640-ві.

Важливо було довго не замислюватися. Треба використати енергію сновидіння, яка супроводжувала мене, коли я прокинувся. Оскільки я не розмовляю нідерландською мовою, то піду до американського консульства й попрошу когось із його працівників зателефонувати до нідерландської поліції. Зіпсую Різдво комусь із працівників консульства, відірву його від сімейної трапези. Але я не міг дозволити собі чекати. Мабуть, мені слід би було спуститись, подивитися сайт Державного департаменту і з’ясувати, які я маю права як громадянин Сполучених Штатів, але в’язниці Нідерландів явно не найгірші у світі, і, можливо, коли я розповім усе, що знаю (про Горста й Сашу, Мартіна і Фріца, Франкфурт і Амстердам), вони зможуть знайти картину.

Але хтозна, як воно все може обернутися? Я не був певний ні в чому, крім того, що більше викручуватися не буду. Хоч би що потім сталося, я не стану, як мій батько, до самого кінця ухилятись і брехати, щоб потім пустити машину під укіс і розбитися. Я стоятиму мужньо й прийму все, що мені судилося прийняти. І сповнившись такої рішучості, я пішов до ванної і змив блискучу марку в унітаз.

І все було, як із Мартіном, — так само швидко й так само безповоротно. Як там любив казати мій батько? Вклепався в халепу — відповідай за наслідки. Щодо нього, то він ніколи цього не робив.

Я обійшов усі закутки кімнати, зробив усе, що мав зробити, крім листів. Побачивши свій почерк, я скривився. Але — мене мучила совість — я мав написати листа Гобі, не розводячи п’яні соплі, а кілька ділових рядків, повідомити його, де лежить чекова книжка, де бухгалтерська книга, ключ від депозитного боксу в банку. Мабуть, треба також визнати у своєму листі той обман із продажем меблів, до якого я вдавався, й заявити з кришталевою очевидністю, що він про це нічого не знав. Можливо, мені слід нотаріально засвідчити цей факт в американському консульстві; можливо, Голлі (або хтось інший) пожаліє мене й викличе когось, хто зможе це зробити, перш ніж вони зателефонують у поліцію. Гриша міг би підтвердити чимало моїх свідчень, не компрометуючи себе: я ніколи з ним нічого не обговорював, він ніколи нічого в мене не розпитував, але він знав, що всі ці таємні поїздки з ним на склад не були кошерними.

Залишалися Піппа й місіс Барбур. Господи, скільки листів я написав Піппі, так і не відіславши! Моєю найкращою, найбільш творчою вигадкою в цьому жанрі був лист, який я написав після її фатального візиту з Евереттом, то був переконливий і короткий рядок: «Поїхав ненадовго». Як повідомлення про самогубство він, у той час принаймні, своєю лаконічністю видався мені справжнім шедевром. На жаль, я неправильно визначив дозу й через дванадцять годин прокинувся під забльованою ковдрою, так і поплентався, ледве тримаючись на ногах, на зустріч із податківцями о десятій ранку.

З іншого боку, лист від майбутнього арештанта мав би бути інакшим, і краще його взагалі не писати. Піппа чудово знала, хто я такий. Мені не було чого їй запропонувати. Я — це хвороба, нестабільність, тобто все, від чого вона воліла б триматися якнайдалі. Мій арешт лише підтвердить те, що вона й так знала. Найкраще, що я міг для неї зробити — це обірвати всі контакти й більше не спілкуватися. Якби мій батько справді любив мою матір — любив так, як, за його словами, було колись на початку, — хіба б він не зробив те саме?

А потім — місіс Барбур. Ця думка в якомусь розумінні осяяла мене несподівано, ніби пасажира корабля, який іде на дно й уже весь охоплений полум’ям, а шлюпки спущені на воду — але, врешті-решт, коли я думав про те, щоб накласти на себе руки, вона була єдиною людиною, якій я не мав права підсовувати таку свиню.

Вийшовши з кімнати — із наміром спуститися вниз, щоб дізнатися щодо «Федексу» й подивитися сайт Державного департаменту, перш ніж їхати в консульство, — я зупинився. На дверній ручці на тонкій стрічці була підвішена торбинка з солодощами й від руки написано: «З Різдвом!» Десь люди сміялись, і чудові пахощі міцної кави, паленого цукру та щойно спеченого хліба з кухні наповнювали коридор. Щоранку я замовляв собі готельні сніданки й похмуро з’їдав їх — хіба Голландія не славиться своєю кавою? А проте я щодня пив її, навіть не відчуваючи смаку.

Я поклав торбинку з солодощами в кишеню костюма і стояв у холі, глибоко дихаючи. Навіть людям, засудженим до страти, дозволяється замовити собі останній обід, цю тему для дискусій Гобі (який невтомно куховарив і з насолодою їв) не раз порушував у кінці вечора після арманьяку, поки нишпорив по кухні, шукаючи порожні коробки з-під тютюну та зайві блюдця, які правили за імпровізовані попільнички для гостей. Для нього це було метафізичне питання, яке ліпше обговорювати на повний шлунок, після того, як усі десерти з’їдено й принесено останню тарілку з жасминовими карамельками, бо — якщо справді дивишся в самий кінець, за край ночі, заплющивши очі й помахавши Землі на прощання рукою — що ти вибереш? Який приємний спогад із минулого? Простий обід із куркою в дитинстві? Чи скористаєшся останньою нагодою посмакувати наостанок делікатесів, чогось недосяжного — фазанів із морошкою, білих трюфелів з Альби? Щодо мене, то я навіть не здогадувався, як мені хочеться їсти, аж доки вийшов у коридор, але в ту саму мить, стоячи там із дряпанням у шлунку, поганим присмаком у роті й перспективою з’їсти останню страву, яку я сам собі оберу, мені здалося, що я ніколи ще не вдихав таких чудових пахощів, як пахощі цієї цукрової теплоти: кави й кориці, щойно спечених булочок із маслом з континентального сніданку. Дивно, подумав я, повертаючись назад до своєї кімнати й переглядаючи меню кімнатного обслуговування, хотіти чого зовсім простого, відчувати апетит задля самого апетиту.

— Vrolijk Kerstfeest![228] — сказав мені через півгодини кухарчук, кремезний підліток із розкуйовдженим волоссям, наче знятий із картини Яна Стена — на голові вінок із блискучого «дощику», за вухом гілочка падуба.

Він театральним жестом познімав кришки з таць.

— Спеціальний голландський різдвяний хліб, — сказав він з іронією в голосі. — Його випікають лише сьогодні.

Я замовив «святковий сніданок із шампанським», до якого входили маленька пляшка шампанського, омлет із трюфелями, ікра, фруктовий салат, тарілка копченого лосося, великий шматок паштету і з півдесятка мисочок із соусом, корнішонами, каперсами, спеціями та маринованими цибулинками.

Він відкоркував шампанське й пішов (після того як я віддав йому на чай майже всі євро, що в мене залишились), і я налив собі трохи кави та обережно її смакував, міркуючи, чи можу її проковтнути (мене ще нудило, а кава на такій близькій відстані пахла не так смачно), коли задзвонив телефон.

Це був клерк зі стійки реєстрації.

— З Різдвом, містере Декер, — швидко сказав він. — Пробачте мені, але хтось підіймається до вас. Ми спробували затримати його біля приймального столу…

— Що?

Я завмер. Чашка з кавою застигла, не донесена до рота.

— Він уже на півдорозі до вас. Я спробував його зупинити. Я попросив його зачекати, але він не схотів. Тобто мій колега попросив його зачекати. Він побіг нагору, перш ніж я встиг зателефонувати…

— Он як.

Я оглянув кімнату. Уся моя рішучість зникла вмить.

— Мій колега, — провадив клерк здушеним голосом, — мій колега щойно побіг сходами за ним. Усе це сталося дуже раптово. Я думав, мені слід…

— Він себе назвав? — запитав я, підходячи до вікна й думаючи, чи не розбити мені його стільцем.

Жив я невисоко, і стрибок був би не дуже високим, футів дванадцять, не більше.

— Ні, він себе не назвав, сер. — Портьє заговорив дуже швидко. — Ми не змогли — тобто він виявився дуже наполегливим, він прослизнув повз нас, перш ніж ми…

У коридорі почувся гамір. Хтось кричав нідерландською мовою.

— …у нас не вистачає працівників сьогодні, ви ж розумієте…

228

Веселого Різдва! (нідерл.)