Чорні птахи. Жахливе свинцеве небо, як на полотнах Егберта ван дер Пула.

Я підвівся на ноги й увімкнув настільну лампу, розхитуючись у слабкому світлі кольору сечі. Я міг чекати. Міг утекти. Але це не був вихід, це були радше спроби вижити: марні, як у миші, яка шастає в клітці зі зміями, шукаючи, де їй від них заховатися. Вони могли лише продовжити мені дискомфорт і напругу. Щоправда, був іще один вихід: я відчував, що працівник консульства не стане затримуватися з відповіддю й негайно зателефонує мені, якщо я «в неробочий час» залишу на автовідповідачі повідомлення, що я американський громадянин і хочу зізнатися в убивстві.

Акт протесту. Життя пусте, марне й нестерпне. Навіщо мені зберігати йому вірність? Немає сенсу. Чому не завдати Долі удару кулаком? Кинути книгу у вогонь і покінчити з усім? Здавалося, не буде кінця нинішнім жахіттям, багато зовнішніх жахіть приєднаються до моїх власних внутрішніх; а прийнявши достатню кількість наркоти (я зазирнув у пакетик: залишилося менш ніж половина), я можу покласти цьому край і податися деінде — у пишну темряву, феєрверк зірок.

Але я не був цілком переконаний, що мені вдасться з усім покінчити. Я не хотів витрачати те, що в мене було, на кілька годин забуття лише для того, щоб потім прокинутись у своїй клітці (або ще гірше: у голландській лікарні без паспорта). З другого боку, я давно не приймав наркотиків, утратив витримку до них і був упевнений, що в мене вистачить, аби успішно виконати свою роботу, якщо я поставлюся до неї серйозно й спочатку добре нап’юся, а на завершення ковтну свою пігулку, призначену для екстремальних ситуацій.

Пляшка охолодженого білого вина в міні-барі. Чом би й ні? Я допив решту свого джину й відкоркував вино, почуваючись рішучим і радісним — я був голодний, у міні-бар поклали крекери й закуски до випивки, але мій задум було легше здійснити на порожній шлунок.

Відчуття полегкості було величезним. Спокійний і тихий відхід. Безмежна радість одразу всього здихатися. Я знайшов на радіо канал класичної музики — там виконували різдвяні гімни, врочисті й літургійні, то були не так мелодії, як спектральний коментар до них — і подумав, чи не залізти мені у ванну.

Але ванна почекає. Натомість я висунув шухляду стола й дістав звідти готельний комплект канцелярського приладдя. Сірий кафедральний камінь, мінорні гексахорди. Rex virginum amator[222]. Між лихоманкою і водою в каналах навколо мене утворилася примарна подвійність, межова зона, яка водночас була кімнатою в готелі й каютою корабля, що легко гойдався на воді. Життя у відкритому морі. Смерть від води. Коли ми були малими дітьми, Енді казав мені своїм моторошним марсіянським голоском, як він чув на освітньому каналі, що Діва Марія оберігає тих, хто плаває на морі, що молитви з розарієм[223] захищають, зокрема, від утоплення. Mary Stella Maris. Марія Зірка Моря.

Я уявив собі Гобі на опівнічній месі, опускається навколішки між лавами у своєму чорному костюмі. Позолота поступово стирається. На дверях шафи, на кришці бюро часто можна бачити маленькі виїмки.

Речі шукають своїх законних власників. Вони наділені людськими властивостями. Вони нечесні або чесні, підозріливі або довірливі.

Справді чудові предмети не з’являються нізвідки.

Готельна ручка була далека від досконалості, я волів би мати кращу, але папір був кремовий і цупкий. Чотири листи. Листи до Гобі та місіс Барбур будуть найдовшими, бо вони найбільше заслуговують на моє пояснення, і це єдині люди, які за мною сумуватимуть, коли я помру. Але я напишу також Кітсі — щоб запевнити, що це не її провина. Лист до Піппи буде найкоротшим. Я хотів, аби вона знала, як сильно я її кохав, і водночас переконати, що анітрохи не звинувачую її за те, що вона не відповіла на моє кохання.

Але я їй цього не скажу. Я хочу не бризнути в неї отрутою, а обсипати її пелюстками троянд. Моя мета в тому, щоб коротко повідомити, яким щасливим вона мене зробила, а про більшу частину конкретних подробиць не згадувати.

Коли я заплющив очі, то був вражений клінічно гострими стрілами спогадів, якими лихоманка обсипала мене невідомо звідки, то були наче сигнальні ракети, що злітали над джунглями, яскраві спалахи навдивовижу деталізованого й емоційно насиченого матеріалу. Стріли світла проникали крізь заґратовані вікна нашої колишньої квартири на Сьомій авеню, шкарубкі сизалеві килимові покриття та червоні рубці від них, що відбивалися на моїх руках і колінах, коли я грався на підлозі. Помаранчева вечірня сукня мами з якимись блискучими бляшками в нижній частині, до яких мені завжди хотілося доторкнутися. Наша колишня служниця Аламеда розминає банани в скляній мисці. Енді віддає мені честь, перш ніж зникнути, спотикаючись, у темному холі свого помешкання: «Слухаюсь, капітане!»

Середньовічні голоси, строгі, віддалені. Могутня сила неприкрашеної пісні.

Я, власне, навіть не засмутився, а радше відчув себе так, як тоді, коли дантист нахилявся над моїм останнім і найбільш проблемним зубним каналом і казав: «Ну, тепер майже все!»

24 грудня

Дорога Кітсі!

Пробач мені за ту халепу, яку я тобі підсунув, але я хочу, щоб ти знала: це аж ніяк не пов’язане ані з тобою, ані з будь-ким із вашої родини. Твоя мати одержить окремого листа, в якому буде трохи більше інформації, але поки що я хочу тебе запевнити особисто, що мій учинок не спричинений нічим, що відбулося між нами, а надто останніми подіями.

Звідки цей скутий голос і неприродно скуте письмо — яке абсолютно не відповідало тим вибухам пам’яті та галюцинацій, що навалювалися на мене з усіх боків, — я не знав. Мокрий сніг налипав на шибки з якоюсь історичною вагою: голодоморів, армій на марші, нескінченного смутку, який приходив у вигляді дрібного дощу.

Ти знаєш і сама нагадувала мені про це, що в мене численні проблеми, які почалися задовго до того, як ми з тобою стали зустрічатись, і жодна з них не виникла з твоєї вини. Якщо твоя мати захоче довідатися про твою роль в останніх подіях, порадь їй поговорити з Тессою Марґоліс або — навіть краще — з Ем, яка з великою радістю поділиться своїми міркуваннями щодо мене. Крім того — це абсолютно не пов’язане зі змістом мого листа, — я закликаю тебе більше ніколи, в жодному разі не впускати в дім Гейвістока Ірвінга.

Кітсі в дитинстві. Її красиве волосся падає на обличчя. Заткніться, придурки, а то я все розповім батькам.

Останнє, але дуже важливе…

(ручка застигла над цим рядком)

я хочу тобі сказати, що ти була неймовірно гарною на вечірці і я був дуже розчулений, що ти наділа сережки моєї матері. Вона безумно любила Енді, вона полюбила б і тебе, і їй дуже хотілося б, щоб ми були разом. Пробач мені, що так не сталось. Але я сподіваюся, що в тебе все буде гаразд. Чесно.

З любов’ю

Тео

Запечатав, надписав адресу, відклав. На стійці рецепції марки точно є.

Дорогий Гобі,

мені важко писати цього листа, і я прошу в тебе пробачення за те, що його пишу.

Мене кидало то в жар, то в холод. Перед очима миготіли зелені цятки. Температура в мене піднялася так високо, що стіни кімнати почали стискатися.

Справа не в тих фальшивих виробах, які я продав. Гадаю, ти незабаром довідаєшся, що насправді штовхнуло мене на цей крок.

Азотна кислота. Лампова сажа. Меблі — як живі створіння, з плином часу на них також з’являються позначки й шрами.

Сліди часу, видимі й невидимі.

…не знаю навіть, чи варто про це розповідати, але я все думаю про хворе цуценя, яке ми з мамою знайшли на вулиці в чайнатауні. Воно лежало між двома сміттєвими баками. Маленький пітбуль, дівчинка. Брудна, смердюча. Шкіра та кістки. Надто слабка, щоб звестися на лапки. А люди просто проходять повз. Мені стало так її шкода, і мати пообіцяла, що коли вона ще буде тут, коли ми поїмо, то ми її заберемо. Й коли ми вийшли з ресторану, вона була ще там. Тож ми взяли таксі, я тримав цуценя на руках, а вдома мама поставила їй ящик на кухні, й собачка була така щаслива, що лизала нам обличчя, вона випила тонну води і з’їла собачу їжу, яку ми їй купили, а незабаром усе виблювала.

222

Рядок із релігійного гімну ХІІІ століття. «Цар небесний, дівчат заступник» (лат.).

223

Розарій — католицька традиція молитви з чотками. За переказами, молитися з чотками заповідала Діва Марія.