Ми виїхали на пустельну ділянку дороги, пряму й безлюдну, де майже не було інших автомобілів, а вуличні ліхтарі стояли набагато рідше; підбадьорливий шум та іскри старого міста, його освітлені візерунки та приховані картини — срібні ковзани, щасливі діти під ялинкою — поступилися місцем набагато похмурішій міській реальності: «Fotocadeau»[197], «Locksmith Sleutelkluis»[198], арабські назви, «Шаурма», «Тандир кебаб», ґрати на вікнах опущені, все зачинено.

— Це Овертом, — сказав Юрій. — Не вельми цікавий або приємний квартал. А це гараж мого чувака, Діми. Він виставив на сьогоднішню ніч знак «Заповнено», й ніхто нас не потурбує. Загалом ми — ох ти ж, блядь! — вигукнув він, коли перед нами нізвідки з гуркотом вискочив фургон, примусивши Юрія вильнути вбік і натиснути на гальма. — Іноді люди тут поводяться надто агресивно без видимої причини, — сердито кинув Юрій, увімкнувши фари й звернувши до гаража.

— Віддай мені твій паспорт, — сказав Борис.

— Навіщо?

— Бо я покладу його в бардачок, доки ми повернемося. Ліпше не мати його при собі, про всяк випадок. Я й свій туди покладу, — додав він, показавши його мені. — І паспорт Юрія. Юрій — громадянин Сполучених Штатів, чесно народжений в Америці, — сказав він під Юріїв сміх. — Для тебе все склалося добре, але для мене… Здобути американський паспорт дуже й дуже нелегко, і я не хочу втратити цю річ. Ти ж знаєш, Поттере, — мовив він, подивившись на мене, — що закон у Нідерландах нині вимагає постійно мати при собі посвідчення особи? Випадкова вулична перевірка, і за невиконання цього закону тебе карають. Принаймні в Амстердамі. Що це за поліційна держава? Важко повірити. Щоб тут? Я ніколи б не повірив. Нізащо. У всякому разі, — сказав він, замикаючи бардачок, — ліпше відбрехатися, заплатити штраф, аніж показати, хто ми є, якщо нас раптом зупинять.

Усередині паркувального гаража, де похмуро блимало світло оливкового кольору, на ділянці тривалого зберігання було чимало вільних місць, попри знак «Заповнено». Поки ми принюхувалися до підземного повітря, чоловік у спортивному піджаку, що стояв біля білого «рейндж-ровера», викинув свою сигарету, яка сипнула оранжевими іскрами, й підійшов до нас. Його великі залисини, окуляри-авіатори з кольоровими скельцями та напружений військовий торс надавали йому вигляду овіяного вітром відставного пілота, який випробовував складну техніку десь на тренувальному полігоні за Уралом.

— Віктор, — відрекомендувався він, коли ми вийшли з автомобіля, і мало не розчавив мою долоню у своїй.

Юрія та Бориса він плеснув по спині. Після кількох фраз російською мовою з місця водія вибрався кучерявий підліток з дитячим обличчям — Борис привітав його, ляснувши долонею по щоці, насвистуючи жваві сім нот із пісеньки «On the Good Ship Lollipop».

— Це Ширлі Т., — сказав він мені, розгладжуючи кучері хлопця. — Ширлі Темпл. Усі ми його так називаємо. А чому? Можеш угадати?

Він засміявся, коли хлопець не зміг стримати усмішку й збентеженно показав глибокі ямочки на щоках.

— Не обманюйся його виглядом, — спокійно порадив мені Юрій. — Ширлі схожий на дитину, але яйця в нього не менш міцні, аніж у будь-кого з нас.

Ширлі чемно кивнув мені головою — чи розмовляв він англійською? — мабуть, ні — й відчинив задні дверцята «рейндж-ровера», і ми троє — Борис, Юрій та я — залізли туди, тоді як Віктор Вишня сів попереду й розмовляв із нами з пасажирського сидіння.

— Усе має бути дуже легко, — сказав він мені сухим формальним тоном, коли ми залишили гараж і знову виїхали на Овертом. — Комбінація проста. — Зблизька його обличчя здалося мені широким і проникливим, із міцно стиснутим ротом і виразом напруженої обережності, і це сприяло тому, що я став менше хвилюватися про логіку подій цього вечора або її цілковиту відсутність: пересідання з машини в машину, незнання, куди їхати й що робити далі, кошмарне відчуття того, що я перебуваю в чужій країні, якої анітрохи не розумію. — Ми робимо Саші послугу, й тому він має поводитися чемно.

Довгі, низькі будівлі. Смуги світла. Я мав таке відчуття, ніби все це не насправді або це відбувається не зі мною, а з кимось іншим.

— Бо чи може Саша піти до банку й отримати там позику під заставу картини? — бубнів Віктор повчальним тоном. — Ні. А чи може Саша піти до ломбарду й узяти там позику під заставу картини? Ні, не може. А чи може Саша, з огляду обставини крадіжки, звернутися до звичного кола знайомих Горста й попрохати в них позику під заставу картини? Ні. Тому Саша надзвичайно радий появі таємничого американця — тобто тебе, — якого я до нього приведу.

— Для Саші ширятися героїном — як для нас із вами дихати, — спокійно повідомив мені Юрій. — Щойно добуде трохи грошей — скуповує наркоту, доки всі їх не витратить.

Віктор Вишня поправив окуляри.

— Атож. Він не любитель мистецтва, та й інших захоплень у нього нема. Він користується картиною як дуже цінною кредитною карткою, так принаймні він думає. Для вас інвестиція — для нього гроші. Ви даєте йому гроші й берете в нього картину як заставу — він купує наркоту, половину зберігає для себе, другу половину ділить на порції й продає, через місяць приходить до вас із удвічі більшою сумою і забирає картину назад. А що як через місяць він не принесе вам удвічі більше грошей, ніж ви йому дали? Картина залишається у вас. Усе дуже просто.

— Не так уже й просто, — Борис потягся й позіхнув, — бо ти зникаєш. А банківський сертифікат фальшивий. Що він може вдіяти? Якщо він побіжить до Горста й попросить допомоги, йому там і в’язи скрутити можуть.

— Я радий, що вони стільки разів змінювали місце зустрічі. Це здається трохи безглуздим. Але нам вигідно. Бо сьогодні п’ятниця, — сказав Віктор, скинувши свої авіатори й протерши їх об сорочку. — Я вселив їм думку, що ти схильний відмовитися від оборудки. Позаяк вони стільки разів відмовлялися від зустрічі й змінювали план, — ти взагалі тільки сьогодні приїхав, але ж вони цього не знають — отож, оскільки вони так часто змінювали план, то я сказав їм, що ти стомився і знервувався, сидячи в Амстердамі з торбою зелені, чекаючи від них звістки, тому поклав гроші назад у банк і вирішив повернутися до США. Їм це не сподобалося. Тому, — він кивнув на сумку, — завтра вже вікенд, банки зачинені, тож ти принесеш ту готівку, яка в тебе є, і — вони багато розмовляли зі мною, переважно телефоном, і одного разу я вже зустрічався з ними в барі у районі червоних ліхтарів, і вони погодилися принести сьогодні картину й зробити обмін, не зустрічаючись попередньо з тобою, бо я сказав їм, що твій літак відлітає завтра, а що вони самі наробили справ, то хай або погоджуються взяти банківський чек, або нічого не буде. Така ідея їм не сподобалась, але вони прийняли це як пояснення того, чому ти пропонуєш їм узяти вексель. Їхня поведінка значно спростила нам справу.

— Дуже спростила, — сказав Борис. — Я не був певен, що ця штука з банківським сертифікатом спрацює. Набагато ліпше, коли вони думають, що муситимуть задовольнитися векселем зі своєї вини.

— А де ми зустрінемося?

— У кав’ярні. «De Paarse Koe».

— Нідерландською мовою це означає «Фіолетова корова», — пояснив Борис. — Хіпівське місце. Поряд із кварталом червоних ліхтарів.

Довга безлюдна вулиця — зачинені крамниці господарчих товарів, купи цегли біля дороги, усе це здалося мені важливим, навіть дуже важливим, хоч ми їхали дуже швидко, й у темряві я нічого не міг розгледіти.

— Їжа там жахлива, — сказав Борис. — Соєві ростки й сухі тости з пшеничних висівок. Здавалося б, туди вчащають палкі дівулі, але насправді там самі лише сиві й гладкі баби.

— Чому ми зустрічаємося саме там?

— Бо ввечері на цій вулиці зовсім нема людей, — сказав Віктор Вишня. — Кав’ярня надвечір зачиняється, але своїх людей вони пускають і тому все тримають під контролем, зрозумів?

197

Фотостудія (нідерл.).

198

Майстерня з виготовлення ключів (нідерл.).