Я намагався не втрачати з поля зору Гобі й Піппу, але майже їх не бачив. Кітсі грайливо підтягувала до мене різних людей, знайомила їх зі мною, а потім зникала, як пташка, що тікає з підвіконня. Гейвісток, Богу дякувати, мені на очі не потрапляв. Нарешті натовп почав рідшати, хоч і не дуже швидко, гості посунули до роздягальні, а офіціанти почали прибирати з фуршетного столу торти й таці з десертами; і тут, затягнутий у розмову з гуртом кузенів Кітсі, я знов окинув поглядом залу, шукаючи Піппу (як я несвідомо робив цілий вечір, намагаючись побачити її руду голівку, яка була для мене єдиним цікавим чи важливим об’єктом у залі), — і, на свій превеликий подив, побачив її з Борисом. Вони жваво розмовляли. Він нахилився над нею, легенько обхопив її за плече, похитуючи пальцями з незапаленою цигаркою. Вони шепотілися. Сміялися. Мені здалося, він кусав її за вухо.
— Пробачте, — сказав я й швидко перетнув залу в напрямку до каміна, біля якого вони перебували; помітивши мене, вони дружно обернулися й простягли до мене руки.
— Привіт! — сказала Піппа. — А ми саме розмовляли про тебе.
— Поттере! — сказав Борис, обхопивши мне рукою.
Хоч він і був одягнений на свято, в синій костюм у тонку смужку (мене завжди дивували орди багатих росіян у «Ральф Лорені» на Медісон-авеню), він мав у собі щось таке, що неможливо було відчистити: його очі, схожі на чорнильні плями, надавали йому несамовитого й ненадійного вигляду, і хоч волосся він, безперечно, мив, воно все одно здавалося брудним.
— Радий тебе бачити!
— Навзаєм. — Бориса я, звичайно, запросив, але не сподівався, що він прийде, — не в його натурі було запам’ятовувати такі дрібниці, як дати або адреси, або з’являтися вчасно, якщо він їх запам’ятовував. — Ти ж знаєш, хто це? — сказав я, обертаючись до Піппи.
— Звичайно, вона мене знає! Вона знає про мене все! Ми з нею тепер найближчі друзі! А зараз, — сказав він мені зі штучною церемонністю, — дозвольте мені сказати вам кілька слів у приватній розмові. Ти нас, будь ласка, пробач, — сказав він, звертаючись до Піппи.
— Знову приватні розмови? — вона грайливо штовхнула мій черевик своєю балеткою.
— Не турбуйся! Я поверну його тобі. А поки що до побачення. — Він послав їй повітряний поцілунок. А потім пошепотів мені на вухо, коли ми відійшли: — Вона чудо! Боже, як я люблю руденьких дівчат!
— І я їх люблю, але одружуюся не з нею.
— Не з нею? — Він здавався здивованим. — Але ж вона привіталася зі мною! Назвала мене на ім’я. Отакої, — сказав він, придивившись до мене ближче. — Та ти почервонів. Атож, ти почервонів, Поттере! — прокаркав він. — Як маленька дівчинка!
— Заткнись! — прошепотів я, озираючись назад, чи вона не почула.
— Отже, ти одружуєшся не з нею? Не з Рудою Голівкою? Погано, погано! — Він окинув поглядом залу. — А з ким же тоді?
Я показав рукою на Кітсі.
— Он із тією.
— З отією, що в небесно-голубій сукні? — Він приязно вщипнув мене в руку. — Господи, Поттер! З нею? Та це ж найвродливіша дівчина в цій залі! Богиня! — Він прикинувся, ніби хоче впасти навколішки.
— Облиш! — Я вхопив його за руку й поквапно втримав на ногах.
— Янгол! Вона прилетіла сюди прямо з раю! Чиста, як сльоза дитини! Надто гарна для таких, як ти…
— Схоже, що так усі вважають.
— …хоча, — він вихопив у мене з руки склянку з горілкою й зробив великий ковток, перш ніж повернути, — вона здається холодною на перший погляд, чи не так? Я люблю дівчат більш гарячих. Вона — лілея, сніжинка! В інтимних стосунках вона не така заморожена, сподіваюсь?
— Ти здивувався б.
Його брови підскочили вгору.
— Он як. То це ти про неї мені казав…
— Про неї.
— Вона зізналася?
— Так.
— Тому ти не поряд із нею. Ти сердишся.
— Типу того.
— Проте, — Борис розчесав свою чуприну пальцями, — ти повинен зараз піти й поговорити з нею.
— Чому?
— Бо ми зараз звідси підемо.
— Підемо? Чому?
— Бо я хочу, щоб ти прогулявся зі мною.
— Навіщо? — запитав я, обдивляючись залу, не бажаючи, щоб він розлучив мене з Піппою, розпачливо намагаючись знайти її знову.
Свічки, помаранчевий відсвіт вогню в каміні, біля якого вона щойно стояла, нагадали мені тепло винного бару, так ніби світло могло провести мене назад до вчорашнього вечора та маленького дерев’яного столу, за яким ми сиділи, торкаючись коліньми, а її обличчя омивало таке саме помаранчеве світло. Мусив існувати спосіб, щоб я міг перейти через залу, схопити її за руку й повернути в ту мить.
Борис відкинув волосся з очей.
— Ходімо! Коли я розповім, навіщо ти мені потрібен, ти будеш у захваті! Але тобі треба повернутися додому, по паспорт. Готівка також знадобиться.
Над плечем Бориса — незворушні обличчя чужих, холодних жінок. Профіль місіс Барбур, злегка обернутий до стіни, вона стискала руку веселого священика, який уже не здавався таким веселим.
Борис смикнув мене за руку.
— Ти мене слухаєш?
Це був той самий голос, який повертав мене на землю багато разів від розколотих небес, які смерділи клеєм, коли я лежав із розплющеними очима й приглушеними почуттями на ліжку, дивлячись на сліпучі синьо-білі вибухи на стелі.
— Ходімо! Поговоримо в автомобілі. Я купив для тебе квиток…
Ходімо? Я подивився на нього. Це було все, що я почув..
— Я тобі все поясню. Не дивися на мене такими очима. Усе дуже добре. Можеш не турбуватися. Але насамперед ти повинен домовитися, тебе не буде в місті днів два. Максимум три. — Він махнув рукою. — Отже, біжи, домовся зі Сніжинкою, і драпаймо звідси. Тут не можна курити, так? — сказав він, озираючись навкруги. — Схоже, ніхто тут не курить.
Драпаймо звідси. Це були єдині наповнені змістом слова, які хтось промовив до мене протягом усього вечора.
— Бо тобі треба негайно з’їздити додому. — Він, як і в дитинстві, намагався перехопити мій погляд. — Узяти свій паспорт. І гроші. Скільки в тебе є?
— Достатньо, в банку, — сказав я, підсунувши окуляри на перенісся, його тон дивним чином мене протверезив.
— Я говорю не про банк. І не про завтра. Я про гроші, які ти маєш при собі. Тепер.
— Але ж…
— Я можу повернути її. Повір мені. Але ми не можемо затриматися тут довше. Ми повинні негайно виїхати. Якомога швидше. Поквапмося. — І він по-дружньому копнув мене в гомілку.
XXXV— А ось і ти, любий, — сказала Кітсі, просунувши руку мені під лікоть і зіп’явшись навшпиньки, щоб поцілувати мене в щоку. Цей поцілунок негайно зловили фотографи, які стояли біля неї: один із соціальної хроніки, а другий найнятий спеціально для вечора Анною. — Усе чудово, чи не так? Ти дуже виснажений? Я сподіваюся, моя родина не перевтомила тебе занадто. Анно, люба, — вона простягла руку до Анни де Лармессен у жорсткій сукні з тафти, з жорстким білявим волоссям, зморшкуватою шиєю, яка не відповідала шкірі її гладенького, без єдиної зморшки обличчя, — усе просто божественно… Ти не проти, щоб ми зробили сімейний знімок? Лише ти, я і Тео? Ми троє?
— Послухай, — нетерпляче сказав я, як тільки закінчилося наше недоладне позування для «сімейної фотографії» й Анна де Лармессен (яка, безперечно, не вважала, що я маю бодай віддалений стосунок до їхньої сім’ї) пішла попрощатися з якимись набагато важливішими гостями, — я маю піти.
— Але ж, — вона здавалася спантеличеною, — здається, Анна замовила для нас стіл у якомусь ресторані…
— Ти повинна будеш пояснити мою відсутність. Для тебе це не буде проблемою, хіба не так?
— Тео, не будь таким осоружним.
— Але ж твоя мати нікуди не поїде. Я в цьому переконаний. — Було майже неможливо вмовити місіс Барбур поїхати до ресторану на вечерю, якщо це був не такий ресторан, щодо якого вона була певна, що не зустріне там нікого зі своїх знайомих. — Скажи, що я повіз її додому. Скажи, їй стало погано. Скажи, що мені стало погано. Ти що-небудь придумаєш.
— Ти сердишся на мене?
Слово з лексикону Барбурів: сердишся. Слово, яке Енді часто вживав, коли ми були дітьми.