— Ти про що?

— Ви з Кітсі вже все залагодили?

Я не знав, як йому відповісти. Після кількох секунд мовчанки він закинув пасмо свого русявого з просивиною волосся за вухо. Обличчя в нього було рожеве й розпухле від передчасного середнього віку, і я подумав (уже не вперше), що, відмовившись дорослішати, Платт утратив усю свою свободу; що, протинявшись так довго без діла, він розтратив до останньої крихти свої спадкоємні переваги; і тепер йому завжди судилося блукати на задвірках вечірок із келихом джину з лаймом у руках, тоді як його набагато молодший брат Тодді, який ще навчався в коледжі, стояв і жваво спілкувався в гурті людей, серед яких директор коледжу Ліги плюща, фінансист-мільярдер і видавець серйозного часопису.

Платт досі дивився на мене.

— Послухай, — сказав він. — Я знаю, що це не моє діло, але ти і Кітс…

Я знизав плечима.

— Том її не кохає, — гаряче промовив Платт. — Твоя поява — це найкраще, що будь-коли траплялося з Кітсі, й вона це знає. А як він до неї ставиться! Вона була з ним, мушу тобі сказати, в той вікенд, коли загинув Енді. То була найважливіша причина, чому вона послала Енді подбати про тата, знаючи, що Енді з ним безпорадний, чому не поїхала до нього сама. Том, Том, Том! Тільки про Тома й розмова. І коли вони разом, то вона для нього «вічне кохання», «моя єдина» (чи, принаймні, так вона розповідає), але, повір мені, за її спиною він висловлюється зовсім по-іншому. Бо, — він роздратовано затнувся, — як він водив її за ніс, постійно канючив гроші, волочився за дівками, а їй брехав, на все це мені було гидко дивитися, мамі й татові теж. Бо, по суті, вона для нього такий собі талон на харчування. Таке його ставлення до неї. Але не питай мене, чому вона втратила розум через нього. У неї просто дах поїхав.

— І, схоже, досі не повернувся.

Платт скривив фізіономію.

— Ой, та припини. Вона ж із тобою одружується.

— Кейбл не належить до тих чоловіків, які одружуються.

— Ну, знаєш, — Платт зробив глибокий ковток джину. — Я не позаздрю тій дівчині, з якою Том одружиться. Мені її буде шкода. Кітсі може бути імпульсивною, але вона не дурна.

— Та ні.

Кітсі була далеко не дурна. Вона не тільки виходила заміж за хлопця, який подобається її матері, а й спала з тим чоловіком, якого справді кохала.

— У них би ніколи нічого не вийшло. Як мама каже: «Це одержимість». «Мотузка з піску».

— Вона сказала мені, що кохає його.

— Дівчатам завжди подобаються засранці, — сказав Платт, не завдавши собі клопоту заперечити мені. — Ти хіба не знаєш?

«Ні, — подумав я, — це не зовсім так. Чому тоді Піппа не кохає мене?»

— Мені здається, тобі треба випити, приятелю. Мені теж, — сказав він, допиваючи джин.

— Слухай, мені треба поговорити з одним чоловіком. І твоя мати, — я обернувся й показав рукою в тому напрямку, де я її посадив. — Їй також треба випити й чогось поїсти.

— Мама, — сказав Платт із таким виглядом, ніби я йому щойно підказав, що він забув про чайник, який залишив на плиті, й поквапився геть.

— Гобі!

Він, здавалося, стрепенувся, відчувши доторк моєї руки, і швидко обернувся.

— Усе гаразд? — миттю запитав він.

Мені покращало вже від того, що я був поруч із ним, — мені було приємно дихати чистим повітрям Гобі.

— Послухай-но, — сказав я, нервово роззирнувшись навкруги, — чи не могли б ми трохи…

— То оце і є наречений? — запитала жінка з того гурту, з яким він спілкувався.

— Атож, ми вас вітаємо!

До мене стали протискатися незнайомі люди.

— Яким молодим він здається! Яким ви здаєтеся молодим! — Білява жінка, трохи старша за п’ятдесят років, міцно потиснула мені руку. — І який гарний! — додала вона, обернувшись до подруги. — Чарівний принц! На вигляд йому не більш ніж двадцять два.

Гобі чемно відрекомендував мене всьому колу — лагідно, тактовно, неквапно, — такий собі приязний світський лев.

— Ееем, — я роззирнувся навкруги, — пробач, Гобі, що я тебе відриваю, сподіваюся, це не буде дуже грубо з мого боку…

— Хочеш поговорити віч-на-віч? Звичайно, я нічого не маю проти. Ви пробачите мені?

— Гобі, — сказав я, коли ми відійшли у відносно безлюдний куток. Волосся на скронях у мене було мокре від поту. — Ти знаєш чоловіка на ім’я Гейвісток Ірвінг?

Бліді брови опустилися.

— Кого? — запитав він і, придивившись до мене уважніше, додав: — Із тобою точно все гаразд?

Його тон і вираз його обличчя показали мені, що він знає набагато більше про мій психічний стан, аніж намагається показати.

— Звичайно, — відповів я, поправивши на носі окуляри. — Я в нормі. Але послухай-но. Гейвісток Ірвінг, це ім’я тобі щось говорить?

— Ні. А мало б щось говорити?

Плутаючись у словах — мені до смерті хотілося випити, даремно я не зупинився біля бару, коли йшов сюди, — я все йому пояснив. Поки я говорив, обличчя Гобі ставало все блідішим і блідішим.

— Ти його бачиш? — запитав він, дивлячись понад головами натовпу.

— Гмм, — юрби людей біля столів із наїдками, таці з розкришеним льодом, офіціанти в рукавичках цілими відрами розкривають устриці, — онде він.

Гобі, який погано бачив без окулярів, двічі моргнув і короткозоро примружився.

— Отой? — запитав він і підніс руки до скронь, щоб зобразити пучки волосся над вухами.

— Так, то він і є.

— Он як.

Він із грубою, невигадливою простотою склав на грудях руки, і цей жест на мить дозволив мені побачити іншого Гобі; не антиквара в пошитому на замовлення костюмі, а копа або суворого священика, яким би він міг стати за свого колишнього життя в Олбані.

— Ти його знаєш? Хто він? — запитав я.

— Ну…

Гобі невпевненим рухом поляпав по нагрудній кишені, шукаючи сигарету, курити яку було тут заборонено.

— Ти його знаєш? — повторив я наполегливіше, неспроможний відвести погляд від бару, де стояв Геймісток.

Іноді з Гобі було дуже важко витягти інформацію, коли йшлося про делікатні проблеми, — він намагався змінити тему, замкнутися, висловлювався вельми невиразно; а для розпитувань не було гіршого місця, аніж заповнена людьми кімната, де хто завгодно міг підійти й урвати розмову.

— Не те щоб знаю. Ми мали з ним справи. Що він тут робить?

— Він друг нареченої, — сказав я — і Гобі подивився на мене здивованим поглядом, його збентежив тон, яким я це сказав. — Звідки ти його знаєш?

Гобі швидко закліпав віями.

— Розумієш, — сказав він, — його справжнього імені я не знаю. Мені й Велті він відрекомендувався як Слоун Ґріскем. Але насправді його звуть якось зовсім інакше.

— Хто він?

— Вибивач, — коротко відповів Гобі.

— Зрозуміло, — сказав я після розгубленої мовчанки.

Вибивачем в антикварному бізнесі називали шахрая, який задурював голову якомусь старенькому й проникав у його дім, щоб виманити якусь цінну річ, а іноді й цілком пограбувати.

— Тут, звичайно, для нього багате поле діяльності, — сказав Гобі, хитнувшись на підборах. — Він дурисвіт найвищого класу — він і його партнер. Спритні, як сатана, ці двоє.

Лисий чоловік з осяйною усмішкою й пасторським комірцем проштовхувався до нас. Я згорнув руки і спробував стати так, щоб відгородити Гобі від нього, сподіваючись, що він його не побачить і не урве свою розповідь, аби привітатися.

— Лусіан Рейс. Принаймні так він мені відрекомендувався. О, це була ще та парочка. Гейвісток, або Слоун, чи як там він називає себе тепер, заморочував своїм базіканням старих жінок, та й старих чоловіків також, довідувався, де вони живуть, приходив до них із візитом… полював на них на благодійних обідах, похоронах, на важливих американських аукціонах, хоч би де вони відбувалися. Хай там як, — Гобі уважно роздивився свій трунок, — він з’являвся до них зі своїм дорогим другом, містером Рейсом, і поки старенькі відволікалися, розважаючи гостя… це просто жахливо. Вони цупили коштовності, картини, срібло, все, на що могли накласти руки. Але зрештою, — провадив він, змінивши тон, — це було давно.