— Ох, звичайно ж. Я тут буду.

Я почав нормально дихати тільки тоді, коли опинився у своїй кімнаті й зачинив за собою двері. Костюм на мені був учорашній, досить пристойний, але волосся було брудне, й мені не завадило б прийняти душ. Чи поголитися мені? Чи змінити сорочку? Чи помітить вона це? Чи не здасться дивним, що я намагаюся помитись і вбратися для неї? Чи зможу я проникнути до ванної кімнати й почистити зуби так, щоб вона не помітила? Але потім на мене раптом накотилася паніка, що я стовбичу отут у своїй кімнаті за зачиненими дверима, втрачаючи дорогоцінні хвилини, які міг би провести з нею.

Я підхопився на ноги й відчинив двері.

— Ти мене чуєш? — гукнув я.

Її голова знову вистромилася в коридор.

— А що таке?

— Підеш зі мною ввечері в кіно?

Легкий вираз подиву.

— Звичайно. На який фільм?

— Документальний фільм про Ґленна Ґульда[177]. Помираю, так хочу його побачити.

Насправді я вже його бачив і сидів у кінотеатрі, весь час уявляючи, що вона сидить поруч зі мною. Уявляючи собі її реакцію в певних місцях, уявляючи цікаву розмову, яка відбулася б між нами по закінченні фільму.

— Це буде, либонь, фантастично цікаво. О котрій годині?

— Здається, о сьомій. Я уточню.

Протягом усього дня я збуджено думав про сьогоднішній вечір. Сидячи внизу в крамниці (де я був надто заклопотаний різдвяними покупцями, щоб присвятити велику увагу своїм планам), я думав про те, що мені вдягти (щось звичайне, ніяких костюмів, нічого надто показового) і куди я поведу її обідати — нічого надзвичайного, нічого, що її насторожило б або здалось умисне мною задуманим, але все одно це мало бути якесь особливе місце, особливе, чарівне й затишне, щоб ми могли спокійно поговорити, й розташоване не надто далеко від «Фільм-Форуму», — крім того, позаяк вона давно не була в Нью-Йорку, їй може сподобатися якийсь новий заклад («О, цей ресторанчик? Радий, що тобі тут сподобалося, він справді чарівний»), але, крім усього сказаного вище (а спокійна атмосфера була головною ознакою потрібного місця, вона важила більше, аніж їжа чи розташування, я не хотів обідати там, де нам доводилося б кричати), це також мав бути такий ресторан, куди можна потрапити без попереднього замовлення, не варто було забувати й про вегетаріанську проблему. Яке-небудь затишне, симпатичне місце. Не надто дороге, аби вона не подумала, що задля неї я готовий на все. Треба, щоб усе мало такий вигляд, ніби я обрав цей ресторан бездумно, незаплановано. Як, у біса, могла вона жити з тим придурком Евереттом? З його поганим одягом, кролячими зубами й завжди витріщеними очима? Який, здавалося, не уявляв собі смачнішої їжі, аніж коричневий рис із водоростями, спожитий за стійкою в барі здорової їжі.

У таких роздумах минув для мене день, і настала шоста година, коли Гобі повернувся додому й зазирнув до крамниці після дня, проведеного з Піппою в місті.

— Привіт, — сказав він після паузи веселим, але стриманим голосом, який зловісно нагадав мені той тон, яким мати говорила з батьком, коли приходила додому й бачила, як він шастає по квартирі на грані зриву. Гобі знав про мої почуття до Піппи — я ніколи йому цього не казав, ніколи не прохопився жодним словом, але він знав; і навіть якби він не знав, то він не міг не бачити (як і кожен перехожий на вулиці), що з моєї голови вилітають іскри, утворюючи навколо неї справжнє гало. — Як ти тут?

— Прекрасно! А як ви день провели?

— О, чудово, — відповів він із полегкістю. — Ми пообідали в Юніон-сквері, я знайшов там місце в барі, шкода, що тебе не було з нами. Потім ми навідалися до Мойри, й усі троє пішли до Азіатського товариства, а тепер вона подалася шукати різдвяні подарунки. Вона сказала, що ви ввечері зустрічаєтесь? — Він згадав це ніби випадково, але тоном батька, стурбованого тим, щоб непередбачуваний підліток не наробив лиха, взявши його автомобіль. — «Фільм-Форум»?

— Так, — сказав я знервовано. Мені не хотілося казати йому, що я веду її на фільм про Ґленна Ґульда, адже він знав, що я його вже дивився.

— Вона сказала, що ви йдете на фільм про Ґленна Ґульда?

— Ну, знаєш, мені дуже хотілося побачити його ще. Не кажи їй, що я вже на нього ходив, — імпульсивно попрохав його я. А тоді запитав: — Ти вже їй теє…

— Ні, ні. — Він підхопився на ноги. — Я нічого їй не сказав.

— А, ну…

Гобі потер ніс.

— Що ж, слухай, я переконаний, що це фільм надзвичайний. Я теж страшенно хочу його подивитися. Але не сьогодні ввечері, — додав він швидко. — Іншим разом.

— Шкода, — спробував я зобразити жаль у голосі, але це мені не вдалося.

— Словом, якщо хочеш, давай я поки побуду в крамниці за тебе? Ну, ти ж, мабуть, хочеш піти нагору, помитися там, причесатися. Тобі треба вийти не пізніше як о пів на сьому, якщо збираєшся йти туди пішки.

Ідучи до кінотеатру, я не міг не наспівувати й не всміхатись. А коли завернув за ріг і побачив, що вона стоїть перед кінотеатром, так розхвилювався, що мусив зупинитися на мить і заспокоїтись, перш ніж підбігти й привітатися, підхопити її сумки (вона стоїть, завішана пакетами з крамниць, і щось весело базікає, розповідаючи про свій день), яке ж це блаженство, стояти поруч із нею в черзі по квитки, притискаючись одне до одного, бо надворі холодно, а потім увійти всередину на червоний килим, і цілий вечір перед нами, вона стуляє руки в рукавичках і запитує: «А ти не хочеш попкорну?» — «Звичайно хочу, — і я стрибаю до прилавка, — попкорн тут дуже смачний», а потім ми разом заходимо до кінотеатру, я ніби випадково торкаюся її спини, оксамитової спини її пальта, бездоганне коричневе пальто, й бездоганний зелений капелюшок, і досконала, досконала руда голівка — «тут — біля проходу? Тебе влаштовує біля проходу?», ми ходили в кіно достатню кількість разів (п’ять), щоб я ретельно запам’ятав, де вона любить сидіти, до того ж я знав про це від Гобі після років непомітного розпитування, щоразу по крихті видобуваючи з нього інформацію про її смаки, про те, що вона любить і не любить, про її звички, протягом майже десяти років ставлячи, ніби випадково, по одному за раз, запитання про те, чи вона любить це, чи любить те; й ось вона тут, поруч зі мною, усміхається мені, мені! І хоч у кінотеатрі забагато людей, бо це сеанс о сьомій годині, людей значно більше, аніж я міг витерпіти зі своєю тривогою й ненавистю до наповнених людьми приміщень, і люди сюди приходили навіть після того, як фільм уже почався, але мені було байдуже, я міг би сидіти з нею навіть в окопі біля Сомми під снарядним обстрілом німців, і для мене важила б лише її присутність у темряві, її рука поруч моєї руки. І музика! Ґленн Ґульд за фортепіано, з розкуйовдженим волоссям, збуджений, із закинутою назад головою, посланець зі світу янголів, піднесений і поглинутий поривом натхнення! Я крадькома поглядав на неї, неспроможний стриматись. Але минуло принаймні півгодини, перш ніж я набрався мужності повернутися й подивитися на неї уважно — на її профіль, осяяний білим світлом з екрана, і на свій жах зрозумів, що фільм їй не подобається. Вона нудиться. Та ні, вона засмучена.

Решту фільму я просидів у препоганому настрої, майже його не бачачи. Або, радше, я бачив головного героя фільму, але зовсім по-іншому: не як опанованого екстазом генія; не як самотнього містика, що героїчно залишає сцену на вершині своєї слави, щоб заховатись у снігах Канади, — а як іпохондрика, відлюдника, вигнанця. Параноїка. Залежного від таблеток. Та ні: наркомана. Одержимого. Вічно він у рукавичках, смертельно боїться мікробів, протягом усього року кутається в шарфи, конвульсивно зсудомлюється. Зсутулений дивак, що не спить ночами, такий невпевнений у собі й неспроможний підтримувати навіть звичайні взаємини з людьми, що (під час інтерв’ю, яке тепер здалося мені ідіотським) він попросив звукорежисера сходити з ним до адвоката, щоб вони могли офіційно оголосити себе братами, — така собі трагічна версія, у варіанті старого генія, нашого братання з Томом Кейблом, коли ми з ним стискали свої порізані великі пальці на темному подвір’ї його будинку, або — ще більш дивний спосіб — Борис, що хапає мою закривавлену руку, якою я щойно врізав йому на гральному майданчику, й притискає її до свого рота, також закривавленого.

177

Ґленн Ґульд (1932–1982) — канадський піаніст.