— О, не турбуйся, я вже їх дістала. Послухай-но, у мене виникла чудова думка. Ходімо поїмо карі, перш ніж поїдемо до Сінтії. Помираю, хочу карі. Що ти скажеш про той закуток на Лексі, куди ти мене одного разу водив і який подобається тобі? Як він називається? «Магал» чи якось так?

— Ти маєш на увазі оту вошивню? — запитав я з кам’яним виразом обличчя.

Я навіть не потурбувався скинути пальто.

— Тобто?

— Де подають жирний роґан-джош? І куди приходять старі люди, від яких у тебе депресія? Продавці з «Блюмінгдейлу».

«Рестроан (sic!) Джал-Махал» був занедбаною індійською забігайлівкою на третьому поверсі житлового будинку на Лексингтоні, де нічого не змінилося відтоді, як я був дитиною: ані пападами[176], ані ціни, ані злинялий килим (який під вікнами набув рожевого кольору від води), ані офіціанти: ті самі важкі, блаженні, лагідні обличчя, які я пам’ятав із дитинства, коли ми з мамою заходили сюди після кіно з’їсти по самсі та манговому морозиву.

— Справді, чом би й ні? «Найзачуханіший ресторан у Манхеттені». Чудова думка.

Вона обернулася до мене й спохмурніла.

— Ну ні то й ні. «Балучі» ближче. Або зробимо так, як тобі хочеться.

— Та невже? — Я стояв поблизу одвірка, запхавши руки до кишень. Роки життя з першокласним брехуном навчили мене нещадності. — Як мені хочеться? Ти дуже щедра.

— Пробач. Я думала, буде непогано з’їсти по карі. Забудь.

— Усе гаразд. Ти можеш більше не прикидатися.

Вона підвела погляд із невизначеною усмішкою на обличчі.

— Що?

— Не вдавай нерозуміння. Ти чудово знаєш, про що я кажу.

Вона не сказала нічого. Зморшка прорізалася на її гарному лобику.

— Можливо, це навчить тебе не вимикати телефон, коли ти з ним. Я певен, вона намагалася тебе застерегти, коли ви йшли вулицею.

— Пробач, але я не розумію…

— Кітсі, я вас бачив.

— Ой, я тебе прошу, — сказала вона, кліпаючи очима, після короткої паузи. — Ти не можеш говорити серйозно. Ти ж не маєш на увазі Тома? Зрозумій, Тео, — сказала вона, порушуючи мертву мовчанку, яка запала між нами. — Том мій старий друг, ще з дитинства, ми з ним дуже близькі…

— Я це вже зрозумів.

— І він також друг Емілі, і я хочу сказати, — вона часто закліпала очима з виразом несправедливо ображеної цноти, — я розумію, як це могло здатися збоку, я знаю, ти не любиш Тома й маєш на це причини. Бо я знаю, що сталося, коли твоя мати померла, і він справді повівся тоді погано, але він був ще дитиною, й він почувається жахливо, пригадуючи, як тоді повівся…

— Почувається жахливо?

— Але, але вчора він одержав дуже погані звістки, — швидко провадила вона, наче актриса, яку урвали на середині її монологу, — у нього також щось сталося…

— Ви з ним розмовляєте про мене? Ви обговорюєте мої справи й жалієте мене?

— …і Том прийшов сюди, щоб побачитися з нами, з Емілі та зі мною, він з’явився цілком несподівано, саме перед тим як ми наготувалися йти в кіно, тому ми залишилися вдома й не пішли з іншими, можеш запитати в Емілі, якщо не віриш мені, він не мав більше куди піти, він мав великі неприємності особистого характеру й лише хотів із кимось поговорити, і що нам було робити…

— Ти ж не думаєш, що я всьому цьому повірю?

— Послухай-но. Я не знаю, що тобі розповіла Ем…

— Скажи мені, а матері Кейбла досі належить той будинок в Іст-Гемптоні? Я пам’ятаю, як вона завжди підкидала його в заміський клуб, де він стовбичив годинами, після того як вона звільнила няньку чи радше коли нянька сама пішла. Він там навчався грати в теніс і гольф. Мабуть, став непоганим гольфістом?

— Так, — холодно відповіла вона, — він у цьому профі.

— Я міг би сказати тут дещо дуже гидке, але не стану.

— Тео, давай не будемо.

— Хочеш, я тобі розповім свою теорію? Не заперечуєш? Вона, звичайно, помилкова в якихось деталях, але загалом правильна. Бо я знав, що ти зустрічалася з Томом, Платт розповів мені про це, коли ми з ним зустрілися на вулиці, і, мушу сказати, він не був у захваті від твого приятеля. Облиш, — сказав я, коли вона спробувала мене урвати, і мій тон відповідав моїм почуттям — важкий, напівмертвий, — мені не треба, щоб ти вибачалася переді мною. Дівчатам завжди подобався Кейбл. Веселий хлопець, завжди душа компанії, коли йому так захочеться. Навіть якщо він підробляв чеки, або обкрадав людей у заміському клубі, або виробляв інші штуки, про які мені розповідали…

— Це неправда! Це брехня! Він ніколи нічого ні в кого не крав…

— …і мама й тато ніколи особливо не любили Тома, а може, й узагалі не любили, а коли тато й Енді загинули, ти не могла підтримувати ці стосунки, принаймні відверто. Це засмутило б маму. І, як Платт відзначав багато разів…

— Я більше не бачитимуся з ним.

— Отже, ти це визнаєш.

— Я не думала, що це має значення, доки ми не одружилися.

— Чому ти так думала?

Вона відкинула волосся з очей і не сказала нічого.

— Ти вважала, це не має значення? Чому ти так вважала? Ти думала, я ні про що не довідаюся?

Вона кинула на мене сердитий погляд.

— Ти дровиняка бездушна, ти про це знаєш?

— Я? — перепитав я, подивившись убік і засміявшись. — То це я бездушний?

— А який же? Потерпіла сторона з високими моральними принципами.

— Вищими, принаймні, ніж у декого.

— Ти глибоко з цього тішишся.

— Повір мені, зовсім ні.

— А посмішка про це не говорить.

— А що я мав робити? Не сказати нічого?

— Я ж тобі сказала, більше я не зустрічатимуся з ним. Власне, я сказала йому про це якийсь час тому.

— Але він наполегливий. Він тебе кохає. Він не погодиться з твоїм «ні».

На мій подив, вона почервоніла.

— Так і було.

— Бідолашна маленька Кітс.

— Не лютуй.

— Бідолашна дитина, — сказав я знову, бо більше не знав, що сказати.

Вона нишпорила в шухляді, шукаючи там коркотяг, і подивилася на мене безрадісним поглядом.

— Послухай-но, — сказала вона, — не думаю, що ти це зрозумієш, але тяжко кохати того, кого кохати не слід.

Я промовчав. Заходячи сюди, я так закрижанів від люті, коли її побачив, що намагався переконати себе: їй не пощастить завдати мені болю або, боронь Боже, змусити мене пожаліти її. Але хто міг краще за мене знати, наскільки вона має рацію?

— Послухай-но, — сказала вона, відклавши коркотяг. Вона побачила, що я розкрився, і скористалася цим: так на тенісному корті користуються слабкими сторонами супротивника…

— Відчепись від мене.

Я перебрав міру. Застосував хибний тон. Дозволив, щоб дискусія звернула не туди. Мені треба було бути холодним і тримати все під контролем.

— Тео. Будь ласка. — Ну от, вона вже вхопилася за мій рукав. Носик почервонів, очі наповнилися слізьми: як ото бідний старий Енді зі своїми сезонними алергіями або якась інша людина, що її тобі хочеться пожаліти. — Пробач мені. Я справді жалкую. Від усього серця. Я не знаю, що тобі сказати.

— Справді не знаєш?

— Ні. Я розумію, що завдала тобі великої шкоди.

— Завдала шкоди. Можна сказати й так.

— Я розумію, ти не любиш Тома…

— А це до чого?

— Тео. Невже для тебе це так важливо? Ні, ти знаєш, що це не так, — швидко сказала вона. — Досить тобі тільки замислитися про це. Крім того, — вона замовкла на мить, перш ніж піти в наступ, — я не хочу бити тебе нижче пояса, але я знаю все про твої витівки, й мені байдуже.

— Витівки?

— Ой, перестань, — сказала вона стомлено. — Зустрічайся зі своїми гидкими друзями, приймай наркотики, скільки тобі захочеться. Мені байдуже.

Десь у глибині помешкання загриміла батарея, зашуміла з жахливим гуркотом вода.

— Подумай-но. Ми цілком відповідаємо одне одному. Цей шлюб дуже вигідний для нас обох. Ти це знаєш, і я це знаю. Бо ти ж розумієш, мені не треба нічого розповідати. Я й так усе знаю. І я також хочу нагадати тобі — ти став почуватися набагато краще, відколи ми почали зустрічатися. Ти взяв себе в руки значною мірою.

176

Тонкі індійські хлібні перепічки.