Нічого не відповівши, Горст передав Борисові власну склянку, а тоді щось гукнув у наступну кімнату німецькою мовою. Мені він сказав:

— А ви торгуєте, так?

У відблиску телевізора його бляклі, як у чайки, нерухомі очі світилися різким і незмигним світлом.

— Так, — неохоче відповів я, а тоді: — Дуже дякую.

Інша жінка — коротко підстрижена чорнявка, у високих чорних чоботях і такій короткій спідничці, яка дозволяла побачити чорну кицьку, витатуйовану на одному з її білих стегон, — з’явилася з пляшкою та двома склянками: однією для Горста й однією для мене.

— Danke[166], люба, — сказав Горст. А Бориса запитав: — Чи не хочете ви вколотися, джентльмени?

— Не тепер, — сказав Борис, який нахилився вперед, щоб зірвати поцілунок у чорнявої жінки, перш ніж вона пішла. — А проте мені цікаво довідатися, чи не чув ти чогось від Саші?

— Від Саші… — Горст сів на диван і закурив сигарету. У своїх подертих джинсах та військових черевиках він був схожий на обшарпану версію якогось голлівудського актора другого плану з 1940-х років, звичайного собі mitteleuropäischer[167], відомого ролями скрипалів із трагічною долею та висококультурних біженців. — Сліди, схоже, ведуть до Ірландії. Це добра новина, якщо тебе цікавить моя думка.

— Звучить не надто схоже на правду.

— Мені теж так здається, але я розмовляв із людьми, й інформація нібито перевірена. — Він говорив із характерною для наркоманів аритмічністю, не до ладу, але не плутаючись. — Незабаром ми довідаємося більше, я сподіваюся.

— Це друзі Ньяла?

— Ні. Ньял каже, що ніколи про них не чув. Але це тільки початок.

Вино було препаскудне: шираз із супермаркету. Я не хотів перебувати поблизу тіл, які лежали на підлозі, а тому перейшов до малого столика і став роздивлятися виставлені на ньому зліпки: чоловічий торс; задрапована Венера, яка схилилася на скелю; нога в сандалі. При тьмяному світлі здавалося, що це звичайні гіпсові зліпки, які можна купити в «Перл-Пейнті» — студійні моделі для студентських ескізів, — та коли я провів пальцем по нозі, то відчув пругкість мармуру, шовкову й гладеньку.

— Чому вони подалися з цим до Ірландії? — роздратовано запитав Борис. — Який там ринок збуту? Я думав, що речі вивозять звідти, а не везуть туди.

— Так, але Саша думає, він скористався з картини, щоб заплатити борг.

— То він має там якісь зв’язки?

— Очевидно.

— Мені важко в це повірити.

— У те, що він має зв’язки?

— Ні, в те, що він має там борг. Враження таке, що цей суб’єкт ще півроку тому ковпаки з коліс крав.

Горст слабко стенув плечима: сонні очі, зморщений лоб.

— Хто знає? Я не певен, що це правда, але не хочу покладатися на щастя. Чи дав би я собі відтяти руку за це? — сказав він, ліниво струшуючи попіл на підлогу. — Ні.

Борис похмуро дивився у склянку з вином.

— Він був аматором. Повір мені. Якби ти його побачив, ти б не сумнівався.

— Так, але він любить азартні ігри, Так вважає Саша.

— Ти не думаєш, що Саша, можливо, знає більше?

— Не думаю. — У його манері була якась віддаленість, ніби він промовляв наполовину до себе. — «Почекаємо і побачимо». Ось що я від нього почув. Незадовільна відповідь. Від голови смердить. Але до хвоста ми ще не дісталися.

— А коли Саша повертається до міста?

Тьмяне світло в кімнаті перекинуло мене в дитинство, у Веґас, у каламутну неясність сновиддя, яке не розвіялося після пробудження: туман від сигаретного диму, брудний одяг на підлозі, Борисове обличчя, то біле, то синє у відблисках від телевізора.

— Наступного тижня. Я тобі зателефоную. Ти сам зможеш тоді поговорити з ним.

— Атож. Але, думаю, нам краще поговорити з ним удвох.

— Авжеж. Я сам так думаю. У майбутньому ми будемо розумнішими… не можна було доводити до такого… але в усякому випадку, — сказав Горст, ліниво й неуважно чухаючи шию, — ти повинен розуміти, що я остерігаюся тиснути на нього надто сильно.

— Це дуже зручно для Саші.

— Ти маєш підозри. Скажи мені які.

— Я думаю… — Борис скосив погляд на двері.

— Так?

— Я думаю, — Борис понизив голос, — ти ставишся до нього надто терпимо. Так, так, — він підняв обидві руки. — Я знаю. Але для нього дуже зручно, коли його приятель зникає, а він не має уявлення куди, нічого не знає!

— Ну можливо, — сказав Горст. Він, здавалося, відключився, ніби перебував не з нами, а в кімнаті, де був одним дорослим посеред малих дітей. — Це тисне на мене, на всіх нас. Я хочу дістатися дна цієї оборудки не менш за тебе. Хоч дуже ймовірно, що його приятель був копом.

— Ні, — відповів Борис рішуче. — Він не був копом. Не був. Я це знаю.

— Що ж — якщо бути з тобою цілком відвертим, то я теж так не думаю, але тут є щось таке, чого ми досі не знаємо. Проте я не втрачаю надії. — Він узяв зі столу дерев’яну коробку й став у ній колупатися. — То ви справді, джентльмени, не хочете трохи зловити кайф?

Я відвів погляд. Саме цього мені до смерті хотілося. Я хотів би також ліпше роздивитися Коро, але не мав бажання проходити повз тіла на підлозі, щоб наблизитися до нього. По той бік кімнати, прихилені до панелі, стояли ще картини: натюрморт, кілька пейзажів.

— Іди подивись, якщо хочеш. — Це був Горст. — Лепін підроблений. Але Клас і Берхем продаються, якщо вони тебе зацікавлять.

Борис засміявся й простяг руку, випрошуючи в Горста ще одну сигарету.

— Він не бере участі у справі.

— Ні? — добродушно запитав Горст. — Я міг би продати їх дуже дешево за пару. Продавець хоче позбутися їх.

Я підійшов подивитися. Натюрморт, свічка й напівпорожні келихи для вина.

— Клас Хеда?

— Ні, Пітер. Хоча… — Горст відклав коробку, потім став біля мене й підняв за нитку настільну лампу, заливши обидві картини різким яскравим світлом, — цей клаптик, — він провів у повітрі зігнутим пальцем, — віддзеркалення свічки ось тут? І край столу, завіса? Цю картину міг намалювати й Хеда.

— Чудовий твір.

— Атож. Чудовий у своєму роді. — Від нього пахло немитістю й брудом та пилюкою чужоземної крамниці — наче з китайської скриньки, я це відчув, коли він став біля мене. — Трохи прозаїчно для сучасного смаку. Надмірна класичність. Занадто інсценовано. А проте Берхем майстер чудовий.

— Зараз є забагато підробних Берхемів, — зауважив я байдужим тоном.

— Так. — Світло від піднятої лампи, що падало на пейзаж, було синюватим, моторошним. — Але оцей чудовий… Італія, 1655 рік… Вохра напрочуд гарна, хіба ні? Клас не такий гарний, я думаю, дуже ранній, хоч походження обох картин не викликає сумніву. Буде добре тримати їх разом… Вони ніколи не розлучалися, ці двоє. Батько і син. Спочатку вони потрапили в старовинну голландську родину, а після війни опинилися в Австрії. Пітер Клас… — Горст підняв світло вище. — Чесно кажучи, Клас тут якийсь нерівний. Чудова техніка, чудова поверхня, але щось трохи не гаразд із цією картиною, вам не здається? Композиція дещо розпадається, не тримається купи. Якась вона розсипчаста. І також, — він окреслив великим пальцем надто яскраве світло, віддзеркалене від полотна, — використали забагато лаку.

— Я згоден. А ось тут… — Я провів у повітрі нерівну дугу там, де надмірна чистка стерла фарбу до лесування.

— Так. — Вигляд у нього був люб’язний і сонний. — Маєте рацію. Тут використали ацетон. Того, хто це зробив, треба розстріляти. І все ж таки такий посередній живопис у не дуже доброму стані — навіть анонімна робота — варта більшого, ніж відомий шедевр, ось у чому іронія, принаймні для мене вона варта більшого. А надто коли йдеться про пейзажі. Їх дуже легко продати. Влада мало звертає на них уваги… їх нелегко розпізнати з опису… проте вони можуть коштувати не менш як двісті тисяч баксів. А от Фабриціус, — тривала, спокійна пауза, — це вже цілком інший калібр. Найвизначніша картина, яка будь-коли проходила крізь мої руки, і я кажу це без вагання.

166

Дякую (нім.).

167

Центральноєвропейця (нім.).