Ресторан я вибрав у Трайбеці — досить далеко в діловій частині міста, щоб я міг не боятися зустрітися з Гобі або з кимось із його друзів, але такий, де молоді завсідники, я сподівався, зможуть вибити Лусіуса Ріва з рівноваги. Гамір, світло, розмови, нещадний тиск тіл: для моїх свіжих розбуджених почуттів усе здавалося тепер гострим, непритупленим, і мене так і накрило запахами: вина й часнику, парфумів і поту, курчати, яке шкварчало на тарелі в лимонному жирі і яке поквапно винесли з кухні, — а ще бірюзові канапи, а ще яскраво-помаранчева сукня дівчини, яка сиділа за столом поруч, була як промислові хімікати, що бризкали мені просто у вічі. Мій шлунок закипав нервами, і я жував антацид зі згортка, який мав у кишені, коли підняв голову й побачив, як вродлива, вкрита татуюваннями адміністраторка, така собі млява й байдужа жирафа, ліниво веде до мого столу Лусіуса Ріва.

— Вітаю, — сказав я, не підводячись, щоб його привітати. — Радий вас бачити.

Він кинув навколо сердитим поглядом.

— Хіба ми неодмінно мали сидіти тут?

— Чом би й ні? — байдуже запитав я.

Я умисне обрав стіл на самому проході, не там, де доводилося б кричати, але й не там, де гамір дозволив би нам розслабитися; більше того, я звелів поставити для нього стілець так, щоб сонце світило йому у вічі.

— Це безглуздо.

— О, пробачте. Якщо тут сидіти вам незручно… — Я кивнув у бік зосередженої в собі жирафи, яка повернулася на своє місце й ліниво хитала стегнами.

Переконавшись у тому, що ресторан переповнений, він сів. Хоч він був підтягнутий та елегантний у своїй мові й жестах, а його костюм — модно скроєний для чоловіка його віку, його поведінка нагадувала мені рибу-фугу або мультяшного кінного полісмена, накачаного велосипедним насосом: роздвоєне підборіддя, ніс картоплиною, вузька щілинка рота, й усе це стяглося досередини обличчя, яке палахкотіло апоплексичним червонястим кольором.

Принесли страву: азіатський ф’южн із зеленою цибулею та підсмаженими морськими гребінцями; з виразу обличчя Ріва я зрозумів, що не вельми догодив його смаку, і став чекати, що він хоче мені сказати. У моїй нагрудній кишені лежала скопійована на чисту сторінку однієї з давніх чекових книжок Велті накладна, яку я датував п’ятьма роками тому і яку мав намір показати лише в крайньому випадку.

Він попросив принести йому виделку. Зі свого трохи грізного тареля з «креветками а-ля скорпіон» він повитягував архітектурні прикраси з овочів і поклав їх на край посудини. Потім подивився на мене. Його маленькі й гострі очі були яскраво-блакитними на обличчі кольору рожевої шинки.

— Я знаю про музей, — сказав він.

— Що знаєте? — запитав я після розгубленої мовчанки.

— О, я вас прошу. Ви чудово знаєте, про що я говорю.

Я відчув, як мене кольнуло страхом десь у попереку, хоч і намагався не відривати погляду від тарілки. Білий рис та обсмажені в олії овочі, найдешевша страва в меню.

— Якщо ви не проти, то я не хотів би говорити про це. Тема надто болюча.

— Так, можна собі уявити.

Він сказав це в такому глузливому й провокативному тоні, що я рвучко підняв голову.

— Моя мати загинула, якщо ви хочете нагадати мені про це.

— Так, вона загинула. — Тривала пауза. — І Велтон Блеквелл також.

— Це правда.

— Атож, про це було написано в газетах. Усі про це знали. Але, — він ковзнув кінчиком язика по своїй верхній губі, — ось що мене дивує. Чому Джеймс Гобарт розповідає цю легенду кожному в місті? Про те, як ви прийшли до нього з перснем його компаньйона? Тому що якби він тримав свій рот закритим, ніхто ніколи не поєднав би вас із ним.

— Я вас не розумію.

— Ви дуже добре розумієте, про що я кажу. Ви маєте щось таке, що мені треба. Що треба, власне кажучи, багатьом людям.

Я перестав їсти, зупинивши палички для їжі на півдорозі до рота. Моїм першим підсвідомим імпульсом було підвестися й вийти з ресторану, але майже відразу я зрозумів, якою дурницею це було б.

Рів відхилився назад на стільці.

— Ви нічого не кажете.

— Я мовчу тому, що не почув у ваших словах ніякого сенсу, — різко відповів я, поклавши палички, і на якусь мить швидкість мого жесту допомогла мені пригадати батька.

Як би він повівся в такій ситуації?

— Схоже, ви дуже стривожилися. Чому?

— Я ніяк не можу вгадати, який зв’язок має те, що ви сказали, з подвійним комодом. Бо я перебував під враженням, що ми тут зустрілися саме для того, щоб поговорити про нього.

— Ви дуже добре знаєте, про що я говорю.

— Ні. — Я недовірливо засміявся, і мій сміх прозвучав вельми переконливо. — Боюся, що ні.

— Ви хочете, щоб я сказав це прямим текстом? Прямо тут? Гаразд, я скажу. Ви перебували з Велтоном Блеквеллом та його племінницею, усі троє ви перебували в Галереї 32, і ви, — повільна глузлива посмішка, — були єдиною особою, яка вийшла звідти. І нам відомо, що зникло з Галереї 32, хіба ні?

Я почував себе так, ніби вся кров бурхнула мені в ноги. Навколо нас усюди дзвеніли столові прибори, лунав сміх, голоси відлунювали від плиток на стінах.

— Тепер ви розумієте? — самовдоволено засміявся Рів. Він знову став їсти. — Усе дуже просто. Звичайно, — відклавши виделку, сказав він таким тоном, ніби дорікав мені, — ви ж не думали, що ніхто не зможе скласти ці два плюс два? Ви взяли картину, і, коли ви принесли перстень партнерові Блеквелла, ви повернули йому перстень і віддали йому й картину, не знаю чому — так, так, — сказав він, коли я спробував щось заперечити. Він трохи пересунув свій стілець і затулив очі від сонця долонею. — Адже відтоді Джеймс Гобарт зробив вас своїм вихованцем, відтоді, хвала Богу, він вас утримував, і тепер він доїть ваш маленький сувенір і заробляє на ньому чималі гроші.

«Заробляє на ньому великі гроші? Гобі? Доїть?» — подумав я, а тоді, опам’ятавшись, запитав:

— Він доїть? Що доїть?

— Послухайте, оце ваше нерозуміння того, «що відбувається», починає стомлювати мене.

— Але ж я цілком щирий із вами. Про що, в біса, ви говорите?

Рів стулив губи, схоже, він був дуже задоволений із себе.

— Це виняткова картина, — сказав він. — Прекрасна маленька аномалія — абсолютно унікальна. Я ніколи не забуду, як уперше побачив її в Мауріцгейсі[143]. Вона реально відрізнялася від усіх інших виставлених там картин і взагалі будь-яких картин тієї історичної доби. Важко повірити, що її намальовано в XVII столітті. Одна з найгеніальніших маленьких картин усіх часів, ви хіба зі мною не згодні? Що саме, — він зробив зневажливу паузу, — що саме сказав той колекціонер, ви знаєте, той критик мистецтва, той француз, який її відкрив? Знайшов її завалену різним мотлохом на складі якогось аристократа десь у 1890-х роках і відтоді доклав «розпачливих зусиль», — він зобразив пальцями «лапки», — щоб здобути її. «Запам’ятайте, я повинен отримати цього щигля за будь-яку ціну». Хоч я, звичайно, мав на увазі не цю цитату, а іншу, знамениту. Не сумніваюся, що вона вам відома. Маючи картину стільки часу, ви, певно, дуже добре ознайомилися з нею та з її історією.

Я поклав свою серветку.

— Не розумію, про що ви говорите.

Я більше нічого не міг зробити, як утримувати свою територію і говорити цю фразу. Заперечуй, заперечуй, заперечуй, як мій батько, з’явившись одного разу на великому екрані в ролі бандитського адвоката, радив своєму підзахисному незадовго до того, як його підстрелили.

Але вони мене бачили.

Певно, то був хтось інший.

Є три свідки.

Нехай тебе це не турбує. Вони всі помилилися. «То був не я».

Вони приводитимуть свідків проти мене цілий день.

Ну й нехай приводять.

Хтось опустив штору на вікні, й наш стіл накрила тінь, смугаста, як шкіра тигра. Рів, нахабно подивившись на мене, наколов на виделку помаранчеву креветку і з’їв її.

— Я тут думав, і, можливо, ви мені в цьому допоможете. Яка картина приблизно такого розміру не поступиться їй у рівні мистецької досконалості? Можливо, отой маленький Веласкес, ви знаєте, «Садок біля вілли Медічі»? Але за рідкісністю вона не може зрівнятися зі «Щиглем».

143

Мауріцгейс — художня галерея в Гаазі, Нідерланди.