Розділ IX

Усе, що можливе

Одного дня через вісім років по тому, як я покинув школу й став працювати на Гобі, я щойно вийшов із «Bank of New York» і йшов угору по Медісон, засмучений і стурбований, коли хтось покликав мене на ім’я.

Я обернувся. Голос був знайомий, але чоловіка я не впізнав: років близько тридцяти, вищий за мене, з похмурим поглядом сірих очей і безбарвним світлим волоссям, яке спадало йому до плечей. Одягнений у потертий твідовий костюм і грубо сплетений светр із широким коміром, такий одяг більше пасував до грузького сільського провулка, ніж до міської вулиці, але він мав на собі відбиток минулої розкоші, наче той чоловік останнім часом спав на канапах у друзів, приймав потроху наркотики, змарнував більшу частину батьківської спадщини.

— Я Платт, — сказав він. — Платт Барбур.

— Платт, — повторив я після спантеличеної мовчанки. — Боже, скільки минуло часу.

Було важко впізнати в цьому стриманому й зосередженому перехожому колишнього бандита з ключкою для лакросу в руках. Зухвалий і агресивний вираз зник із його обличчя, тепер він здавався виснаженим, а в його очах був тривожний, фаталістичний вираз. Він міг бути нещасливим головою родини десь із передмістя, засмученим невірністю дружини, або жалюгідним учителем із якоїсь другорядної школи.

— Ага. Платт. То як твої справи? — запитав я після ніякової паузи, відступаючи. — Ти досі живеш у Нью-Йорку?

— Так, — сказав він, обхопивши ззаду шию рукою. Здавалося, він почуває себе препогано. — Щойно влаштувався на нову роботу. — Він старів негарно. Колись був найбілявішим і найвродливішим із братів, але тепер розповнів у щелепах і в талії, а з обличчя зникла колишня юнґфольківська[134] краса. — Я працюватиму в академічному видавництві «Блейк-Берроуз». Воно розташоване в Кембриджі, але тут, схоже, має філію.

— Чудово, — сказав я (ніби вже чув про це видавництво, хоч насправді довідався про нього вперше), кивнувши головою й намацуючи в кишенях монети, готовий піти геть. — Фантастика — зустрітися з тобою. Як Енді?

Його обличчя наче застигло.

— Ти хіба не знаєш?

— Як тобі сказати, — відповів я, заникуючись. — Я чув, що він у Массачусетському. Я зустрів на вулиці Віна Темпла рік або два тому, він сказав, що Енді одержав посаду в університеті — астрофізика, так? Розумієш, — нервово провадив я, збентежений пильним поглядом Платта, — я не вельми контактую зі своїми колишніми однокашниками…

Платт провів долонею по потилиці.

— Пробач мені. Думаю, ми просто не знали, як із тобою зв’язатись. Усе надто переплуталось. Але я думав, ця звістка до тебе вже дійшла.

— Яка звістка?

— Енді помер.

— Енді? — перепитав я, а коли він не зреагував, то сказав: — Не може бути.

Обличчя йому на мить спотворилось — але цей вираз відразу зник, я не встиг його навіть розгледіти.

— Атож, то був справжній кошмар. Шкода тебе про це повідомляти. Енді й тато — їх не стало обох.

— Що ти сказав?

— П’ять місяців тому. Енді й тато втопилися.

— Не можу повірити, — сказав я, дивлячись на хідник.

— Яхта перекинулася. Біля затоки Норт-Іст-Гарбор. Ми ще навіть не відійшли від берега, мабуть, нам узагалі не треба було туди їхати, але ж ти знаєш, яким був тато…

— О Боже!

Стоячи там, під сонцем непевного весняного дня, і дивлячись, як навколо мене шастають діти, які щойно повибігали зі школи, я почувався так, ніби мене вдарили обухом по голові й улаштували мені несмішний розіграш. Хоч я думав про Енді часто протягом останніх років і раз або двічі мало з ним не зустрівся, ми жодного разу не бачилися відтоді, як я повернувся до Нью-Йорка. Я був переконаний, що рано або пізно натраплю на нього — як натрапив на Віна, на Джеймса Вільєрса, Мартину Ліхтблау і на кількох інших людей із моєї школи. Та хоч я не раз мав намір підняти телефонну слухавку і сказати йому: «Привіт!», але чомусь жодного разу цього не зробив.

— З тобою все гаразд? — запитав Платт, потираючи потилицю й маючи не менш розгублений вигляд, аніж я.

— Ет… — Я обернувся до вікна крамниці, щоб опанувати себе, й мій прозорий привид обернувся подивитись на мене — юрми людей проминали мене в склі. — Боже, — сказав я. — Не можу повірити в це. Не знаю, що мені сказати.

— Пробач, що я бовкнув тобі це на вулиці, отак, — сказав Платт, потерши підборіддя. — У тебе трохи позеленіли зябра.

«Позеленіли зябра» — так мав звичку казати містер Барбур. З болем у душі я пригадав, як містер Барбур нишпорив у шухлядах у кімнаті Платта, пропонував мені розпалити камін. Треба ж було такому статись, о святий Боже!

— Твій тато теж загинув? — запитав я, кліпаючи очима, ніби хтось розбудив мене з міцного сну. — Ти це мені щойно сказав?

Він розглянувся навкруги, піднявши підборіддя таким рухом, який на мить нагадав мені колишнього зухвалого Платта, якого я пам’ятав, а тоді подивився на свій годинник.

— Ти маєш зайву хвилину? — запитав він.

— Ну…

— Ходімо чогось вип’ємо, — сказав він, поклавши мені на плече таку важку руку, що я присів. — Я знаю одне тихе місце на Третій авеню. Ти не проти?

Ми сиділи в майже порожньому барі — колись знаменитому шинку, обшитому дубовими панелями, що пахнув жиром гамбургерів, де на стінах висіли вимпели Ліги Плюща, і Платт говорив так плутано, монотонно й тихо, що мені доводилося максимально напружувати слух, аби його почути.

— У тата… — сказав він, дивлячись у свій джин із лаймом, улюблений напій місіс Барбур, — ми всі уникали говорити про це, але моя бабуся називала це хімічним дисбалансом. Біполярний розлад. Перший епізод, чи напад, чи як це назвати, стався в нього у Гарвардській школі права, на першому курсі — до другого він так і не довчився. Якісь шалені плани й сплески ентузіазму… він став чіплятися до всіх у класі, всіх перебивати, почав писати епічну поему завдовжки з велику книжку про китобійний корабель «Ессекс», таку собі суцільну нісенітницю, а тоді його сусід по кімнаті, який, либонь, впливав на нього більш заспокійливо, ніж можна було подумати, виїхав на цілий семестр до Німеччини, й у результаті моєму дідусеві довелося сісти на поїзд і виїхати до Бостона, щоб забрати сина. Його заарештували за те, що він розклав вогонь перед статуєю Семюела Еліота Морісона на авеню Співдружності, а потім відбивався від полісмена, який хотів його заарештувати.

— Я знав, що в нього проблеми. Але не думав, що вони такі серйозні.

— Ну ти розумієш… — Платт утупився у келих, а потім одним ковтком перехилив його. — Це було задовго до того, як я з’явився на світ. Його стан змінився, коли він одружився з мамою, і протягом якогось часу він жив на пігулках, хоч моя бабуся ніколи цілком не довіряла йому після всіх цих подій.

— Після яких подій?

— Щодо нас, онуків, то ми з нею були в цілком добрих взаєминах, — поквапно сказав він. — Але ти не можеш собі уявити, яких проблем завдавав тато, коли був молодший… він розтратив купу грошей, суцільні скандали й напади, якісь проблеми з неповнолітніми дівчатами… потім він плакав і просив пробачення, але далі витворяв те саме… Бабуся завжди звинувачувала його за серцевий напад, який пережив дідусь, вони двоє сперечалися в дідусевому офісі — і бац! Хоч коли він приймав пігулки, то був сумирний, як ягня. Чудо, а не тато — ну, ти знаєш. Чудовий батько для своїх дітей.

— Він був приємним чоловіком. Коли я його знав.

— Так. — Платт стенув плечима. — Він міг бути таким. Коли він одружився з мамою, то протягом певного часу поводився дуже пристойно. Потім — я не знаю, що сталося. Він зробив кілька жахливо ідіотських інвестицій — це було першим знаком. Почав пізно вночі телефонувати знайомим і таке інше. Закрутив роман зі студенткою коледжу, яка проходила стажування в його офісі, — дівчиною з родини, яку мама знала. Це було жахливо.

Чомусь я був неймовірно розчулений, коли почув, як він називає місіс Барбур мамою.

134

Юнґфольк — молодша частина «Гітлер’юґенду», хлопці від десяти до чотирнадцяти років.