— Пам’ятай завжди: людина, для якої ми працюємо, — це той, хто реставруватиме ці меблі через сотню років. Лише на нього ми хочемо справити враження.

Коли він склеював частину меблів, моїм завданням було поставити всі потрібні затискачі, кожен на своє місце, поки він розташовував шматки дерева в правильному порядку, паз до шипа й шип до паза, — ми довго готувалися до цього процесу, проте мусили виконати його в шаленому темпі, за кілька хвилин, поки клей не затвердне, руки Гобі, як руки хірурга, вихоплювали правильний фрагмент, коли я затримувався, моя робота здебільшого полягала в тому, щоб утримувати шматки разом, коли ми ставили на них затискачі (і не тільки звичайні G-затискачі й F-затискачі, а й незвичний набір речей, які він застосовував для цієї мети, такі як пружини з матраців, прищіпки для одягу, п’яльці для вишивання, велосипедні камери, а для ваги — мішечки з піском, пошиті з різнобарвного ситцю, й такі химерні штуки, як старі свинцеві обмежувачі для дверей і чавунні свині-скарбнички). Коли йому не потрібні були зайві руки, я підмітав тирсу й розвішував на гачках інструменти, а коли робити мені було зовсім нічого, я задовольнявся тим, що сидів і дивився, як він заточує стамески або згинає дерево, тримаючи його над парою з миски, що стоїть на гарячій плиті.

«О Боже, там же смердить, — писала мені Піппа. — Там можна задихнутися від випарів, як ти їх терпиш?»

Але я любив той запах, підбадьорливо-токсичний, і відчуття старого дерева в моїх руках.

Весь цей час я уважно стежив за новинами про моїх колег у Бронксі, крадіїв мистецьких творів. Усі вони визнали себе винними (теща також) і одержали найтяжчі вироки, які дозволяє закон: штрафи в кількасот тисяч доларів і тюремні ув’язнення від п’яти до п’ятнадцяти років, без права оскарження. Усі вважали, що вони жили б собі щасливо в Морріс Гайтс і їли б смачні італійські обіди в маминому домі, якби не вдалися до ідіотської спроби продати картину Вібранда Гендрикса перекупникові, який зателефонував копам.

Але це не заглушило мою тривогу. Одного дня, коли я повернувся зі школи, побачив, що на другому поверсі нашого помешкання валує густий дим, а пожежники шастають у коридорі повз мою кімнату.

— Миші, — сказав Гобі, блідий, із виряченими очима, бігаючи в домі у робочому вбранні й у захисних окулярах, зсунутих на лоб, схожий на божевільного вченого. — Я терпіти не можу мишоловок, це жорстоко, і я не здогадався запросити дератизатора, але ж, Господи, вони тут геть знахабніли, хіба я можу терпіти, щоб вони гризли мені електричні дроти; якби не сигналізація, вони запросто спалили б мені дім. Ви не заперечуєте, — звернувся він до пожежника, — якщо я проведу його туди, — сказав він, показуючи по інший бік купи пожежного обладнання, — ти повинен це побачити… — Він відступив, щоб показати мені купу мишачих кістяків, які догоряли над плінтусом. — Ти тільки поглянь! Вони мали тут справжнє кубло!

Хоч будинок Гобі мав досконалу сигналізацію, і то не лише пожежну, а й проти злодіїв, і пожежа не наробила великої шкоди, крім як на клаптику підлоги в коридорі, проте цей інцидент неабияк перелякав мене (а якби Гобі не було вдома?), і я зробив висновок, що так багато мишей на двох футах плінтуса — це означає, що мишей багато всюди (й багато всюди пожованого електричного дроту), а також подумав, що всупереч огиді Гобі до мишоловок мені слід поставити кілька їх у своїй кімнаті. Моя пропозиція, щоб він завів кота, хоч і була з ентузіазмом прийнята Гобі та місіс Дефріз (яка любила котів), схвально обговорена, але не була здійснена й дуже швидко забулася. Потім, через кілька тижнів, саме тоді, коли я знову збирався порушити котячу тему, я мало не отримав серцевий удар, коли зайшов до своєї кімнати й побачив, що Гобі стоїть на килимку біля мого ліжка, — мені здалося, він засунув руку під ліжко, але насправді він лише хотів дістати шпатель, який лежав на підлозі. Він міняв поламану раму у вікні моєї спальні.

— О, привіт, — сказав Гобі, підводячись на ноги та обтрушуючи холошу штанів. — Пробач мені! Я не мав наміру тебе налякати! Я хотів поміняти цю раму відразу по тому, як ти приїхав. Звичайно, я хотів би поставити хвилясте бендгаймівське скло в цих старих вікнах, але кілька прозорих шибок мало що змінять… Що з тобою? — запитав він, коли я випустив із рук шкільну сумку й упав у крісло, наче контужений солдат, який вибрався з поля битви.

У мене поїхав дах, як сказала б моя мати. Я не знав, що мені робити. Я чудово усвідомлював, яким дивним поглядом іноді дивиться на мене Гобі, яким схибленим я маю йому здаватись, а проте я був постійно огорнутий туманом внутрішнього набату: здригався щоразу, коли хтось підходив до дверей; підхоплювався на ноги, наче ошпарений, коли дзвенів телефон; пересмикувався, ніби вдарений електричним струмом, від «поганих передчуттів» і міг вискочити з-за парти й помчати зі школи додому, аби переконатися, що картина досі перебуває в наволочці, що ніхто досі не надірвав обгортку й не намагався розмотати стрічку. На своєму комп’ютері я обшукав весь Інтернет у пошуках законів, які мали стосунок до крадіжки творів мистецтва, але зміг знайти лише окремі фрагменти, що не давали ясного й логічного погляду. Потім, після того як я прожив у Гобі вісім місяців, що не відзначилися нічим незвичайним, я натрапив на несподіване розв’язання своєї проблеми.

Я був у добрих взаєминах з усіма вантажниками, які працювали на Гобі. Більшість були нью-йоркськими ірландцями, незграбними, добродушними хлопцями, які лише трохи не дотягли до служби в поліції або в пожежному департаменті, — Майк, Шон, Патрик, Малий Франк (який зовсім не був малий, а, навпаки, завбільшки з холодильник), — але були серед них також двійко хлопців з Ізраїлю, Равів і Аві, та мій улюбленець, російський єврей на ім’я Гриша.

— «Російський єврей» — це оксюморон, — пояснював він, огортаючи себе хмарою ментолового диму. — Принаймні для російського розуму. Бо «єврей» для антисеміта — це не те саме, що справжній росіянин, — Росія відома цією логікою.

Гриша народився в Севастополі й запевняв, що його пам’ятає («чорна вода, сіль»), хоч його батьки емігрували, коли йому було тільки два роки. Світловолосий, цеглисто-червоний на обличчя, з опуклими очима, схожими на яйця дрозда, він був одутлий від перепоїв і так недбало вдягався, що нерідко нижні ґудзики його сорочки були розстебнуті, але поводився він так зухвало й самовпевнено, що явно вважав себе красунчиком (і, хто знає, може, він колись і справді ним був). На відміну від кам’яноликого містера Павликовського, він любив побазікати і знав безліч жартів, або анєкдотів, як він полюбляв їх називати. Він розповідав їх кумедним і швидким, але монотонним голосом.

— Думаєш, ти вмієш матюкатися, мажоре? — добродушно запитав він у мене, піднявши голову від шахової дошки в кутку майстерні, де він і Гобі іноді грали пополудні. — Ану вріж. Обпали мені вуха.

І я вилив йому на голову такий потік брудної, матірної лайки, що навіть Гобі — який не зрозумів жодного слова — відхилився назад, сміючись, і затулив собі вуха обома руками.

Одного похмурого полудня незабаром по тому, як почався мій перший осінній семестр у школі, я був сам удома, коли Гриша зупинився біля нас, щоб вивантажити якісь меблі.

— Привіт, мажоре, — сказав він, відкинувши вбік недопалок, який тримав затиснутим між подряпаним великим і вказівним пальцями. Мажор було одним із глузливих прізвиськ, якими він мене називав. Російською мовою воно, здається, означало «крутий» абощо. — Доведи, що з тебе може бути користь. Допоможи мені вивантажити це сміття з машини.

Усі меблі для Гриші були «сміттям».

Я подивився повз нього на вантажівку.

— Що там у тебе? Воно важке?

— Якби воно було важке, поприґунчік, я не просив би, щоб ти мені допоміг.

Ми внесли меблі в дім: дзеркало в позолоченій рамі, обгорнуте набивним матеріалом, підставку для свічок, комплект стільців для їдальні, — і, коли все це було розгорнуте, Гриша прихилився до буфета, який Гобі реставрував (доторкнувшись спочатку до нього пальцем, аби переконатися, що він не липкий), і закурив цигарку «Кул».