У віконному отворі за склом промальовувалось обличчя Генрі, блідий розмитий овал.

«Не знаю, чи вийде, — послав думку Генрі. — Я й ходжу насилу».

«З цим можу допомогти. Відійди од вікна».

Генрі без питань відступив.

В одній із кишень Овенової куртки лежала маленька металева коробочка (на сталевій кришці витиснуто «USMC»[154]), яку він використовував для зберігання своїх документів і посвідчень, коли вирушав на завдання. Коробочку цю йому подарував сам Курц після торішньої операції в Санто-Домінґо — іронія долі. В іншій кишені лежали три камені, які він підібрав під своїм гелікоптером, там, де снігу було менше.

Овен узяв один із них, важкий шматок мейнського граніту, і завмер, вражений образом, що несподівано виник у голові. Мак Кавано, хлопець із команди «Синього Лідера», який під час операції втратив два пальці, сидів у напівтрейлері поруч із Френком Беллсоном з «Синього-3», іншого гелікоптера, який повернувся на базу. Хтось із них увімкнув потужний ліхтар і поставив його на підлогу, як електричну свічку. Яскравий промінь розсіював імлу під стелею. Це відбувалося прямо зараз, менш ніж за п’ятсот ярдів від того місця, де з каменем в одній руці й металевою коробочкою в другій стояв Овен. Кавано і Беллсон сиділи поруч на підлозі трейлера. В обох завелося щось подібне до червоної бороди. Пишна рослинність пробивалася крізь бинти на обрубках пальців Кавано. Обидва тримали пістолети, вставивши дула в рот, і дивились один одному в очі. Думки їхні сплелися в одне. Беллсон подумки вів відлік: «П’ять… чотири… три…»

— Хлопці, ні! — закричав Овен, але вони не могли його почути, їх пов’язував занадто міцний ланцюг, викуваний із рішучості чоловіків, які прийняли остаточне рішення. Вони стануть першими з команди Курца, хто зробить це сьогодні, й Овен сумнівався, що вони будуть останніми.

«Овене? — це подав голос Генрі. — Овене, що від…»

Він натрапив на те, що бачив Овен, і замовк, охоплений жахом.

«…два… один».

Два пістолетні постріли, приглушені ревінням вітру й чотирьох електрогенераторів Циммера. У тьмяному світлі над головами Кавано і Беллсона, немов за помахом чарівної палички, метнулися два фонтанчики крові та мозкової речовини. Овен і Генрі побачили, як у передсмертній судомі востаннє сіпнулася права нога Беллсона. Вона зачепила ліхтар, і на мить стало видно спотворені, обліплені байрусом обличчя. Потім, коли ліхтар покотився по підлозі, проїхавшись світловим колесом по алюмінієвій стіні, картинка згасла, як гасне телевізор, якщо висмикнути з розетки штепсель.

— Боже. Святий Боже, — видихнув Овен.

За вікном знову з’явився Генрі. Овен жестом звелів йому відійти і кинув камінь. Відстань була невеликою, але він промахнувся — камінь ударився об темні від часу планки стіни зліва від цілі. Він узяв другий камінь, зробив глибокий заспокійливий вдих і кинув. Цього разу скло розлетілося.

«У мене для тебе посилочка, Генрі. Приймай».

Крізь діру на місці розбитого скла він закинув до сараю сталеву коробочку.

Коробочка впала на підлогу, підскочила й завмерла. Генрі підняв її і відімкнув замочок. Усередині лежали чотири пакетики з фольги.

«Що це?»

«Кишенькові ракети, — відповів Овен. — Як серце?»

«Нормально, наскільки я знаю».

«Чудово. Тому що порівняно з цією гидотою кокаїн здасться валіумом. У кожному пакетику по дві штуки. Ковтай три, решту залиш на потім».

«У мене немає води».

Овен послав мальовничу картинку: південний бік коня, що скаче на північ.

«Прожуєш, красунчику. Зуби, мабуть, ще хоч якісь лишилися?»

Думка була з неприхованою злістю, і Генрі не відразу це зрозумів, але потім, звичайно, до нього дійшло. Якщо сьогодні на світанку він і мав щось усвідомити, то це ймовірність несподіваної втрати друзів.

Пігулки виявилися білими, без назви фармацевтичної компанії і такими гіркими, що горло мало не викинуло їх назад, коли він ковтав.

Ефект був майже миттєвим. Коли Генрі засовував сталеву коробочку до кишені штанів, серце його вже билося з подвійною швидкістю. Коли він підходив до вікна — з потрійною. З кожним швидким підняттям грудей очі ніби вилазили з орбіт. Але негативних відчуттів це не викликало, навпаки, навіть подобалось. До сну більше не хилило, біль як рукою зняло.

— Йоу! — вигукнув він. — Морякові Попаю треба було б спробувати кілька баночок цього лайна!

І він розсміявся, тому що розмови вголос тепер здавалися такими смішними, немов якась архаїчна форма спілкування, і тому що йому стало так добре.

«Може, не треба так кричати?»

«Добре! ДОБРЕ!»

Навіть думки немов набули нової кришталевої чистоти й сили, і це не просто здавалося. Хоча світла за старим сараєм було менше, ніж на решті території бази, його вистачило, щоб Генрі побачив: Овен здригнувся і взявся за скроню, ніби хтось крикнув йому в саме вухо.

«Вибач», — подумки послав він.

«Нічого. Просто занадто голосно. Напевне, це лайно тебе вже всього обліпило ».

«Та ні», — відповів Генрі. Йому мимохідь згадався сон: вони вчотирьох на схилі пагорба. Ні, вп’ятьох , бо Даддітс теж там був.

«Генрі, ти пам’ятаєш, я говорив, де буду?»

«Південно-західний кут бази. По діагоналі від сараю. Але…»

«Ніяких але. Там я й перебуватиму. Якщо хочеш покинути це чудове місце, то краще й тобі там бути вчасно. Зараз… — Овен подивився на годинник. «Якщо він іще працює, значить, механічний», — подумав Генрі. — «За дві хвилини четверта. Даю тобі півгодини. Потім, якщо хлопці в корівнику нічого не утнуть, я знеструмлю паркан».

«Півгодини може не вистачити», — заперечив Генрі. Він, хоч і стояв нерухомо, дивлячись у вікно на силует Овена, що проглядався крізь снігову завію, дихав часто й глибоко, як бігун, а серце калатало так, ніби він і справді тільки-но пробіг стометрівку.

«Має вистачити, — послав йому Овен. — Огорожа під сигналізацією. Завиють сирени, ввімкнуть іще більше ліхтарів, коротше, загальна тривога. Після того як лайно полетить на вентилятор, даю тобі п’ять хвилин — полічити до трьохсот, — і, якщо не з’явишся, я тікаю сам».

«Джонсі без мене тобі не знайти».

«Це не означає, що я повинен залишатися тут і помирати разом з тобою, Генрі. — Терпляче. Наче розмовляючи з нетямущою дитиною. — Якщо тебе не буде на тому місці за п’ять хвилин, нам обом гаплик».

«Ці двоє, які тільки-но вкоротили собі віку… Заражені були не тільки вони».

«Я знаю».

У Генрі коротке видіння: жовтий шкільний автобус із написом «ШКОЛА МІЛЛІНОКЕТА». З вікон визирають кількадесят усміхнених черепів. Друзі Овена Андергілла, зрозумів Генрі. Ті, з ким він приїхав сюди вчора вранці. Люди, які або помирали, або вже були мертві.

«Не думай про них, — відповів Овен. — Наземна група підтримки Курца — ось що має нас турбувати. Якщо вони тут, повір, вони чудово навчені і виконають будь-який наказ. А навченість завжди перемагає метушню, для цього навчання й потрібне. Якщо забаритися хоч на хвилину, вони тебе спіймають і на шматки поріжуть. Коли ввімкнуться сирени, ти маєш п’ять хвилин, не забудь. Лічи до трьохсот».

Логіку Овена було важко прийняти, але неможливо спростувати.

«Добре, — погодився Генрі. — П’ять хвилин».

«Тобі взагалі не обов’язково вплутуватись у це, — сказав Овен. Ця думка прийшла до Генрі з вигадливою в’яззю емоцій: розчарування, відчуття провини, непоборний страх — у випадку Овена Андергілла страх не смерті, а невдачі. — Якщо те, що ти кажеш, правда — все залежить від того, чи вдасться нам піти. Але з твого боку ставити під загрозу існування всього світу через кількасот дурнів у сараї щонайменше…»

«Твій бос учинив би інакше, так?»

Овен відповів подивом, але не словами — у мозку Генрі пронеслася ціла серія картинок, на зразок коміксу. Потім, навіть крізь нескінченне виття і гудіння вітру, він почув сміх Овена.

«Тут ти мене підловив, красунчику».

154

United States Marine Corps — морська піхота США.