Джонсі розсміявся — по-справжньому розсміявся, — що змусило Сірого застигнути біля сміттєзбиральника.

«Правила змінилися, друже мій. Вони заїхали по Даддітса, а Даддітс бачить лінію».

— Не збагну, про що ти.

«Усе ти розумієш, паскуднику».

— Припини мене так називати! — вибухнув Сірий.

«Якщо припиниш ображати мій інтелект, може, і я припиню».

Сірий пішов далі, і дійсно: за рогом розташувалося невелике скупчення машин, здебільшого старих і пошарпаних.

Даддітс бачить лінію.

Так, він знав, що це означає. Людина на ім’я Піт теж мала таку особливість, ций дар, хоч і не настільки потужний, як цей загадковий Даддітс.

Сірому зовсім не подобалося залишати слід, видимий для «Даддітса», але він знав дещо, невідоме Джонсі. «Перлі» вважав, що Генрі, Овен і Даддітс усього за п’ятнадцять миль на південь від нього, Сірого. Це означає, що Генрі та Овен відстали на сорок п’ять миль і зараз перебувають десь між Піттсфілдом і Вотервіллом. У розумінні Сірого це не зовсім відповідало вислову «дихають у потилицю».

Але й затримуватися тут не було сенсу.

Двері чорного ходу ресторану відчинились, і вийшов молодий чоловік в уніформі, яку файли Джонсі визначали як «кухарський халат»; у руках він тримав два великі мішки зі сміттям, явно призначені для сміттєзбірника. Ім’я молодого чоловіка було Джон, але друзі звали його Буч. Сірий вирішив, що вбити його було б приємно, але Буч здавався набагато сильнішим за Джонсі, не кажучи вже про те, що був молодшим і, напевне, значно прудкішим. Крім того, вбивство мало кілька неприємних побічних ефектів, найгірший з яких — необхідність швидко позбуватися вкрадених машин.

«Привіт, Бучу».

Буч зупинився, насторожено дивлячись на нього.

«Яка з машин твоя?»

Власне кажучи, машина належала не йому, а його матері, і це було навіть на краще. Іржаве корито Буча стояло вдома зі здохлим акумулятором, і сьогодні він узяв машину матері, повнопривідний «субару». Сірий, як сказав би Джонсі, тільки-но викинув чергову сімку.

Буч охоче простягнув ключі. У погляді в нього, як і раніше, була підозра («Очі горять, хвіст пістолетом», — як це назвав би Джонсі, хоча, наскільки міг бачити Сірий, у молодого кухаря хвоста не було), але свідомість уже згасла («Зробила ноги», — подумав Джонсі).

«Ти нічого не запам’ятаєш», — сказав Сірий.

— Нічого, — погодився Буч.

«Просто повернешся до роботи».

— Куди ж іще, — знову погодився Буч і, підхопивши мішки, попрямував до сміттєвих баків. До того часу, коли закінчиться його зміна і він зрозуміє, що машина матері зникла, ймовірно, все буде скінчено.

Сірий відчинив червоний «субару» і заліз усередину. На пасажирському сидінні валявся напівпорожній пакет картопляних чіпсів зі смаком барбекю. Під’їжджаючи до снігоочисників, Сірий жадібно проковтнув їх, а потім іще облизав пальці Джонсі. Жирно. Смачно. Зовсім як бекон. Він забрав собаку і вже за п’ять хвилин знову їхав по шосе.

На південь, на південь, на південь.

Ніч реве музикою, сміхом і гучними голосами, у повітрі стоїть запах печених на грилі сосисок, шоколаду, смаженого арахісу, у небі розпускаються різнокольорові вогні. І, з’єднуючи всі ці ознаки свята докупи, ставлячи під усім автограф самого літа, зі встановлених у Строфорд-парку динаміків лунає рок-н-рольна пісня:

Гей, красуне-бебі, давай мерщій зі мною,

Рушаймо в Алабаму, тільки ми з тобою.

І тут з’являється найвищий ковбой у світі, дев’ятифутовий Пекос Білл[194], під палаючим небом він підноситься над натовпом, і дітлахи з вимазаними морозивом, широко відкритими від подиву ротиками задирають голови й вирячують оченята; усміхнені батьки піднімають їх або садять на плечі, щоб було краще видно. Одна рука Пекос Білла помахує капелюхом, друга тримає плакат із написом: «ДНІ ДЕРРІ — 1981».

Ми по шпалах підем пішки, щоб десь притулитись.

А якщо нам нудно стане, можемо побитись.

— Як ін аий иоий? — питає Даддітс. У руці в нього блакитний конус цукрової вати, але про ласощі забуто; він не зводить здивовано розплющених, як у трирічної дитини, очей з ковбоя, який крокує на ходулях під блискучим різнобарв’ям феєрверків у небі. З одного боку від нього стоять Піт і Джонсі, з іншого — Генрі з Бобром. За ковбоєм простує процесія незайманих весталок (напевне, серед них дійсно знайдеться декілька незайманих, навіть у цьому 1981 році від Різдва Христового) у розшитих блискітками ковбойських спідницях і білих ковбойських чобітках, вони підкидають жезли, які завоювали Захід.

— Не знаю, як це він такий високий, Даддсе, — сміється Піт і, висмикнувши жмут блакитної цукрової вати, суне його в розкритий рот Даддітса. — Напевне, чари.

Усі регочуть, дивлячись, як Даддітс жує і не зводить очей з ковбоя на ходулях. Даддс вищий за них усіх, навіть за Генрі, але він лишається дитиною, і це захоплює.

Чари — це він сам; Джозі Рінкенгауер він знайде через рік, але вони знають: він справжнісінький чарівник. Іти проти Річі Ґренадо і його друзяк було лячно, але той день і до сьогодні залишається найщасливішим днем у їхньому житті, вони всі так думають.

Не кажи «ні», мила моя бебі,

Ми полетимо, як птахи у небі.

— Гей, ковбойчику! — кричить здоровань Бобер, розмахуючи своєю шапкою (у нього бейсболка з емблемою «Тигрів Деррі»). — Поцілуй мене в корму, здорованю! А ще краще сядь на неї і покрутись!

І вони просто заходяться від реготу (це дійсно спогад на все життя — той вечір, коли Бобер дражнив ковбоя на ходулях на День Деррі під іскристим пороховим небом), усі, крім Даддітса, який дивиться на події з заціпенілим подивом, і Овена Андергілла («Овене! — думає Генрі. — А ти як сюди потрапив, друже?»), який має стривожений вигляд.

Овен трясе його, Овен знову вимагає прокинутись.

«Генрі, прокинься, прокинься, про…»

— …кинься ж ти, бодай тебе!

Генрі остаточно пробудився, почувши страх у голосі Овена. Секунду він іще відчував запах арахісу та солодкої вати Даддітса, але потім на нього навалився світ сьогоднішній: білясте небо, засніжене шосе, зелений вказівник: «ОҐАСТА, НАСТУПНІ ДВА ПОВОРОТИ». Овен його трясе, а ззаду долинають звуки, подібні до гавкання, хрипкі й відчайдушні, — це кахикає Даддітс.

— Вставай, Генрі, у нього кров ! Та прокинься ж, щоб тебе…

— Прокинувся, прокинувся.

Він відстебнув ремінь безпеки, повернувся, став на коліна. Перенапружені м’язи стегон відгукуються гострим болем, але Генрі не до того.

Усе виявилося не так страшно. Судячи з панічних криків Овена, він очікував побачити, що Даддс стікає кров’ю, але виявилося, що в того всього-на-всього одна цівка з носа, а з рота з кожним кахиканням вилітають дрібні бризки крові. Овен, напевне, уявив, що бідолаха Даддс викашлює легені, хоча, швидше, в нього просто лопнула якась судина в горлі. Але не можна сказати, що це безпечно. У його нинішньому стані будь-що може викликати дуже серйозні наслідки, випадковий застудний вірус може вбити Даддітса. Генрі з першого погляду зрозумів, що Даддс вирулює на фінішну пряму і скоро буде вдома.

— Даддсе! — різко покликав він. Щось не так. Щось не так з ним, з Генрі. Але що? Немає часу про це думати. — Даддітсе, дихай носом! Носом , Даддітсе. Ось так, дивись!

Генрі показав, зробивши кілька великих вдихів носом… і, коли видихав, з ніздрів вилетіли білі пушинки, як насіння молочаю або кульбаби. «Байрус, — подумав Генрі. — Він ріс у мене в носі, але загинув і відлущується. Буквально з кожним видихом». І тут він зрозумів, що в нього змінилося: свербіння в стегні, роті й паху припинилось. У роті досі стояв смак старого килима, але язик більше не свербів.

Даддітс, наслідуючи його, задихав носом, і кашель відразу ж почав стихати. Генрі взяв паперовий пакет із ліками, знайшов нешкідливий, без спирту, сироп проти кашлю і налив чашечку Даддітсові.

194

Pecos Bill — персонаж американських казок.