Часом дяк до того закашляється, що нарахує лише тридцять вісім – це вже всіх збивало з пантелику. А, не дай Боже, нарахує сорок один – це вже віщувало нещастя, бо люди міркували так: не дорахував у голос, то міг дорахувати в думці, але нарахувати більше, ніж стоїть у книзі – це вже переступлення закону.

Був такий випадок. Одна баба загадала на теличку. Дяк нарахував сорок один «Госми». І – уявіть собі – корова скинула неживе теля! Не стерпіла баба і при першій нагоді добре огріла дяка коромислом по плечах та все приказувала: «А не рахуй, вражий сину, більше, ніж у книзі написано», і вже на відхідне додала: «На другий раз то я тобі ще твою чортову ґулю з носа здеру».

Дяк врешті зрозумів, у чому справа, і старався рахувати докладно, але це не завжди йому щастило – усе діло псував кашель. От через це й не любили Козлятинці свого дяка.

Жадне кохання не вкриється від людського ока. Не вкрилося й Галинине від батька. Почав старий Влас слідкувати. Переконавшись, що це діло є дійсно правда, Влас просто запитав Галину. Та, засоромившись, підтвердила. Влас дав свою згоду. Галина тоді сміло довершила справу сама, бо Дмитро був трохи «млямля» і не мав такої відваги.

Здавалося, що все йшло гаразд. Влас лікував, слава росла, завіз до млина збільшувався, а Галина з Дмитром розкошувалися в коханні. Галина призбирала чимало грошей і почала потрохи справляти собі виправу, в чім старанно допомагала їй мамка.

Настала чорна година. Прийшов час на Дмитра йти до війська, «в москалі», як тоді казали. Влас з дяком заметушилися. Дяк хвалився, що має в місті знайомства і що все буде гаразд. Влас зі свого боку заручився поміччю того дідича, якого вибавив від щурів. Але ніщо не помогло. Дмитра взяли. Попрощав бідолашний свою кохану та й подався в глибоку чужу «Расєю» на цілих три роки.

Настали для Галини сірі будні. Влас увесь час розраджував її, як тільки вмів. «Три роки – це не вічність, і пройдуть як сон», потішав він. Через рік несподівано приїхав Дмитро на двотижневу відпустку. Галина неначе на світ народилася, але разом з цим зміна туги на радість і після того почуття нової розлуки – це все так подіяло на ніжну психіку недосвідченої ще Галини, що її запаморочило: втратила рівновагу духову і перестала володіти собою.

Немає початку, який би не мав кінця. Скінчилася відпустка, і чар кохання розвіявся, як дим.

Пройшло щось зо чотири місяці від останнього від’їзду Дмитра, Галина все більше впадала в задуму. Від веселощів та блиску очей і сліду не залишилося.

Нещастя, як той горох в повній жмені: не встигнеш підняти одну горошинку, що скотилася на землю, як вже за нею сиплються інші. Так було й з Галиною. Розпочалася «гапонська» війна, і Дмитра, як барана на заріз, погнали на Далекий Схід боронити чуже для нього «отечество». Це вже був тяжкий удар і для Власа, і для Галини. Взаємно потішали себе, що не всіх на війні вбивають і що, може, якраз, Бог дасть, Дмитро щасливо поверне додому, однак кожне в душі не вірило в щасливий кінець, хоч іскра надії ще жевріла в їхніх серцях.

Жевріла іскра та й погасла: старий дяк дістав з військового правління повідомлення, що його син Дмитро чесно зложив свою голову на вівтар «отечества». За одну ніч батько з донькою посивіли.

Класові турботи подвоїлися. Ще втрату майбутнього зятя можна було перенести, бо не один з порядних господарських синів рахував би за велике щастя взяти собі Галину за жінку, та коли б не сподівана дитина! Хто ж захоче одружитися з покриткою?

Галина заламалася. Одного вечора, як вже смеркалося, кинулася бідолашна у ставок. Один тільки раз показалася її голова над водою – видно, про щось згадала Галина у цю смертну годину, бо скрикнула пронизливо: «Тату! Віддайте мої гроші на…» Так і не докінчила свого останнього заповіту…

Саме на ту пору вийшов з млина Влас. Почувши дорогий голос і побачивши останню трагедію безталанного життя, Влас кинувся мерщій до човна. До нього прилучилося кількох господарів, що були на той час у млині…

Витягнули Галину на беріг уже мертву. Всі Власові зусилля та знахорство були нінащо: те, що забрала невблаганна смерть, не повернути вже назад, ніколи…

Влас від того пам’ятного часу ходив як непритомний. Деякий час ще молов людям відрухово, потому і млина замкнув.

Пройшла осінь. Влас ніде не показувався. Один раз тільки на Зимного Миколи прийшов до церкви, щоб відслужити парастас за покійних. А коли надійшла свята Вілія – пішов кудись і пропав…

Знайшли Власа щойно на другий день Різдва мертвого і поховали там таки під березою. Від того часу щороку на святу Вілію пускає Влас свого млина, а сам ходить по всьому Очереті та шукає грошей, що Галина наказала кудись віддати…

– Вже можемо їхати, – вивів мене з чару оповідання старий Онисько, заходячи в хату. – Треба спішитися, бо буде метелиця!

Я швидко одягнувся, подякував бабуні за цікаве оповідання, і ми вирушили в дорогу.

Ми вже почали минати Липовку, як розпочалася хуртовина. За Липовкою простягався степ. До Очерету було дев’ять кілометрів, а там ще два й Козлятин. Вітер усе міцнішав і потім змінив напрямок. Почало жбурляти снігом просто в обличчя. Здоровий розум підказував, що краще переждати до ранку в Липовці, якби не слово… То ж я дав слово, що буду в Андрія ще сьогодні!

Коні почали йти кроком. Санки грузли. Я відвернувся від вітру, щоб не засипало очей. Степова одноманітність, кружляння сніжинок під носом, сопрановий вий вітру та рівномірні підштовхи санок почали мене вколисувати. Онисько з початку повертався то в один, то в другий бік, щоб уникнути вітру, аж врешті заспокоївся і завів вривану розмову з кіньми. Я почав дрімати.

Як довго ми так їхали – я не знаю. Годинник був схований далеко, а розщіпатись так не хотілося…

Щось бамкнуло в далечині. Раз… другий… третій… Онисько швидко обернувся до мене:

– Починається, – зашепотів він.

– Що? – питаю так само тихо.

– Страхіття! – ще тихше, але роздільно, з ноткою страху у голосі, пояснює мені Онисько. – Чуєте дзвін?…

– Та чую! – мені стало чомусь трохи лячно.

Коні трохи насторожилися, але кроку не змінили. А дзвін усе гудів і гудів, та так рівномірно, жалібно…

– А тепер чуєте? – знов питає Онисько.

– Та я весь час чую дзвін.

– Ні! Не дзвін, а млин!..

Я прислуховуюся. Нараз вітер зупинився на одну хвилину і я почув, що щось гуде, наче жорна, з виразним характерним стукотінням.

Не встиг я ще зібратися з думками, як щось тяжке, незмірно велике, мов та хмара, насунулося на нас, завило, заскиглило і тут же перед нами з великим шипінням та тарахкотінням розсипалося. Коні захропіли й стали. Онисько підскочив, перехрестився, схопив батога й вдарив по конях. Санки зірвалися зі скрипом, мене стрепенуло, підкинуло і з силою жбурнуло кудись. Я відчув, що падаю на щось таке м’яке, м’яке…

Хвилин, мабуть, зо дві лежав я плазма, нічого не розуміючи, з головою, встромленою у сніг. Певно, мій мозок здеревенів на той час, бо не видавав зі себе жадної думки. Я знаходився в стані нірвани. Вивів мене з цього стану дуже дивний голос, що владно наказував;

– Встань! Піди в млин! Під собійкою лежать гроші… Віддай їх на церкву!

З великою натугою я підвівся. Перше, що впало мені в око, були контури дерев. Чотирьох дерев, з яких одне було ясніше, якби береза. Я підвів очі і… знов повалився на землю, але вже цілком непритомний.

Я міг би ще й сьогодні заприсягнути, що тоді на березі я бачив людське тіло, ніби зачеплене за шию шнурком, і що одна рука кивала, ніби приманювала мене до себе.

Прокинувся я від настирливого шарпання мене за плечі. Це був Андрій. З боку стояв Онисько і ввесь тремтів. З тяжким зусиллям посадили мене на санки і відвезли до Козлятина.

По дорозі я довідався, що Онисько з переляку погнав до Козлятина і щойно там завважив, що мене згубив. Це ще більше налякало його, бо тремтячим голосом присягався Андрієві, як то він віз самого Власа нібито до Андрія і яку штуку вчинив з ним Влас біля Очерету. І тільки запевнення Андрія, що це дійсно на мене він чекає сьогодні і що з переляку Онисько згубив по дорозі саме мене, переконало Ониська негайно вернутись разом з Андрієм і забрати мене.