Доктор Далтон нахилився до монітора.

— Може, щось у налаштува…

Він недоговорив. Екран спалахнув, і ми воднораз відсахнулися. Джено перелякано зойкнув і так відштовхнувся ногами від підлоги, що спинка його крісла торохнула в стіну за моєю спиною. На моніторі більше не було ні коридора, ні спальні. Усю головну панель займало обличчя із сіро-багровим ромбом на правій щоці. Позаду, за лицем, повільно сунула донизу хаотична мішанина переважно холодних кольорів, неначе коричнево-синій слиз спливав горбкуватою стіною на підлогу.

Цього разу він не горлав. Чоловік просто дивився на нас. Певна річ, я усвідомлював, що він не може дивитися на нас із екрана (щоб мені сказитися, це ж монітор!), але нічого не міг удіяти, бо в голові стриміла думка: ми спостерігали за ним через сигнали з кори, а він тепер спостерігає за нами. Зображення все ще залишалося трохи невиразним, але я припустив, що без зусиль упізнав би це обличчя на фотографії.

А коли, трохи оклигавши від переляку, я прикипів очима до ромбоподібної плями, щось відразливе та слизьке, ніби щупальці глибоководного спрута, почало штовхатися в грудях. Я уявно відступив на крок і повернувся до думки, відлуння якої все ще звучало в мозку: «Я впізнав би його на фотографії». Що за нісенітниця? Як я можу його впізнати? Я десь бачив його?

Чоловік із ромбом на щоці примружив очі та схилив голову. Його губи ледь розтулилися, та не ворушились. Вираз обличчя був спантеличеним. Через секунду він нахилив голову в інший бік і ще більше наблизився до… до чого? до уявного екрана? до чого, чорт забирай, він міг наблизитися вві сні? Хай там як, тепер чоловік був так близько, що я розгледів, як неспокійно бігають його світло-сірі з вузькими колючими зіницями очі.

— Що за хрінь? — не зауваживши, що лається, озвався Енді Далтон. — У мене одного таке відчуття, ніби він… заглядає?

Чоловік зі сну нагадував людину, що намагається зазирнути в салон автомобіля крізь тоноване скло.

— Погляньте! — вигукнув Джено Кардона, тремтячим пальцем показуючи на праву частину монітора. — Це не ЕЕГ!

Графіки електричної активності мозку Теодора, відображені на шести інтерактивних панелях, стали пологими — без загострених піків і з дуже великим періодом[70], — перетворившись на майже ідеальні та жахливо витягнуті синусоїди. Навіть я, неспеціаліст, здогадувався, що такі графіки біопотенціалів головного мозку більше пасують покійникові. У свідомості нарешті заревли сигнали тривоги: це ж мій син там! Це не просто моторошна картинка — це щось не гаразд із моїм сином!

— Зупиніть! — вихопилося в мене.

— Що зупинити? — вирячився Далтон.

— Треба розбудити Теодора!

І тут-таки, мов блискавка перед очима: я бачив його! І це вже не запитання. Я збагнув, що колись уже бачив ту ромбоподібну пляму. Ця думка спаралізувала й утримала мене на місці.

— Навіщо? — озирнувся доктор Далтон.

Першим гарячим поривом крізь мозок проскочило: «Бо я знаю це обличчя!» А тоді я збагнув, що значно більш важливим у цю мить є дещо інше: Ліза помилялася, бо та химера, що вгніздилась у свідомість мого сина, щойно усвідомила, що за нею спостерігають.

— Він здогадався, що ми підглядаємо!

Я стояв за їхніми спинами, тож зауважив, як Далтон і Кардона синхронно здригнулися. Наступної миті обличчя на екрані відсахнулося, сірі очі звузились, а скривлені губи розчахнулися у крикові. Крик той, напевно, був нестерпно оглушливим. Щоки чоловіка засіпалися, лоб, як глибокі шрами, прорізали чорні зморшки, з шиї на підборіддя, щоки, аж до скронь поповз багрянець. Я усвідомлював, що єдиний, хто чує той крик, — це Теодор, і, попри це, не рухався, неначе примерзнувши до долівки кімнати для спостережень.

Я бачив його!

Де я міг його бачити?

Я захлинався серцебиттям і не міг відвести погляду від екрана.

За секунду все обірвалося. Перекошене обличчя щезло, екран потемнів, я чув, як нерівно й зривисто сапає Джено.

Спливло секунд п’ять, перш ніж доктор Далтон шумно видихнув:

— Ми ж це записали, так?

— Так, — підтвердив Джено.

— Срань господня, — Далтон провів долонею по чолу й озирнувся на мене. — Це він через нас так бісився?

У ту мить поверх його голови та крізь однобічне скло я зазирав до спальні. Здавалося, що там усе залишалося спокійним. Якби Тео стояв, я б обов’язково розгледів його фігурку в зеленкуватому світлі нічника. Я нарешті розчепив пальці, відпустивши високу спинку крісла Енді Далтона, й проказав:

— Піду гляну на малого.

— Чекайте, — довгі вії Джено занепокоєно затріпотіли. — Ще не все.

На головній панелі BrAD Pro Scanner’а виникло нечітке зображення. Темна кімната чи черговий — цього разу погано освітлений — коридор.

— Знову сон? — запитав Далтон.

— ЕЕГ ніби в нормі, — зауважив лаборант. — Але це не… — напевно, Джено мав намір договорити «це не сон», однак картинка на головній панелі відволікла його.

Зображення погойдувалося — Теодору снилося, що він крокує. Я відірвав погляд від монітора та ще раз кинув його до спальні. Півтемрява, зім’ята постіль, але… він у ліжку?

— Він біля якихось дверей, — прошепотів доктор Далтон, — відчиняє.

Від страху в мене запаморочилася голова.

— Він же у ліжку, правда? — так само тихо прошепотів я, не усвідомлюючи, що українською.

— Що? — перепитав Далтон.

На екрані Тео обережно натиснув на ручку, й двері повільно розчахнулися. Я раптом побачив… себе — біля монітора, з однією рукою на кріслі Далтона. Я побачив Енді Далтона, який, згорбившись, упирався ліктями в стільницю. Я побачив Джено Кардону з виряченими очима та відвислою щелепою, що сторожко тупився в екран.

— Що за?.. — брови Далтона поповзли на лоба.

Те, що дивлюся сам на себе, я збагнув одразу. Секунда чи дві знадобилися для того, щоб вирахувати, що спостерігач, зображення з мозку якого надходить на екран на нашому столі, мусить знаходитися акурат на порозі кімнати для спостережень. Приблизно стільки ж часу на аналогічний висновок знадобилося Далтону й Кардоні, тож ми втрьох одночасно крутонули голови ліворуч. На порозі відчинених дверей стояв Теодор. Його порожнисті, нічим не наповнені очі — і це вклинилося у пам’ять найдужче — нагадували оточені чорною грязюкою провалля. Ті очі були не його.

— Що він тут… — почав був Далтон, але кінець фрази потонув у верескові Джено.

— Бляха, ні! НЕ ТРЕБА! — запанікував смаглявий лаборант.

Серце немовби зупинилося. Темрява довкола щуплої постаті Теодора пожадливо всмоктувала в себе слабке електричне світло.

— Тео? — кавкнув я.

Його крик розпоров повітря, батогами хльоснувши по вухах. Я несамохіть зіщулився, а наступної миті Теодор кинувся на мене. Щось додало йому сили, тож він легко дострибнув до грудей. Мене відкинуло до стіни. Істота, що годину тому була моїм сином, учепилася лівою рукою в мою сорочку, а ногами вперлася мені в живіт.

— Що ти робиш?! — вигукнув я.

Боковим зором я помітив, як Енді Далтон, прокравшись повз нас, метнувся в коридор. Потому почув, як Джено, перекидаючи монітори та пихкаючи, дереться через стіл, щоби теж утекти. Тим часом Теодор розмахнувся — відвів за спину праву руку із укладеним у кулак продовгуватим предметом — і, перш ніж я встиг по-справжньому перелякатися, вдарив ним мені по обличчю. Біль гарячою блискавою розітнув нижню губу, на підборіддя ринула кров.

— Тео, це ж я!

Ще удар. Цього разу я спробував ухилитися, по- боксерському втискаючи голову в тіло, й тупий предмет влучив у скроню. «Добре, що не ніж», — проскочило в голові.

— ПРИПИНИ! — я нарешті відірвав його ліву руку від сорочки та перехопив праву. Швидко глянув на кулак — хлопчак мав у руці пульт від телевізора. «Як же, в сраку, добре, що не ніж», — удруге подумав я.

Не відпускаючи рук, я струсив його з себе. Тео шипів і виривався так, що я не втримав рівновагу й ми обоє повалилися на підлогу. Я першим став на коліно, опинився зверху, перекинув сина на живіт і обома руками — всією своєю вагою — втримував сина на долівці.

70

Період — проміжок часу, протягом якого відбувається повторення циклічного процесу, наприклад, одне коливання на графіку.