Я підступив до крісла й узяв те гумове чортзна-що до рук. Шолом був важким, відчувалося щось заховане в гумі. Щось металеве. Далтон наблизився до мене, нетерпляче виблискуючи очима з-під рідких брів:

— Ну?

Притримуючи рукою дроти, я обережно насунув шолом на голову. Поправив волосся, глипнув на американця.

— Не тисне?

Важкі дроти пригинали голову донизу, та особливого дискомфорту це не викликало.

— Ні, нормально.

— Чудово! — і доктор Далтон розклав переді мною аркуші.

Усього їх було чотири: Велика червона пляма на Юпітері[56], єнот, що тримає в руках шматок яблука, сфотографований крупним планом бедрик на ромашці й Кеті Перрі на червоній доріжці в чорному платті з глибоченним вирізом — звичайні, що нічим особливим не вирізняються, фотографії з Інтернету. Далтон натиснув кілька кнопок під екранами. Під кріслом щось рівномірно загуло, а монітори почали один за одним спалахувати.

— Станьте спиною до стола, — попросив він, — і не обертайтеся. Стійте так, щоб я не бачив ваших очей, домовились?

— Навіщо?

— Зараз дізнаєтесь, — він повернувся до робочого стола.

Через секунду я почув звук увімкнення комп’ютера.

— Відверніться і… е-е… зачекайте хвилинку, мушу дещо налаштувати… — клацання клавіатури, — так… отак… чудово, — Далтон прокашлявся: — А тепер, пане Белінськи… е… Мироне, гляньте на одну з фотографій перед вами. Виберіть одну будь-яку, сфокусуйте на ній погляд, але не повертайте голову, щоб я зі свого місця не міг здогадатися, на який знімок ви дивитеся. Готові?

Хоч це здавалося дурнуватим розіграшем, я погодився:

— Так.

— Тоді починаємо.

Стоячи перед кріслом спиною до вікон, спершу глянув на Кеті Перрі, та відразу потому перескочив на Юпітера.

У в’язкій, ледь розбавленій тихим гудінням апаратів тиші спливло півхвилини.

— Як довго мені дивитися?

Доктор Далтон не відповів. Я переступив із ноги на ногу та, карбуючи кожне слово, повторив запитання:

— Як довго я маю…

— Ви зараз дивитеся на картинку з Юпітером. Не відволікайтеся, будь ласка. У вас так багато всього в голові, що я ледве розрізняю, на чому ви сконцентровані.

Я глитнув слину, подумав — насправді нічого я тоді не подумав, навпаки, на секунду завис — і зиркнув на бедрика. У ту саму мить:

— А тепер на комаху на квітці, — впевнено виголосив американець. — Уже краще!

Я повів очима вбік і втупився поглядом у Кеті Перрі. Значно старший за мене доктор Далтон по-хлопчачому гигикнув:

— На виріз плаття співачки. Гарні цицьки, погоджуюсь! Дивно, що ви аж за третім разом звернули увагу.

Секунду повагавшись, я повернувся до Юпітера.

— А зараз знову дивитеся на планету.

Я видихнув і заплющив очі. Спершу Далтон здивовано крекнув, а тоді резюмував:

— Схоже, ви заплющили очі, пане Белінськи.

Він підвівся, підійшов до мене та, відсунувши ілюстрації, вмостився у крісло. Склав руки між колінами:

— Ну як? Що скажете?

Американець дивився на мене примружившись, наче крізь дірки в ґудзиках.

Я тихо пирхнув:

— Я маю бути враженим? — мене самого пересмикнуло від жовчі в моєму голосі. — Не розумію, на що ви очікували. Що я після цих фокусів заплескаю в долоні?

— Це не фокуси, — вивчаючи мене поглядом понад скельцями окулярів, заперечив Далтон. Його тон не змінився, але з того, як смикнулися, витягнувшись у риску, тонкі губи, я збагнув, що мої слова зачепили його.

— Ви могли сховати де-небудь камеру й потай спостерігати за мною.

Він закотив очі:

— І, звісно, примусив вас натягти цей шолом лише для того, щоб позбиткуватись.

Я зиркнув на дроти, що тяглися від мого тімені та зникали поміж моніторами:

— Хочете сказати, що дізналися про те, яке зображення я вибирав, через ось це?

Далтон кивнув:

— Так. Саме так. За сигналами з вашого мозку.

Цього разу я не пирхав, усвідомлюючи, що вченому немає сенсу розігрувати комедію. Утім, загалом скепсису ні на крихту не поменшало.

— Ви не вірите, — Енді Далтон устав із крісла, заховав руки до кишень штанів і довго, ледь схиливши голову, дивився на мене. Його обличчям блукала не так посмішка, як радше тінь від посмішки, а очі по-юначому задерикувато світилися. Та невловна, майже невидима посмішка змінювала все. Коли Далтонові очі посміхалися, він здавався моїм однолітком.

— Просто не бачу, в що саме я повинен повірити.

— Гаразд, тоді вчинімо інакше. Лягайте, — вчений згріб ілюстрації рукою та поклав її мені на плече, примушуючи опуститися в крісло. Коли я дозволив себе всадовити, він лівою натиснув на важіль під кріслом і відкинув спинку. Я витягся горизонтально. Він сказав: — Заплющіть очі та розслабтеся. Заплющуйте, заплющуйте, — тільки потому, як я заплющив очі, Далтон відійшов від крісла й сів за робочий стіл. — Тепер, не розплющуючи очей, спробуйте пригадати який-небудь приємний момент, щось таке, що потішило чи розвеселило вас, щось хороше, яскраве, що відкарбувалося в пам’яті.

Я глибоко вдихнув і спробував уявити личко всміхненого Теодора. Мені вдалося, проте образ утримався у свідомості не довше ніж секунду. Думки галопом помчали далі — я пригадав переліт до Америки, останню розмову з Євою, викрадення, потім знову Єву, потім чомусь лист від колекторів і насамкінець Блакитного Монстра.

— Пане Белінськи, будь ласка, зосередьтесь, — невдоволено, із притиском промовив доктор Далтон, — у вашій голові така каша.

Я вчепився за останнє, що промайнуло перед внутрішнім поглядом, — блакитний «фольксваген». Річ украй далека від «чогось хорошого та яскравого, що мене потішило», проте добряче відкарбована у пам’яті.

— М-м-м… — долинуло від стола. — Ви зараз думаєте про щось… синє.

Я здригнувся.

— Тільки не розплющуйте очей! — вигукнув Далтон.

Його вигук відкинув зайве і дозволив зосередитися винятково на Блакитній Жабі. Я пригадав день, коли натрапив на нього в автосалоні Рівного: компактний автомобіль, що звабливо виблискував булькатими фарами в навскісних променях призахідного сонця.

— Це автомобіль? — припустив Далтон. І тут-таки з певністю: — Так, це машина! От тільки не можу вгадати марку.

На одну мить — поки переляк і здивування не почали брати гору — я уявив, наче стою перед Блакитним Монстром і схиляюсь над капотом. Моє обличчя зупиняється за півметра від сріблясто-блискучого знака WV і…

— Це «фольксваген», — безапеляційно заявив американець, — невеликий блакитний «фольксваген». Це ж Beetle! Я вгадав, пане Белінськи? У «фольксвагена» немає інших таких лупатих компакт-карів!

— Що за?!

— Будь ласка, не хвилюйтеся, не треба…

Утім, пізно, бо я вже розплющив очі й кілька секунд безтямно блимав, туплячись у стелю. Потім рвучко сів і тремтячими руками стягнув шолом із голови.

— ЩО ЦЕ ЗА ФІГНЯ ТАКА БУЛА?!

— Обережно! — скрикнув доктор Далтон. — Не повідривайте дроти!

Він подався у протилежний куток лабораторії, приніс звідти стілець і підсунув його до стола.

— Сідайте.

З осторогою відклавши гумовий шолом, я пройшов до стола й опустився на стілець навпроти Далтона.

— Тепер вірите? — запитав він. Я не відповів. — Девід Коперфільд заплатив би за цю штуку мільярд доларів, не менше. Я ж навпаки маю пояснити вам, чому зроблене мною не має нічого спільного з магією. — Американець дістав із шухляди пакуночок жувального драже Mentos і, надірвавши обгортку, простягнув мені: — Будете?

— Ні, дякую, — я все ще не міг заспокоїтись після того, що сталося.

Далтон знизав плечима, вкинув до рота дві цукерки та розжував їх. Хвилину чи дві мовчав, потім, посерйознішавши, подивився на мене:

— Що ви знаєте про те, як ми, люди, бачимо?

— Не розумію.

— Ну, як у голові — тут, — доктор постукав пальцем по лобі, — формується картина світу, що нас оточує.

Я стенув плечима. Мені здавалося, що запитання більше стосується філософії, ніж нейрофізики.

56

Велика червона пляма (ВЧП) — атмосферне утворення на Юпітері, відкрите астрономом Джованні Кассіні 1665 року. Є гігантським вихором-антициклоном 24–40 тисяч км завдовжки та 12–14 тисяч км завширшки. Розміри плями постійно змінюються із загальною тенденцією — до зменшення; 100 років тому ВЧП виглядала вдвічі більшою.