Ми без проблем пройшли паспортний контроль і митницю, за чверть години забрали багаж і о 20:50 опинилися в залі прильотів термінала Е. Там на нас чекала Ліза Джин Торнтон.

Американка помітила мене першою та помахала рукою. Я махнув у відповідь і попрямував до неї.

— Вітаю! Як почуваєтесь? Як подорож?

На ній була синя приталена блузка, вузька чорна спідниця до колін і чорні балетки.

— Нормально, — кисло відповів я.

Ліза перевела погляд на Теодора й, посміхнувшись, нахилилась.

— Привіт! — простягнула руку, але Тео, заплющивши очі та скулившись, заховався за моєю ногою. Ліза випросталась. — У вас чудовий малий. Як він?

— Краще, ніж очікував. Зважаючи на те, що він витримав два тижні тому, й на те, що ми вже майже добу в дорозі.

— Ходімо, — жінка повела нас за собою. Перед виходом із термінала Ліза Торнтон подала мені невеликий, завбільшки з коробку для компакт-диска яскраво-оранжевий картонний пакунок із написом AT&T. — Це вам.

— Що це?

— Американська сім-карта.

Кивнувши, я взяв пакунок. Передаючи, Ліза затримала його на мить довше, ніж це того потребувало.

— Я рада, що ви приїхали, — сказала вона.

На одному з рівнів велетенської багаторівневої стоянки, що підпирала аеропорт імені Тарґуда Маршалла із заходу, біля масивного Chevrolet Suburban чорного кольору піджидав Ґарет Джонсон. Чоловік привітався зі мною за руку, зміряв зацікавленим поглядом Теодора та допоміг закинути сумки до неосяжного багажника. Ліза зайняла переднє сидіння, ми з малим — заднє. Невдовзі після дев’ятої вечора Suburban, загарчавши потужним восьмициліндровим двигуном, вирушив зі стоянки. За кілька хвилин позашляховик звернув на балтиморсько-вашингтонську автостраду та помчав до центру Балтимора.

Ліза Торнтон обернулась:

— Будинок, де ви житимете, вже готовий, але оскільки він за містом, то план такий: ми всі разом вечеряємо, після чого веземо вас до готелю, де ви сьогодні ночуєте. Вже ніби не година пік, але дороги на виїзді все одно забиті, а я не хочу, щоб після трансатлантичного перельоту ви застрягли в заторі де-небудь на півночі Балтимора.

— Ми їдемо до Балтимора? — я зиркнув на неї.

— Так.

— Чому не до Вашингтона?

Американка на хвильку задумалась.

— Бо ваш будинок біля Балтимора, та й більшість часу ми проводитимемо в Балтиморі. Завтра після сніданку все покажу.

Зовсім швидко ми опинилися в місті, і на півночі забовваніли багатоповерхівки даунтауна. Видовище зачаровувало. Із ледь роззявленим ротом я спостерігав, як масивний автомобіль викотився на шосе І-95[45] і майже відразу однією з гілок немислимо переплутаної трирівневої розв’язки попрямував наліво — на північ.

Праворуч, позаду та просто під нами розкинулася Чесапікська затока. Сонце зайшло, й вода здавалася пофарбованим у темне металом. Попереду громадилася стіна із хмарочосів, горішні вікна яких ще втримували на собі останні відблиски сонця.

Тео із цікавістю витягував голівку. Я взяв його на руки й посадив на коліна, щоб він краще бачив.

— Цікаво?

Малюк закивав.

— Бачите он той, найвищий? — Ліза показала рукою на сіро-коричневу квадратну в плані будівлю, єдиними виразними ознаками якої були висота й схожі на амбразури вікна. — Це сорокаповерховий Transamerica Tower. За ним трохи менший хмарочос із верхівкою у вигляді усіченої піраміди — це тридцятиодноповерховий Commerce Place. А та будівля в стилі арт-деко — це Bank Of America, хоча банків там давно немає, будівля житлова.

Ми проскочили кілька кварталів на північ, після чого Ґарет Джонсон узяв направо на Вест-Малберрі-стрит і невдовзі зупинив Suburban біля невеликого, розташованого у напівпідвальному приміщенні італійського ресторану Sotto Sopra. Їжа була смачною. Ми повечеряли пастою, запиваючи її недорогим вином. Теодор без умовлянь ум’яв повну тарілку.

О десятій Ліза Торнтон розрахувалась, і ми повернулися на вулицю.

— Можемо прогулятися, — запропонувала американка, — до готелю рукою подати. Ґарет відвезе ваш вантаж.

Я не заперечував. Узяв Тео за руку, й ми закрокували на північ, залишаючи висотки за спинами.

Через п’ять хвилин дісталися до Вест-Маунт-Вернон-плейс, де повернули наліво, опинилися на Катедрал-стрит і, перетнувши вулицю, вперлись у багатоповерхову цегляну будівлю з написом WYNDHAM над центральним входом.

— Ваш готель, — сказала Ліза.

Ми вступили досередини. Біля рецепції Ґарет Джонсон про щось розмовляв із дебелим чоловіком із рудим, ретельно зачесаним назад волоссям. Обидві мої сумки стояли біля їхніх ніг. Ліза, побачивши рудого, здивовано підняла брову:

— Оу…

— Хто це?

Торнтон не відповіла. Оминувши мене, наблизилася до чоловіків. Здоровань побачив її та, вищирившись, ступив крок назустріч.

— Чудовий вечір, Лізо!

— Що ти тут робиш?

Я тримався віддалік, розглядаючи незнайомця. Важка, із по-бульдожому обвислими щоками голова здавалася завеликою навіть на плечах громіздкого, наче ведмежого тіла; блідо-жовтуваті, немов виліплені з тіста очі ховалися глибоко під навислими надбрівними дугами; а з-під світлих, схожих на варені молюски губів, що різко контрастували із червоною шкірою, пробивалися жовті зуби.

— Мені що, не можна побачити людину, яка ледь не схопила за яйця самого Серхіо Вігліоне?

У кутиках його губів біліли пуп’янки слини.

— Боїшся втратити роботу? — глузливо видав Ґарет.

Ліза Торнтон мовчала. Рудий нарешті встромив погляд у мене, посміхнувся:

— У вас є знайомі чи родичі в Мексиці?

Його виставлена вперед щелепа нагадувала екскаваторний ківш, прикрашений парою крихітних, схожих на зів’ялі квітки вух. Я задивився на його подібні на жовту крейду зуби та не відповів. Не знав, що відповідати.

— Він, на хрін, не говорить англійською? — рудий ображено зиркнув на Ґарета.

— Він говорить краще за тебе, — озвалася Торнтон.

Я підійшов достатньо близько, щоб розгледіти веснянки й темні печінкові бляшки, що рясно вкривали його обличчя — від щік аж до скронь. Складалося враження, ніби хтось розмахнувся й ляпнув пригорщу бруду просто йому в обличчя.

— То чого він мовчить? — чоловік насупився. Глипнув на Ґарета, перевів очі на Лізу. — Дай угадаю: ти вже промила йому мізки, так? — Торнтон німувала. Рудий змахнув своїми ручищами: — Та годі вам, я розумію, що згідно з правилами програми із захисту свідків я не маю права…

— Він не свідок, Пейтоне, вгамуйся! Цей чоловік під час каліфорнійської операції перебував на протилежному боці планети.

— Але ж він мусив якось дізнатися про цю херню!

— Пейтоне!

— Що, в сраку, Пейтоне? — його очі з блідо-жовтих стали темно-рудими. — У чувака кращі інформатори, ніж в усього довбаного Розвідувального відділу, а я не можу сказати йому «хелоу»?

Торнтон різким жестом наказала йому вгомонитися. Повернулася до мене:

— Пробачте. Його дуже недолюбили в дитинстві.

— Я все чую, агенте Торнтон!

Вона пропустила вигук повз вуха та провела мене до рецепції:

— Реєструйтесь.

Я привітався з консьєржем, виклав на стійку паспорт і заповнив анкету. Ліза Торнтон тим часом щось сердито торочила просто у вухо рудого, після чого той обурено пирхнув і, не попрощавшись, почовгав на вулицю.

Я отримав ключ від кімнати та, не відпускаючи руки Теодора, попрямував до ліфта. Ліза супроводжувала мене. Потому як стулки дверей роз’їхалися, я повернув до неї голову:

— То був Норвуд?

— Так, — відказала вона, — спеціальний агент Пейтон Норвуд. Не зважайте на нього. Пейтон холостяк, і в нього кепський характер, але це не заважає йому залишатися одним із найкращих працівників ФБР. Ми іноді жартуємо, що агент Норвуд для Бюро — як дірка в задниці для людини. Ні для кого не найулюбленіша частина тіла, та без неї ніяк, бо за лічені дні все заб’ється лайном.

Я вступив до кабіни ліфта. Малюк став поруч. Готельний ліфт так відрізнявся від ліфтів житлових багатоповерхівок в Україні, що хлопчик навіть не напружився.

45

Interstate 95 (I-95) — головне шосе східного узбережжя США завдовжки 3000 км, що проходить уздовж узбережжя Атлантичного океану, з’єднуючи між собою штат Флорида та регіон Нова Англія.