Дякую Лорі Макдуґалл, моєму неперевершеному агенту в «Тібор Джонс», за її непохитну віру в мене і «Хранителя…» від самого початку. Уперше ми зустрілися під пам’ятником Джонові Бетчеману[95] на вокзалі Сант-Панкрас (це, очевидно, був знак), а вже через хвилину я знала, що хочу з тобою працювати. Я дякую тобі за безмежну підтримку й ентузіазм, незмінний професіоналізм і цілеспрямованість, поради щодо моїх перших вилазок у «Твіттер» та «Інстаґрам» і твій лимонний сирник.

Дякую Шарлотті Маддокс із «Тібор Джонс» за роботу з моїми закордонними угодами і за те, що ти так щиро уболіваєш за «Хранителя…». Дякую всій команді «Тібор Джонс» — без сумніву, найкращому агентству на планеті — за те, що я почувалася з вами, як удома. Ви круті!

Дякую Феде Андорніно, моєму редактору в «Двох Дорогах» і засновнику Команди Сонячного Світла, за те, що він наважився ризикнути з «Хранителем…». Твоє почуття гумору й невичерпний ентузіазм перетворили працю з тобою на суцільне задоволення. Дякую також усій команді «Двох доріг», особливо Лізі Гайтон, Розі Ґейлер і Россу Фрейзеру за те, що так тепло мене прийняли, завдяки вашій самовідданій праці «Хранитель…» перетворився на справжню книгу.

Дякую тобі, Рейчел Каган з «Уїльям Морроу», іншій членкині Команди Сонячного Світла, за твій безцінний редакційний внесок і те почуття гумору, з яким усе це робилося. Дякую також моїм закордонним видавцям за те, що вони поширюють «Хранителя…» світом!

Величезне спасибі Айді Вучічевич. Ти зі мною від початку, і твоя віра в мене була весь час непохитною.

Петер Будек із книгарні «Ігл» у Бедфорді був моїм другом, наставником і тією жилеткою, куди можна поплакатись і в гарні часи, і в погані. Він забезпечував мене нескінченними чашками чаю, безцінними порадами і купою прекрасних матеріалів. Піте, ти — легенда. Закінчуй швидше одну зі своїх книжок!

Трейсі, моя божевільна подруго, ти померла, поки я писала «Хранителя…», і я так сумую, що тебе немає поруч, щоб поділити зі мною мою радість, але ти надихала мене не опускати руки, коли я вже майже здавалася.

Дякую персоналу Бедфордських і Адденбрукських лікарень за вашу турботу й доброту, ви так добре дбали про мене, що я й досі живу на цьому світі та змогла завершити свою книгу. Окрема подяка персоналу онкологічного відділення «Прімроуз Юніт» за вашу підтримку і зацікавленість у моїй творчості.

Я маю подякувати Полу за те, що терпів мене увесь цей час. Пишучи «Хранителя…», я тягла додому всі загублені речі, які тільки знаходила, залишала клапті паперу скрізь і врешті завалила своїм «майном» усі кімнати нашого будинку. На довгі години я зачинялася в кімнаті, потім з’являлась у жахливому настрої, вимагаючи вечерю. Але ти й досі зі мною!

Зрештою, я хочу подякувати своїм чудовим собакам. Багато разів їм доводилося миритися з моїми обіцянками піти на прогулянку, «щойно я завершу розділ». Біллі й Тіллі обоє померли, поки я працювала над «Хранителем…», і я щодня за ними сумую, але Тімоті Беар і Дюк сплять на дивані, поки я пишу ці рядки. Та ще й хропуть.

Про Рут Хоган

У будинку в Бедфорді, де я народилася, досі живуть мої батьки. Моя сестра була така рада появі малюка, що кинула на мене трипенсову монету.

Бувши дитиною, я любила будинки, але ненавиділа путівники, захоплювалася поні й читала все, що траплялося під руку. На щастя, моя мама працювала в книгарні. Моє улюблене чтиво тих часів — «Мумітролі», «Сто мільйонів франків», «Лев, чаклунка і платтяна шафа», обгортки від пластівців і надгробки.

Я склала достатньо предметів на О та А, щоб вивчати англійську мову й драму в коледжі Ґолдсмітс, що при Лондонському університеті. Це були чудові роки, навчання мені дуже подобалося.

А потім я влаштувалася на правильну роботу.

Десять років я працювала на посаді голови місцевого самоврядування (Людські ресурси — набір персоналу, вивчення особливостей, навчання). Ця робота зовсім мені не подобалась, але я оплачувала рахунки й іпотеку.

У тридцять років я потрапила в автомобільну аварію і більше не могла працювати повний робочий день. Це спонукало мене серйозно взятися до письменництва. Я отримала роботу у приймальні остеопата і витрачала весь свій вільний час на творчість. Усе йшло добре, аж поки 2012 року в мене знайшли рак. Ця хвороба до біса незручна, але принаймні в моєму випадку вона передбачала захопливу подорож від лисої голови до пероксидного засіву волоссячка під Енні Леннокс.[96] Часто вночі я не могла заснути через хіміотерапію, тож гаяла час, записуючи історії. Зрештою, так з’явився «Хранитель забутих речей».

Зараз я живу в хаотичному вікторіанському будинку зі зграєю врятованих собак і моїм стражденним партнером. Увесь свій вільний час я пишу або думаю про те, що б іще написати. Маю записники в кожній кімнаті, я туди занотовую ідеї, які зненацька спадають на думку, щоб раптом їх не забути. А ще я — сорока; завжди колекціонувала скарби (чи «сміття», залежно від вашого погляду) і велика фанатка Джона Бетчемана. Моє улюблене слово «серветочки», і я досі читаю надгробки.

95

Англійський письменник і прихильник вікторіанської архітектури.

96

Шотландська співачка.